Рай - Барка Василь - Страница 21

• Предыдущая
• 21/83
• Следующая

Гість схопив з підвіконня млинок для кави і гримнув на підлогу. Пригорщею всипав привидики в млинок і покрутив ручку, і вийшли з відтулини сірі істотки, нужденні, мов мурашечки, що перемандровують через глуху дорогу. Однаковісінькі!.. Рівними колонами крокують, витрублюють їхні оркестри і знаменами мають.

— Хай живе! — ентузіястично гукає чорт.

— Хай живе! — відповідають. Чорт міняє тон на грізний:

— Геть!

— Геть! — гримлять колони.

Спершу залунав регіт на цілому обширу; Антон Никандрович сміявсь, як кінь. Враз стихло, так раптово, мов струни урвались на скрипці. Тишина бездонна, мабуть, глибша, ніж у труні. Лиш пес, користуючися з замішання, глитнув колону з оркестрою і облизався. Чорт штовхнув:

— …Твої — май терпіння!

— Страшно, — шепче Молоточкіна, — я піду…

— Зостаньтеся! — благає чорт.

— Ні, роботу маю: он треба перелити бензин і стати з бідоном у чергу.

Вона приладнала лійку до сулії; переливає горюче, а руки трусяться.

Чорт тримає лійку і розглядається довкола; через його неуважність рідина розхлюпується по підлозі — аж до дверей. Відклавши лійку, чорт наближає уста до атласного вуха молодиччиного: «Дозвольте провожати і поцілувати», — спокушає. Закурює папіроску, а сірник роняє… миттю ж зривається сполох! Кімната повна прозорого полум’я. Думаючи, що настала смерть, старий пригадує науку матері: хреститься. Пропали тоді і привиди, і чорт, і огонь, і Молоточкіна! Клацнув англійський замок на дверях. Заскиглив пес, вириваючи прищекнутий хвіст.

Антон Никандрович прокинувся. Раніш, ніж він схопився, щоб відчинити двері, в коридорі загупали чиїсь ведмежі кроки. Чути улесливо–заспокійливий голос:

— Цю–цю…

Скреготнула відмичка в замку, і двері відхилились.

— Чортів пес! — лайнувся шепеляво–розвезений низький голос. — Його визволяй, а він за штани шарпає.

В дверях — Спиридон Серпокрил; розхристана фіялкова сорочка висмикалася торбинками через пасок на животі. Голова руда, руда і поломениста патлами: соняшник у відцвітанні.

КУРТУАЗІЯ

— Дивно: ви спали, а собаці прищекнуто дверима хвіст. Не–зро–зу–міло!.. — Серпокрил широко водить веснянкуватим обличчям направо і наліво; добродушно удає відчай перед загадкою.

Антон Никандрович говорить:

— Надприродна сила…

— Я не вірю.

— Бо ви учень Івана Івановича. Знаєте що? Ідеалісти будуть на вашій стороні.

Серпокрил дивується, скосивши очі.

— Безперечно, — продовжує Антон Никандрович, — вони лишають матеріялістам пояснення таких явищ, як прищекнутий хвіст. Собі вибирають іншу сферу. На цьому ґрунті можливий розподіл праці.

— Ви — матеріяліст чи ідеаліст? Скажіть відверто!

Антон Никандрович примружив око:

— Як людина, що обіймає посаду на катедрі історії літератури, я матеріяліст.

Слово «посаду» старий вимовив з притиском. Знайшов вихід із становища, бо сказати: «ідеаліст», — Серпокрил передасть Іванові Івановичу, і почнеться музика; а сказати: «матеріяліст», — значить, збрехати.

— В такому разі, поясніть цей дивний випадок, — просить Серпокрил.

— Будь ласка! З матеріялістичного погляду, прищепнутий хвіст пояснюється просто; тут — ланцюг причинового зв’язку, який можна послідовно розібрати. Завжди, коли Молоточкіна миє підлогу, я прошу її, щоб після роботи відчиняла двері на декілька хвилин, для протягу, бо в кімнаті створюється сирість і на книги лягає цвіль. Сьогодні, в той час, як я спав, Молоточкіна відкрила двері другим ключем, що був у неї, помила підлогу і пішла додому; двері кинула прочинені. В кімнату забіг пес. Покрутившись між книгами, він виставився в коридор. Саме тоді з’явився, наприклад, товариш Тонкоструненко, що мешкає напроти. Тонкоструненко прищекнув собаці хвіст і з почуттям виконаного обов’язку вскочив у свою квартиру. Нещасного пса звільнили ви. Яка причина вашої появи — зараз почую.

— Словом, мушу сказати, чого я до вас прийшов.

— Будь ласка, сідайте! — робить гостинний жест Антон Никандрович. — Я радий вам. Я з посміхом згадував про Івана Івановича, а між іншим, щиро вітав би і його, як гостя.

— Посварились би.

— А ви з Іваном Івановичем великі приятелі.

— Приятелі?! — Серпокрил вибачливо всміхається до наївности. — Іван Іванович — людина, з якою не можна розминутися. В Середній Азії мені доводилось ходити по дощаній доріжці, що підвішена до кілків, застромлених у стрімчасту скелю. Висить доріжка над безоднею і хитається; один невірний крок, і мандрівник летить на кілометр униз. Коли хто–небудь подорожує на осликові, то кричить, щоб стрічний за поворотом спинився, бо розминутися неможливо. Цією доріжкою йшли війська Олександра Македонського. Вона страшенно небезпечна. Отак і з Іваном Івановичем; правда, він далеко не античний герой, скоріше — осел, на якому їздить завойовник, скажімо, секретар партійного комітету. Але стрічатися не рекомендую. Навіть його жінка з ума сходить. Сам Іван Іванович казав, що вона збирається назавжди виїхати на Урал. Ви, мабуть, не знаєте, Іван Іванович зійшовся з якоюсь учителькою, а жінка сказала: умру, але й їм не дам жити. Словом, я точно не знаю. А ви помиляєтесь, коли кажете, що ми з ним великі приятелі.

— Так здавалося, — хмуриться Антон Никандрович.

Серпокрил розчарований. Міняє тему:

— Дісталась мені старенька книжечка. Подивіться! Вийняв з–під ліктя том у жовтувато–білій шкіряній оправі; подав і носом повів:

— Чогось у вас ніби чадно…

— Каша пригоріла на примусі, — сказав Антон Никандрович, відкриваючи палітурку, і зразу ж скрикнув:

— Знаменито!.. лицарська Німеччино, як я любив твої книги! Де ви взяли її?

— У знайомих. Книга Еразма належала до бібліотеки Запорізької Січі; привезена сюди козаками Антона Головатого. Більша частина бібліотеки лежить у закритому фонді. Ця ж річ із кількома іншими «застряла» в домі одного козацького нащадка.

— Скільки просить за неї?

— Тепер це моя власність. Міняю на збірник перської лірики. Он стоїть на нижній полиці.

— Беріть! Але ж ви й мастак!

Серпокрил скромний. Його ясно–карі очі з охряними віями заблимали. Знов перевів на іншу тему:

— Я захоплений орієнтом; бував у селищах, де, на превелике своє здивування, здибував білявих і голубооких людей. Який це був контраст до звичайних мешканців середньоазійського краю. В одну красуню я так залюбився. що вже хотів женитися і будувати саклю на скелі. Таки переміг себе: понюхав квіточку на покрівлі світу і відлетів. А яка ж вона гарна!

— Гарна, — погоджується Антон Никандрович.

Серпокрил незадоволений і перепитує:

— Хто — гарна?

— Ця річ.

— Кому що, — зітхає Серпокрил і робить павзу. Ви–сповідує старого, коли той відривається від латинських сторінок:

— А що ви найбільше в світі любите?

— Істину, а крім неї — свободу.

— Свободу і я люблю. Після неї ставлю кохання. Власне, саме кохання й зосталось, бо від свободи тільки ріжки та ніжки. Смійтесь!.. від вашої істини зосталось не більше. Ви знаєте: я виріс безпритульним. Під вагоном експреса перелітав через країну. Ночував у казанах для асфальту, на кладовищах, на горищах. Пиячив по кішлах, як цар в Одесі. Складав пісні про кохання злодія, вуркагани співали їх з гітарами по нічних садах. Мав крила, був вільний, як вітер над хмарами. Не здушив у собі жодного бажання через страх і лінивство. Дихав грозою, що розбивала міщанські закапелки, монастирі, академії, парламенти, трони, фортеці, броненосці і всякі перегорожі між душами. Був грубий, нахабний, разом з тим, відважний. Легко ступав по грудях матері–землі, знав, що живу, мов горю, мов цвіту, що повно кисню в червоній, як небесна пожежа, крові. Що подобалось, брав і казав: «Віддай, а то згубиш!..» Переставало подобатися, — кидав без найменшого жалю. Не був прив’язаний до жодної речі, до найменшої піщинки на одному місці. Сумно було, сидів коло моря і плакав; було весело, бенкетував, — зорі підскакували! Полонили чорні очі, кохав, як випущений з божевільного дому. Була свобода!.. а тепер? — бібліотекар, член профспілки, збори, передплата на державну позику, ЖАКТ, черга в ресторані, картка на хліб… Життя для собаки! Всіх попиляно, як дрова, зосталось по півдуші, та й то — з іржею, з цвіллю, з штампом першого району міліції, а також і другого. Мурашник! Скука! Скажена скука! І от що дивно: звикаю… уявіть собі, — потроху, помаленьку, поступово звикаю і стаю: «товариш Серпокрил». Ще рік, і кришка. Однією людиною буде менше, одним громадянином більше.

• Предыдущая
• 21/83
• Следующая