Чіткість (ЛП) - Харінгтон Кім - Страница 30

• Предыдущая
• 30/40
• Следующая

Я здалась на користь серця і відпустила себе. Я втомилась боротись з тяжінням, думаючи про свою гордість. Я гаряче повернула йому поцілунок. Втратила себе в смаку його губ і відчутті його руку, що огортали моє обличчя. Мною повністю заволодів момент, а хвилі невпинно вдарялись об берег.

Зрештою, я мала відсторонитись, щоб віддихатись. Я відхилилась, щоб поглянути на нього, а мої руки блукали по його, відчуваючи м'язи. Я відхилила голову вбік, коли він проклав доріжку з поцілунків вниз по моїй шиї.

Щось впало мені в око. Його тату.

Тепер я трохи бачила його. Це було слово, написане курсивом. Мабуть, ім'я. Частина мене не хотіла читати це. Якщо це була дівчина, яку він кохав і залишив у Нью-Йорку, я б сильно ревнувала, навіть, якщо і не мала на це права. Але цікавість народилась раніше за мене.

Я ще більше нахилила голову. Мовчки молилась, будь-ласка, хай це буде Мама. Хай це буде Мама.

Це було ім'я, з милими літерами. Не Мама. Вікторія.

Глава 20

До того як я закричала, це зробив хтось інший. Я відсторонилась від Гебріела і відійшла на декілька кроків. Він не помітив мого жаху від його тату. Його очі дивились на щось інше.

Трохи далі на пляжі істерично кричала жінка. Невеликий натовп зібрався там, оточивши щось. Гебріел зірвався, а я побігла за ним. Коли ми були ближче, жінка припинила кричали і зомліла у чоловіка на руках. Коло людей росло, супроводжене зітханнями і вигуками.

Я не хотіла бачити, на що вони дивились. Це не могло бути чимось хорошим. Найбільшим моїм страхом було, що це маленький дельфін, якого викинуло і який помирає. Я не могла дивитись на таке. Я спробувала зупинитись у піску, але Гебріел взяв мою руку і потягнув поміж двох людей у натовпі, доки ми не побачили що лежало на березі.

Це був не дельфін. Гірше. Це була людина.

Мій розум кричав розвернутись, не дивитись, втекти, але м'язи не слухались. Я могла лише дивитись. Це була дівчина, обличчя її було вкрите водоростями. Вона була в джинсових шортах та футболці. Там, де її шкіру було видно, її тіло було безколірним та роздутим.

Я повинна була дізнатись, хто це. Поки всі стояли та дивились, я встала на коліна на піску, нахилилась і відсунула водорості від обличчя. Я сиділа на пляжі і дивилась на чорний океан. Мабуть, була середина ночі, адже було темно та пустинно. Але я почула рух. Обернувшись, побачила тінь. Хтось йшов до мене.

- Привіт, - покликала я.

Хто б це не був, але він не відповів, а лише пришвидшився, рішуче йдучи до мене. Зненацька я злякалась. Цівка поту сповзла по спині. Мої інстинкти волали.

Я підскочила і побігла на набережну. Ризикнула подивитись через плече. Тінь гналась за мною. Вона все ближче. Сходи надто далеко, я не добіжу. Я занурилась під пірс, в надії що стану непомітною в темряві. Тінь підходить. Я занурилась ще глибше. Це ніби гидка гра в схованки. Моє дихання різке та прискорене. Воно надто гучне, воно видасть мене. Я намагаюсь не дихати, але надто налякана. За декілька хвилин я дивлюсь вліво та вправо, але не бачу тіні. Ця людина здалась? Я починаю відчувати,  що все скінчилось і руки хапають мене ззаду, руки охоплюють мою шию. Я не можу дихати...

- Клер!

Я відкрила очі і побачила як Гебріел тягнув мене назад, від тіла. Він опустив мене на пісок і сів коло мене.

- З тобою все гаразд?

- Я бачила це, - сказала я. - Я бачила, як вона померла. Її задушили під пірсом. Я не змогла побачити, хто це зробив.

Я зупинилась і поглянула на Гебріела.

- Хто вона?

Він похитав головою.

- Не дивись.

Я піднялась і, хай буде прокляте запаморочення, повернулась до тіла. Мої очі спершу метнулись до рваних, обгризених нігтів. Потім до її довгого каштанового волосся. Потім до лиця. І я в туж мить впізнала її.

Джоні. Це була Джоні. Найкраща подруга Вікторії. Та, для кого я проводила читання. Та, кого я змусила давати свідчення поліції. Та, хто був наляканий хлопцем Вікторії, Джоелем. А тепер вона була мертвою.

Зненацька, мене вдарив запах. Я зробила лише декілька кроків вбік до того, як вміст мого шлунка вилися на пісок. Гебріел підійшов до мене і однією рукою охопив мою спину, а іншою тримав моє волосся, поки мені не стало легше.

- Джоел вбив її, - сказала я між глибокими подихами.  - Більше ніхто тут не знав Джоні. Її не було тут, коли була Вікторія.

- Джоела тут також нема, - сказав Гебріел. - Коли дівчина із Бостона не висунула звинувачення за викрадене авто, його відпустили.

- Це не означає, що він її не вбивав.

- Але його не було тут, коли вона померла.

- Як ти знаєш? Можливо, він не полишав місто. Або полишив і повернувся. - Мій голос піднявся, коли зросло розчарування. - Ви з батьком підозрюєте Пері і не будете зважати на інших, навіть якщо на них вкажуть докази.

- Докази вказують на твого брата! - прокричав у відповідь Гебріел.

Я не могла повірити, що він був таким недалекоглядним і навіть не враховував Джоела. Киплячи від люті, я стисла кулаки. Я підійшла до нього, лише міліметри були між нами.

- Я хочу, щоб ти уважно послухав. Більше не буде нас. Ніколи. Я не буду працювати з тобою. Відтепер я працюю проти тебе.

Я відійшла і прокричала через плече.

- Адже хтось повинен знайти справжнього вбивцю.

Я побігла додому так швидко, як тільки могла. Все одно я повинна була бути там увесь час. Мама самісінька була вдома, чекаючи на телефонний дзвінок, а я на пляжі обнімалась з ворогом. Я була така ж зла на себе за той поцілунок, як була на Гебріела за його впертість. Крім того, його тату відкрило те, що в нього був і свій секрет. Я не могла довіряти йому. Тепер я була сама по собі.

Я пришвидшилась на вхідних сходах і забігла в дім.

- Мамо?

- Я тут.

Я ввірвалась в кухню.

- Якісь дзвінки?

- Ще ні, - сказала вона, ставлячи банку з содовою на стіл. Нейт сидів там, розриваючи серветку на тисячі шматочків, на його обличчі була написана тривога.

- Агов, - сказала я, сідаючи біля нього.

Мама літала по кухні, немов поранена пташка. Вона намагалась робити щось, щоб зайняти себе роботою.

- Я прийшов посидіти з вами, - сказав Нейт.- І, мабуть, щоб хтось посидів зі мною. - Він намагався всміхнутись, але посмішка швидко згасла. - Я хвилююсь, Клер.

- Я також. Але все буде гаразд, - сказала я, вирівнюючись на стільці і намагаючись наповнити голос надією.

Мама закрила воду в раковині.

- Щось сталось?

Я глибоко вдихнула.

- Джоні мертва. Її тіло на пляжі, мабуть, там вже і поліція.

Мама задихнулась і прикрила рот.

- Це - жахливо, - сказав Нейт. - Вона утонула?

- Ні. Її задушили і кинули у воду. Це зробив той самий, хто вбив Вікторію та Біллі, я впевнена. І тепер більше, ніж завжди, я думаю, що це веде до Джоела, хлопця Вікторії.

Мама кивнула, дивлячись у вікно.

- Сподіваюсь поліція подумає так само.

Мама пішла на ганок подихати свіжим повітрям, лишаючи нас чекати біля телефону.

- Є ще дещо, - прошепотіла я Нейту. - Я бачила тату Гебріела.

Він відмахнувся жестом.

- Мене більше не цікавить ця історія. Я буду працювати над нею, коли це скінчиться.

- Вікторія, - сказала я.

- Що з нею?

- Тату. Там написано "Вікторія".

Очі Нейта розширились.

- Це може бути збігом, - сказала я. - Є тисячі Вікторій.

- Але так мало вбивць, - м'яко сказав він.

- Що це значить?

- Я дечого добився з цією історією. З'ясував, чому Тоскано покинули Нью-Йорк. Ентоні не йшов з відділку, його звільнили.

- За що?

- Він когось вбив.

Мої думки наповнились шоком та плутаниною.

- Він був би у в'язниці, якби зробив це.

- Він виконував службові обов'язки, тому ніяких звинувачень не висувалось. Проте, вбивство було визнано невиправданим і його звільнили. Сама справа доволі туманна. Було щось особисте між ним та хлопцем, якого він вбив.

- Це жахливо, - сказала я. - Але яке це має відношення до того, що відбувається зараз?

• Предыдущая
• 30/40
• Следующая