Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 68
- Предыдущая
- 68/99
- Следующая
Я мчав м’якою луговою дорогою, з лівого боку слалися болота з річечкою, означеною стрічкою кучерявих верболозів, болота без кінця — краю, там перегукувалося наполохане птаство, з правого вставав ліс — підліском з верболозів та крушин, ліщини, а далі зводилася зелена стіна з дубів та кленів, за лісом погахкувало, майже чіпляючись за вершечки дубів нерозчісаними пасмами, сунули хмари, там уже йшов дощ. Я біг навперейми йому, спиною, животом вчував погоню — немає нічого в світі страшнішого за погоню й гіршого за втечу. Мені, моєму родові, моєму народові навічно судилася втеча, а моїм ворогам погоня. Її ще не було чути, але вона вже йшла, я знав, що пан розіб’ється в коров’ячий кізяк, а напустить на мене все, що має в руках, пошле до інших панів, вони обкладуть і ліс, і болота, і луки. Отож, треба мерщій кудись подаватися, кудись сховатися, бо розпочався дощ, а під дощ я не почую погоні. Вона нишпоритиме скрізь, промчить і вернеться, нюшитиме, злизуватиме пилюку з придорожної трави й нападе на слід. Але поки нападе… Втеча також не спить. Та ще втеча досвідчена. Кінь був у милі, їдкий запах кінського поту бив мені в ніздрі.
Я звернув до лісу. Зліз з коня й повів його в поводі. Через кущі, попід віття, попід хвилю дощу. Щоправда, дощ хлюпнув, прошумів і стих. Й знову вилупилося сонце, воно зависло, неначе ремезове гніздо, ліс парував, кльокали по папороті важкі краплі, перлами зблискували на листі, теплий курів туман, галасувало лісове птаство. Ліс втечі й погоні жив своїм життям, ворон на вершечку сухого дуба оправляв дзьобом мокре пір’я, гадюки сплелися в клубок біля дубового пнища, куниця пробігла галявиною, а за нею низочка малих куниченят. Світлі галявини і сутінні долини, я — мокрий по пояс, кінь — по черево, ми брели навмання, тримався напрямку по сонцю й оглядався стривожено — за мною тягнувся мокрий слід. Упала під ноги стежка — протопт, а потім одразу кілька — то розбігалися, то спліталися, неначе жили на натрудженій руці — пробиті коровами, яких ганяють на лісове пасовисько, отже, десь недалеко село, туди зась, там вже може бути погоня, знову пірнув у мокрі ліщинові хащі. Вийшов на сінокіс, сів на коня й пустив його через молоді отави, ще видно сліди покосів та колії від жердин, якими стягують копиці до стожарень, і старі, перетрухлі стожарні, де трава вже перетліла й перетрухла і слугує тільки гніздів’ям для зміїв, а за рік — два й зовсім щезне, стане землею, по таких місцях, стожарищах, росте трава буйна, рутв’яна, впивається соками своїх близьких і далеких родичів — гірка сутність життя. Лугові чайки зняли крик, видавали мене. З верболозового острова посеред лугу спостерігав, як попід лісом, низько згинаючись у сідлах, промчало з десяток вершників — погоня, перечекав, доки вона сховалася в лісі, й рушив далі. І ще раз з узлісся спостерігав вершника на могилі серед пастівника, він крутився на коні, розглядався на всі боки. Кінь під ним танцював і зривався на дибки. Я в’язав до пояса шаблю — чужа шабля, вона, здавалося, не хотіла прилягати до мого боку, — рукавом утирав піт з обличчя.
Заночував під стогом, багаття не розкладав, під ранок мене навідав рудий пес, зупинився за кілька кроків, понюхав повітря, нічого не винюхав, побіг, кінь добре напасся, зітхав утробою, я витер віхтем сіна вологу від роси хребтину й поїхав. За добу втечі відвихнувся добряче вбік і тепер правував на схід, аби виїхати до Дніпра. Дніпро переплив на світанні, з польського берега мене помітили, але запізно, стрілили тричі, — не влучили. Пощастило, що варти на цьому боці не було. Тепер їхав направці до Трубежу.
Опівдні під’їхав до невеличкої чи то річечки чи то канави, яка текла посеред лугу, спробував перескочити, але кінь не пішов. Спрямував його у воду, кінь обережно вступив передніми ногами, далі — задніми й несподівано шурхнув униз, вода сягнула мені трохи не до пояса, кінь рвонувся, рвонувся ще раз і злякано захріп, осів ще глибше. Я сковзнув з нього просто в воду, й вона аж опекла мене, така була холодна, виметнувся на берег і потягнув за гнуздечку, кінь напружився, витягнув шию, і — ні руш. Я ще довго тягнув його за гнуздечку, але він глибоко застряв у глеї, ще й перегородив собою річечку, яка плинула в одрубистих берегах. Доводилось рятувати коня, я рубав шаблею лозу й підсовував коневі під черево, збирав на стоговищах старе сіно й також стоптував його під коня, але коли він починав борсатися, все те кудись дівалося, і я знову рубав лозу й голяка бабрався у воді, а вона обпікала, судомила — десь поблизу били студені джерела. Увесь у глеюці, болоті, я вже геть обезнадіявся, одначе коли знову потягнув за гнуздечку, кінь басонув передніми ногами, подався вперед, а ще кількома скоками, розбризкуючи каламутну воду, вирвався на берег. Він водив боками, тремтів і стояв склячений, опустивши голову. Я витирав пучками трави його прогнуту спину (не молодий) і пожалів конячину, йому б розвозити клунки з борошном, пастися на вигоні, я ж загнав його трохи не до запалу, копита в нього порозбивані (їх би обрізати, залити розтопленим салом), спина стерта, грива в ковтюхах.
Укрив коня своїм лапсардаком, а сам повалився в траву.
Я безмірно втомився. І думав про те, як би було добре отакої днини, замість борсатися в глеюці, вицокувати зубами дрижаки, встати рано, коли сонце тільки золотить листочки на мальві, умитися з дерев’яної циберки в присінку, взяти косу та викосити лужок у кінці городу, й щоб тебе покликав до сніданку од перелазу м’який текучий голос. Що більше треба! Мені потрібні оті плавні з комарами та комашнею, яка виїдає очі, оті скажені, в піні, пороги, які перепливав туди й назад на спір за одну єдину кварту оковитої, отой випалений сонцем степ, у якому з — за будь — якого кущика бур’янцю може виметнутись на горло колючий татарський аркан, оця погоня!.. Моя втомлена душа хотіла втекти від того й хилилася на м’які вишиті подушки, але їй не давало схилитися щось гостре в серці, я не знав доконечно, що то таке, тільки почував його непереможну силу.
Те слово — зовсім близько, одначе його не заведено вимовляти, навіть подумки, його може вимовити тільки кошовий, гетьман, та й то з оголеною шаблею в руці, перед останньою, смертельною битвою, під посвист куль, тоді він вискакує на поруйнований гарматними ядрами оборонний вал (або ставить коня цапки) й гукає: «За отчий край! За неньку — вітчизну!» Може, цього разу воно й зринуло в моїй пам’яті, одначе я вдав, що не помітив того.
Сонце повільно опускалося за обрій, над ним білими баштами стояли хмари, здавалося, вони палають, і здавалося, що палає степ, підпалений сонцем. А далі на овиді лише рожева смуга, яка перетліла в синю й нарешті в чорну. Й коли чорнота оповила землю, оповила острів, поляки пішли в наступ. Спочатку майже наосліп вдарили гармати — всі разом, загули, заохали, заголосили скелі, й ревисько встало над Хортицею, луна відбилася від небесної бані й кулями — бомбами впала на землю. Далі поляки кинули паперові ракети, які стрибали, бризкали вогнем, сліпили людей, по тому пішли на приступ самі. Налога провадилася при безперестанній стрілянині, гармаші кидали ядра через вал, в козацький табір, і стояв тріск рушничних та пістольних пострілів, й стогони, і лементи, і крики, й волання пощади та вихаркнута з кров’ю лайка, й зляканий птах — ворон косо падав на заріччя у вогні гарматних випалів, і били польські військові бубни та сурмили до побіди сурми, а козацькі мовчали, бо бубоністи та сурмачі покинули свій музичний струмент і взялися за шаблі, козаки відбивалися списами, келепами, косами, дубинами, вони поскидали жупани, кунтуші, лишилися в білих сорочках або голі до пояса — дуже зручні для вибору цілі, — але й страшні ворогам, і молотив навсібіч веслом своїх і чужих козак з випаленими ракетою очима, й реготівся та пританцьовував у рові збожеволілий польський вояк, і гнав штурханами в потилицю реєстровиків осатанілий Пиво, а вони не хотіли йти на своїх, втікали, кидалися у воду й або тонули, або перепливали на той бік, а вода кипіла в гарматних сполохах, а чорний, важкий, також у білій сорочці, але і в киреї, притороченій шнуром, яка злітала неначе велетенське крило, з величезною кривою шаблею стояв на валу козацький отаман Бурий, шаткував на капусту ворогів і збадьорював козаків, він стояв по самому центрі, й здавалося, то живий козацький ланцюг приторочився до нього з двох боків і не подається назад, окремі кільця випадають, інші змикаються — падають, падають козаки, а ті, що б’ються, живцем вростають у землю, з якої їх не вибити, не вирвати.
- Предыдущая
- 68/99
- Следующая
