Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 29
- Предыдущая
- 29/82
- Следующая
Шульга знав, що він п’яний, але не хотів визнавати цього, він обіймав молодих жінок і дівчат, читав вірші Сосюри «Так ніхто не кохав» і блоківське «Чтоб только быть на миг проклятым е тобой — в огне ночной зари», тоді мляво відбивався від хтивих пожадань Людиних і ховався в прихистку холодної краси Регіни Іполитівни, яка терпляче зносила студентську несамовитість, холодна, неприступна, загадкова, як тисячолітня кам’яна всеплодющая жона на скіфських степових могилах.
—Регіно Іполитівно, — чіплявся до неї Шульга. — Чому ви мовчите, Регіно Іполитівно? Ви дозволите називати вас просто Регіною?
—Дозволяю. Вам я дозволяю все.
—Мені? Але чому? Регіно!
—Хіба Супрун вам нічого не казав?
—Андруша? Про вас? О, він таке казав, таке… аби ви тільки знали.
—Але про вас він казав що–небудь?
—Про мене? Та ні! Він лиш про вас, завжди і вічно про вас, Регіно.
—І ніколи не казав, що я до нього… ну, не така тільки тому, що закохана в Шульгу? Ніколи не казав цього?
—Ви? Закохані в мене? Регіно!
—Ну, ви ж зрозумійте, що це не я казала, а казав Супрун, бо я…
—А ви? Регіно! Що ви?
—Я тільки стара молода жінка…
—Ну, я літній юнак, Регіно! Війна все переколотила, все перенищила, поруйнувала… І нас так само… Всіх нас…
—Ви думаєте, тільки Війна? А може, без війни було б ще страшніше! Що ви знаєте до війни?
—До війни? А що до війни? Нічого…
—А для мене все там… У тридцять восьмому вам було скільки? А мені вісімнадцять… І зустрівся він… Такий, як ви… Я вжахнулася, вперше побачивши вас у нашій лабораторії… Все те саме, все, що й тоді… Багато розуму, багато душі, багато тіла… Я була мов скіпка в його жахливих обіймах… А тоді його забрали. Вночі, як і всіх. І десять років без права листування, тобто розстріл. Мене викинули з його квартири і зоставили на волі тільки тому, що законну жону вже заховали за колючий дріт… Ну, а тепер ви, Шульга… Що я могла сказати Супрунові?
—А що я можу сказати вам, Регіно? — розгубився Шульга.
—Ви не спитали, чи правду казав Андруша, ніби я закохана у вас?
—Я не міг вас про таке питати.
—Але чому, чому?
—Бо ви безумно вродлива жінка.
—А коли вродлива — то що?
—А вродливі жінки не мають права принижуватися.
—Принижуватися?
—Ну, як би вам сказати? Коли вродлива жінка випереджує чоловіка… одне слово, першою освідчується у своїх почуттях… то вона ніби пропонує себе, забуваючи про свою високу ціну, та Що там ціну! — про свою безцінність! І це завжди принизливо.
—Принизливо? А Ромео і Джульетта? Хіба вони мірялися, кому першому освідчуватися?
—Не треба про Ромео і Джульетту, — попросив Шульга.
—Ви не читали Шекспіра? Електротехніка не дуже сприяє знайомству з класиками.
—Коли не сприяє, то й не заважає. Принаймні «Ромео і Джульетту» я знаю, мабуть, краще, ніж закони Ома і демонів Максвелла. І все ж як ми почали про це, то я б вас уявляв не такою, як оце ви біля мене, а королевою Меб. Пам’ятаєте: «В її візку з крил коника дашок; в колесах — шпиці із павучих лапок; з тоненьких павутинок посторонки, а хомути — із місячного сяйва…»
—Боже! — майже в містичному переляку прошепотіла Регіна. — Невже це ви, Шульга? Я зневажаю себе! І свою зіпсованість! І порочність! Десять страшних років я жила страшними і солодкими спогадами, і, коли побачила вас, ніби вернулося все, що вже ніколи не могло вернутися, і я тільки й думала, знов і знов передчувала, відчувала і пробувала відновлювати в собі те, що, здавалося, навіки вмерло, і мені знов хотілося опинитися під тягарем, під гнітом, бути тендітною травинкою під важким каменем… Ох, я зовсім п’яна, пробачте, Шульга, я таке плету… Я п’яна і важка, як камінь… А ви… Ви легкий, летючий… оця несподівана королева Меб, і павутинка, і…
—І звук павутинки, — засміявся Шульга.
—Який звук? Про що ви тут? — знов напливла на них з п’яних хмар полковницька жона. — Ти, Регіно, не замахуйся па Шульгу! Шульга мій! Він ще не дозрів, а як дозріє, так і буде моїм! Я перша його зґвалтую!
—Шульга на нічийній території, — обійняв одразу обох жінок Шульга. — Навіть коли обабіч такі прекрасні фронти, Шульга на нічийній землі…
—Я знаю: у вас була велика любов, — прошепотіла йому Регіна.
—Чому була? Є!
—Де ж вона? — дратуючи його своїми хтивими губами, присікалася Люда. — Де ти її ховаєш від нас?
—Сьогодні була тут, — сказав Шульга спокійно.
—Сьогодні? Де? Коли? Регіно, ти чула? Спитай ще ти його!
—Може, це не зовсім делікатно, Людо?
—Делікатно–чортикатно! Ти бачиш, він дурить нас, а ми будемо делікатничати!
—Це не те, що ти думаєш, Людо, — втрутився обережно Шульга.
—Не те? А що ж саме? Я знаю, що мужикові треба бабу, і таку, щоб у ній було що взяти в руки. Чи, може, ти нам станеш розповідати баєчки про ідеальне кохання? Ти ж, як і мій полковничок, рятувався на фронті, а ми в окупації… Ти знаєш, що таке окупація для дівчини, якій вісімнадцять років, у якої все є, а може, ще й більше всього, ніж треба, а довкола ця європейська орда з пожадливо–негритянськими, — чи я там знаю, якими? — членами, і ти мішень, пожива, жертва, ти знаєш це, Шульга?
—Людо, — спробувала стримати її Регіна, — ну, хіба ж можна так?
—Ти помовч. Думай про свого розстріляного директора. Скільки разів він устиг стрельнути в тебе перш, ніж вони добралися до нього? Ти теж жертва. Але тебе зберіг товариш Сталін. Бо ти — це евакуація. Глибокий тил, і радянський спосіб життя, і принципи соціалізму разом з завоюваннями Великої Жовтневої… А я — окупація! Ви з Шульгою не знаєте цього слова і нічого не знаєте, і мій авіаційний полковничок теж не знає, а я…
—Заспокойся, Людо, — поцілував її в щоку Шульга. — Я теж знаю, що таке окупація. В мене тут загинув батько, мати й сестра вціліли чудом, ну, а вже після визволення помогло їм те, що я фронтовий офіцер…
—А твоя любов? — не відставала Люда. — Хто вона? Чому ти ставиш її вище за всіх нас?
—Я знайшов її і одразу втратив. І думав: навіки. Але сьогодні. Вчора… Ну, там, коли ми ховали Андрушу… Я досі не вірю, але… вона з’явилася…
—І ти втратив свідомість, а я тебе відпоювала валер’янкою?
—Ні, це вже було потім… Тобто спершу я втратив свідомість, звісно ж, ганьба й приниження, бо я не знав цього навіть під Прохорівкою і ніде й ніколи за всю війну… ну, а коли я опритомнів, то…
—Вона була там серед нас? Студентка? Доцент? Може, лаборантка Регіна?
—Вона була не на землі, — зітхнув Шульга.
—Не на землі? Ти чуєш, Регіно? А де ж вона була?
—Ну, — Шульга наосліп знайшов якусь пляшку, хлюпнув у склянки для жінок, набулькав повну склянку собі, випив, як казали фронтовики, залпом (не дай Боже сплутати з «залпом «Аврори»!»), — я хотів сказати, що вона не могла бути в земних вимірах… Ось коли взяти, для прикладу, вас обох, твою аж надто обтяжливу тілесність, Людо, і майже астральну витонченість Регіни, д тоді визначити рівно дію цієї жіночності, — що ми матимемо?
—Регіно, ти що–небудь розумієш? — закричала Люда. — Та він нас просто зневажає! Скажи йому про це! Ну, ти можеш сказати?
—Не треба нічого казати, — заспокоїв її Шульга. — Все відбувається так, як треба… Ви всі де? Ви на землі. І я на землі. А моя любов пролетіла наді мною в небесах… І чого тобі ще треба від мене, Людо?
—Він ненормальний, Регіно, — п’яно засміялася Люда. — Я вже давно помічала, що він з привітом, а тепер уже точно…
Ти чула, що він меле: над ним пролетіла любов? Скажи про таке моєму авіаційному полковничку, він витанцьовуватиме, як африканський негр: щось літає–пролітає, а де наші радари і винищувачі на перехват–перехоплювання?
—Ай, Людо, — зітхнула Регіна, — все це набагато складніше. Хіба ми можемо знати про те, чого ми не можемо знати ніколи? Може, це й не просто любов пролетіла над Шульгою, а небесний ангел?
—Та ти що? — закричала Люда. — Ти здуріла? Після окупації і після мого гладкого полковничка ангели? Та де їм узятися отут, на цій затоптаній і запльованій землі?
- Предыдущая
- 29/82
- Следующая
