Выбери любимый жанр

Рай - Барка Василь - Страница 22


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

22

— Та ви нещасна людина! — жаліє старий, вдивляючись пильно в очі рудому.

— Помиляєтесь. Я маю свою скарбницю: кохання. Ви не уявляєте, яка солодка любов, ну, хоч би й з декотрими вашими студентками. До вас вони приходять на екзамен і такі невинні пташки — тремтять, залікуються, червоніють. А побачили б ви їх в обіймах Серпокрила, коли «сміються, плачуть солов’ї». Огонь! Грішниці першої категорії.

Антон Никандрович темніє, як сиза хмара:

— Знаєте, це вже свинство. Я навіть не думав, що бібліотекар факультету порається, як лис у курятнику.

— Не буду! Не буду! — з жартівливим страхом жестикулює соняшниковий донжуан.

Старий закипає, аж барва почервонює йому скроні:

— Ви переступили межі закону і порядку…

Невідомо, що було б далі. Зненацька двері прочинилися, і боком, як риба–камбала по дну, так понад книжковою полицею, поза спиною Серпокрила пролинув чорт і мацнув щось на купі книжок, біля підвіконня, пробелькотав:

— Пробачте, будьте ласкаві, я забув свій капелюх.

— Нічого… — стишує голос господар і обережно, по вимитій підлозі відступає до печі.

Чорт повів бровами на Серпокрила, але дивиться тільки на старого з таким виразом:

«Я і рудий зустрічались, хоч він, очевидно, мене й не пригадає; зате я його дуже добре знаю. Тим часом — до побачення».

Вклонився він глибоченно; пропав у дверях. А Серпокрил байдужісінько питає:

— Вам хтось пригадався… Цікаво, хто?

— Чорт! — кинув Антон Никандрович, дивлячись на свої папери з виглядом зайнятости.

— Я — чорт?

…Серпокрил бачить, що його ображено, але ще не хоче вірити. Антон Никандрович роздражнений; він перебирає папірці, щоб опанувати пересердя, проте спростування його прозвучало гнівно.

— Чорт — той, що заходив. Вам тільки жовтодзьобих студенток заманювати в кущі. А він справжній чорт: філософ і кавалер. Уміє підкоряти серця, згідно з кодексом.

— Не кажіть! Моїй останній пригоді й він позаздрить. Я працюю як домашній секретар у професора ботаніки. Він бачить так погано, що спеціяльно для нього замовлені телескопічні окуляри за кордоном. Жінка в нього красуня надзвичайна, жар–птиця! Вірна йому, як скеля. І що б ви думали? Поступово, з найтоншою куртуазією, що вам так до вподоби, я підкорив її серце. Ходжу ночами. Влажу в вікно і в вікно вилажу. Ботанік думає, що то нічні крадіжники; навіть добув мисливську рушницю і палить, виходячи за двері. В моменти, так би мовити, повного кохання я дивуюся: ось ти, Серпокрил, звичайний смертний… за які заслуги посилає тобі доля любов цієї чарівної жінки? Тепер я охолонув до неї. Охолонув після того, як вона при мені прибирала руками за дитиною, коли та блювала, — це було зовсім неестетично.

— Ви кому–небудь розповідали про це все? — залізним голосом довідується Антон Никандрович.

— Раз чи два… але це не важно.

Антон Никандрович стає несамовитий, хоч і стримується:

— Ви влізаєте в дім мого колеги і безчестите його, та ще й ширите неславу. Ви — негідник!

— Даремно лаєтеся.

— Не лаюся, а називаю вас власним іменем. У часи, коли в суспільстві панували закони чести, за такі речі негайно викликали на дуель. Я стою за відновлення цих законів. Чуєте? Викликаю вас на дуель за збезчещення дому мого колеги і ширення розбрату серед моїх учнів.

— Комедія для всього міста! — підкидає руки Серпокрил. — Театр! Скандальні балачки цілий рік… ні, це неможливе.

— Можливе. Я змушу вас стати до бар’єра або прилюдно вижену з бібліотеки, як останнього хулігана.

Серпокрил роздумує: «Ясно, він не при собі, наскандалить і — тікай з міста; документи підмочені; а що? виберу рапіри; вправлявся ж, у поганенькому фестивалі участь брав; ідея! Виб’ю зброю: перо він уміє тримати, а рапіру — чорта з два… Взнають, похвалять Серпокрила; скажуть: молодець, дав видихатись дідівському шаленству». — Згоден! — заявляє Серпокрил. — Жду секунданта. Живіть щасливо!

Коло дверей нахилився і вхопив з полички перські вірші — навзамін за «Християнського воїна».

Старий дивиться у вікно. Сухо відмовляє:

— До побачення.

Зоставшись самотою, ходить з кутка в куток, зауважує на стійці книжкової полички дрібненьку шпадочку — закордонний сувенір. Застромлює її у відворіт піджака, до найтонших голок.

УКРАЛИ НЕБО

Підходить Антон Никандрович до вікна і перехиляється через підвіконня: поглядає в двір. Під самим парканом аж на кінці двора — цегляна хатка з дощаними сіньми коло північного причілка. До південного причілка прикріплені жердки, що спираються другими кінцями на стовпці. В’ючись по стовпцях, виноградні лози перебираються на жердки, сплітаються на них і творять прохолодний намет. А біля нього жаріє проти сонця обгороджений побіленими цеглинами квітничок. Рядками виструнчився тютюн, займаючи місцинку між цеглою і яблунею, під якою поставлена лавка. Сидить на лавці сивий чоловічок у сірій сорочці; бавить дівчинку–малолітку на руках: показує їй на курчат, що клюють пшоно, перебігаючи під високою дротяною сіткою, вигнутою, мов баня, — охороною від кішки. Сивий чоловічок показує дитині на курчат і щось промовляє, а вона сміється. Хатні вікна розчинені; видно, як жінка ходить туди й сюди, переставляє домашні речі.

Хатка манюсінька, мов настільна скринька для Ґудзиків та наперстків; у ній лиш одна кімната з кухонькою. Вкрита хатка толом, чорним, як ворон, що часто сідає на ній. Збудована з старої цегли, закупленої через знайомих на крайсвітньому цегельному заводі, і обладнана одвірками, дверима, лутками, вікнами, змайстрованими з матеріялу хтозна–звідки і взятого, такого ветхого, немовби то були гробові дошки з розритого кладовища.

І от — квартира робітника ливарного заводу, Павла Полуниці.

З недорогого матеріялу вона побудована, а старанням та охайністю надано їй привітного, навіть затишного, як райський куточок, вигляду. Кожна дрібничка в лад; нічого зайвого, і ні смітинки немає на подвір’ї, що його низенька оградка, пофарбована зеленою фарбою — «мідянкаю», відділяє від величезного загального дворища. Підметено, Вичищено. Побілено. ї тому, очевидно, з такою ласкавістю спиняється сонце напроти вбогих вікон і разом з дитиною сміється, проникаючи золотими пальцями крізь дротяну сітку і торкаючи жовті пухнаті курчата, що клюють пшоно і тонко викрикують: ців–ців! ців–ців!..

Самого господаря, Павла Полуниці, немає дома: він на роботі. Дідок, що бавить дитину, — то батько його. Жінка, що порається в світлиці, — то дружина його многоклопітна, многотурботна, бо доводиться їй одягати і годувати трьох дітей: найменшу донечку, що тішиться в діда на руках; найстаршу — ученицю десятої кляси (її немає дома, десь пішла в своїх негайних справах, мабуть, швацьких, бо допомагає матері приробляти на хліб), і восьмирічного халамидника, що й собі випурхнув з гнізда, невідомо куди.

Нелегко прожити шістьом членам родини на чотириста п’ятдесят карбованців заробітної платні, коли щоденна витрата на базарі становить двадцять карбованців; а за електрику, за воду, за вивіз сміття з двору; а податки, а відчислення на позику, а на трамвай, а на підручники для старшої доньки, а десятки інших непередбачених витрат. А на квитки в кіно! Тому–й береться дружина Павла Полуниці шити плаття, блюзки, жакети тощо для сусідок у цілому кварталі та й поза межами його. Допомагає їй, після шкільного часу, старша дочка її, Тетяна. Удвох якось і зводять вони бюджетні кінці з кінцями в домі.

— Добридень! — гукає Антон Никандрович до дідка і спирає голову на долоню; і щулиться від світла, як кіт, що он сидить на веранді.

— Доброго здоров’я, сусіде! — обзивається дідок. Дівчинка дивиться, посміхається, ворушить пальчиками собі зачіску з бантиком ясно–рожевого кольору, який так гарно пристає до її пшеничного волосся та білого вбраннячка. Дідок підходить з дитиною під вікно:

— Видужуйте швидше! Бо вже скучаю!

22

Вы читаете книгу


Барка Василь - Рай Рай
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело