Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 30
- Предыдущая
- 30/82
- Следующая
—Може, нам треба б спитати Шульгу? — несміливо запропонувала Регіна. — Скажіть нам, Шульга, що то було: ваша земна любов чи небесний ангел, груба тілесність чи невловима еманація?
—Може, й ангел, — сказав роздумливо Шульга. — Хіба я знаю, де люди, а де ангели, але в неї вже не було крил… вона їх десь загубила, крила їй пообрубували… Вона — як усі ми… Народжуємося ангелами і допоки малі, ми теж усі ангели, а тоді губимо крила, губимо, губ… А вона пролетіла наді мною в старенькому «доджі», і досі летить, і сміється так, як тільки вона може сміятися…
—Знов про якийсь «додж», — прошепотіла Люда. — Ти, Шульга, або ж геть п’яний, або дурний… З пунктиком і з привітаннячком. «Додж» — це твій пунктик.
—Я повинен його знайти! — заявив Шульга.
—Кого?
—«Додж»!
—Та нащо тобі якийсь там «додж», коли на вулиці стоїть мій джип з сержантом, який повезе нас куди завгодно!
—От хай і повезе!
—Куди ж тебе везти?
—Я знаю куди! Я все знаю…
Провали в пам’яті, безтямні вчинки, божевілля, а на ранок сором, і запізніле каяття, і…
За столиком чергового в управлінні міліції сидів довгошиїй старший лейтенант. Шульга не любив старших лейтенантів взагалі (від лейтенантів відскочило, а до капітанів прибитися неспроможне), а всіх довгошиїх зокрема. Скільки знав, довгошиїми були німецькі танкісти з есесівських дивізій. Найстрашніші катюги й убивці, з яким залассям били вони з «тигрів» по нещасних українських хатках…
Здається, Люда не хотіла пускати Шульгу самого, але він заповзявся: тільки сам, жінки хай ждуть його в джипі, він на хвилинку, туди й назад… Він таки був добряче п’яний і не врахував, що ніч уже майже кінчається, але ранок ще не настає, а це саме та небезпечна пора, коли люди, які вимушені стояти на посту, стають занадто дражливими і злими. До того ж черговий в управлінні був довгошиїй..
—Ну, за чим припожалували? — похмуро зиркнув на Шульгу довгошиїй.
Шульга щосили намагався стояти рівно і міцно на ногах і акуратно вимовляти вже й не кожне слово, а кожен звук — перша прикмета смертельно п’яного чоловіка.
—Я хотів поцікавитися… тобто дозвольте спитати…
—Питають не нас — питаємо ми! — грубо осмикнув його довгошиїй. — Що тобі треба?
—«Додж», — губи в Шульги витанцьовували так, що він ледве спромігся проштовхнути крізь них це коротеньке, але таке ж капосне слово. — Є у вас в управлінні така машина? Вчора вдень вона йшла по нікопольському шосе… І два офіцери міліції…
—А ти хто такий?! — підводячись з–за столика, спитав довгошиїй. — Документи в тебе є? Пред’явить документи!
І виставив поперед себе пласку, як лопата, міліцейську долоню.
—Документи? — Шульга забув навіть здивуватися, мерщій поліз до кишені. — Ось. Студентський квиток.
—Студент! — Довгошиїй недовірливо вивчав посвідчення, переводив гострий погляд з фотокартки на обличчя Шульги. — Такий здоровило — і студент? І прийшов винюхувати воєнні тайни? Антоненко!
Шульга ніяк не міг узгодити зовнішніх подій із своїм внутрішнім станом. В ньому все відбувалося з надмірною уповільненістю, а довкола діялося щось просто неправдоподібне. Не встиг довгошиїй гукнути «Антоненко», як у кімнаті, не знати й звідки, зродився величезний старшина, став між черговим і Шульгою, мовчки сіпнув головешкою.
—Давай наряд і сховай оцього англо–американського шпійона до ранку. А тоді розберемося! — звелів довгошиїй.
—А я його й без наряда! — радісно заіржав старшина. — Він же бухой! Як, бухарик, своїм ходом одправишся чи подать транспорт!
—Я б вам не радив, — сказав Шульга.
—Що, що? — нахилив до нього вухо Антоненко.
—Не радив би я вам.
—А то що?
—Антоненко! — гримнув довгошиїй, всідаючись за свій столик. — Я кому сказав визвать наряд!
Вони обидва не знали, що Шульга танкіст, і, звісно ж, не мали ніякісінького уявлення про те, якою миттєвою реакцією володіють танкісти. Це виробляється в тобі, мов інстинкт. Удар на випередження. Не ти перший, то тебе, і ціна завжди та сама — життя. Це не старомодна дуель на пістолетах, де бар’єри, секунданти, етикетність і рівні шанси; не боксерське змагання в тісному чотирикутнику, обмеженому м’якими канатами; навіть не повітряний бій на шалених швидкостях, де від пострілу можна врятуватися вдалим маневром, бо довкола безмежний простір і ще безмежніші можливості для звитяги або порятунку; танкові битви — це найстрашніше з усього, що досі вигадало людство для самознищення, це стіна на стіну, це безнадія, це добровільне, покірливе самовбивство, єдиним порятунком від якого може стати тільки твій власний удар на випередження, невловима мить, яку ти зміг вловити поперед свого супротивника, свого смертельного ворога, свого антагоніста, і коли навіть тобі судилося вмерти в тому бою, то вмреш ти не першим, а тільки після того, як умре твій ворог. За ті три роки війни, протягом яких йому судилося стати учасником, може, найкривавіших її жнив, Шульга спершу несвідомо, навпомацки, за принципом — за одного битого десять небитих дають, а тоді вже з висот своїх страшних досвідчень опанував велику філософію самозбереження, найвищий принцип у віковічних зіткненнях людських мас і людських особистостей: або ти — або тебе, не ти — то тебе!
Довгошиїй сховався від Шульги за Дерев’яним бар’єрчиком і, мабуть, почувався там цілком безпечно, товстотілий старшина, званий Антоненком, мабуть, вважався тут запорукою і гарантом затвердженого і узаконеного від Москви до самих до окраїн порядку. Шульга мав стати черговою жертвою, незначним епізодом у діях уславленої радянської міліції, дрібним хуліганом, незначним правопорушником…
То хто ж тут насправді жертва? Один крок до бар’єрчика, правою рукою вхопити довгошийого за комір, підняти з–над столика і труснути, щоб заклацав зубами, а водночас лівим ліктем дати в груди старшині, і хай ловить сторчаки, допоки Шульга витрушуватиме з чергового все про «додж». Всю цю операцію Шульга спланував і, як йому здавалося, майже здійснив за якусь соту долю секунди, і від радості навіть спробував кілька разів перевернути в роті солодке, мов цукерка, слово: «додж», «додж», «додж», — однак забув зробити поправку на алкоголь і чимало подивувався, що, смакуючи словом «додж», він і досі стоїть незрушно, а довгошиїй тим часом вигідніше вмощується на своєму сідалі і кричить:
—Взять його, Антоненко!
Та одночасно з цим різучим міліцейським голосом лунає й ще один голос, армійський, і Шульга краєм ока бачить у дверях Людмилиного водія — сержанта з автоматом під правою пахвою, автомат надійно прилаштований на ремені, перекинутому через плече, вказівний палець сержантової правої руки лежить на спуску, чорне вічко мертвим оком дивиться на довгошийого і тельбухастого Антоненка, на кожного порізно і на обох водночас, і спокійний голос:
—Товаришу майор, полковник сказав, що вже пора їхати.
Джип котився по сонних вулицях міста повен жіночого реготу.
—Ну, скажи, — допитувалася Люда в Шульги, — як наш сержант сказав? «Товаришу майор, полковник сказав…» Це все Регіна! Вона рвалася, щоб нам утрьох іти визволяти тебе, а я кажу: досить сержанта. Ну, тоді Регіна й сказала, що треба там сказати…
—По–моєму, сержант хотів стріляти, — Шульга ніяк не міг оговтатися після безглуздої сутички з довгошиїм, — слухай, сержанте, ти що — справді стріляв би?
—Без понятія, — безжурно мовив водій, одною рукою хвацько викручуючи кермо.
—А куди тепер їдемо? — поцікавилася Люда. — Може, до мого полковничка?
—Ні, ні, — злякалася Регіна. — Як можна? Все, що пов’язане з шлюбом, це святиня… А ми… Ну, так, у нас горе, ми з поминок… але ж ми всі п’яні… А у вас…
—У нас? А що в нас? Шлюбна святиня? А ти знаєш, скількох жінок покинув мій полковничок? Не знаєш? Ну, й не треба! Не хочеш до мене? Боїшся? А куди? Знов до цього занюханого студентського гуртожитку? Ні я, ні ти вже туди й на поріг… Тоді давай до тебе!
—До мене теж не можна, — ще більше злякалася Регіна, — я в комунальній квартирі… дві кімнати займає доцент Колбовський, а поряд з моєю кімнатою секретарка нашого директора… вона все доносить… навіть про те, чого не було…
- Предыдущая
- 30/82
- Следующая
