Рай - Барка Василь - Страница 64
- Предыдущая
- 64/83
- Следующая
На додаток до своєї промови Панкрат Крякучін знову сипнув виразами: «сплощення», «викривлення», «знущання», «примітивізм» та іншими трояндами академічного джентльменства.
Заклацнув рота з механікою: «паф» — і сів.
На обличчі визначилася міна звитяжця, що перебуває під смертельно небезпечними бурями буття.
Авдиторія сиділа зморена, мовби розвантажила потяг з дровами.
Тімурленков обернувся в світило, що стоїть посеред неба і грає на скрипочку, а сяєво звучить, а сяєво падає потоками на публіку.
Виступив худоносий гострозорий помічник декана, який, здавалося, хотів потанцювати під скрипочку; він сто разів сказав: «з одного боку, ми повинні визнати» і сто разів сказав: «з другого боку, ми повинні побачити». З посмішкою мудрого Лиса Микити він так віртуозно ускладнив плетиво питання про лекції Антона Никандровича, що навіть очі самого найсвітлішого Тімурленкова скоро стали олив’яними і позбавленими самосвідомосте. Крутнувши пишним хвостом неповторного іронічного стилю, пом. декана звіяв ним порошинки з столу, облизався і сів — такий скромний, такий смиренний, як лілія в руках черниці.
— Я маю запитання до мого вельмишановного колеги професора Панкрата Феоктистовича Крякучіна, — підвівся Антон Никандрович.
Сороконожков метнув головою:
— Давайте!
— Мені цікаво знати, яка з трьох причин спонукала мого вельмишановного колегу говорити неправду: чи переконання в тому, що я дійсно виразник експлуататорської ідеології; чи бажання, невідомо чому, зробити мені неприємність; чи, зрештою, любов до гармонії між своїми словами і думкою адміністрації? Я хотів би почути відповідь, звичайно, при умові, якщо високоповажаний колега хоч тепер наважиться говорити прямо…
Крякучін встав з місця і, надавши фізіономії виразу, що в ньому містилася містерія ображеної зверхлюдської гідности і зневага до недостойного, відкусив від незримого дроту речення:
— Я відмовляюсь відповідати.
Пафнув щелепом. Драматично сів.
Виступало багато інших: начальственних і неначальственних, партійних і непартійних, комсомольських і некомсомольських, бойових і небойових; аж поки Астряб задав питання до професора Панкрата Крякучіна:
— Скажіть, будь ласка, чи у викладах Антона Никан–дровича ви знайшли тільки ідеалістичні теорії, чи також і матеріялістичні?
— Відповідаю: наявні також матеріялістичні. Однак ідеалістичні викладені з прихованою симпатією і в найяскравіших фарбах, а тому вони об’єктивно домінують.
«Паф–паф!» — і сів.
— Можна ще одно запитання? — підняв руку Астряб. Сороконожков мотнув головою:
— Можна, але коротко.
— Професор Панкрат Феоктистович Крякучін твердить, що виклад фактичного матеріялу в лекціях з історії древньої літератури був неповний і однобічний. Вірно я зрозумів чи ні?
— Абсолютно невірно! — торжествував професор Крякучін. — Навпаки, я зазначив, що фактичний матеріял поданий навіть у надмірних нагромадженнях. Мої критичні зауваження мали інший напрямок.
— Можна сказати кілька слів? — просив Астряб. Сороконожков порадився з Тімурленковим.
— Можна, але коротко: три хвилини.
— На мою думку, секретар партійної організації товариш Тімурленков має рацію, ставлячи питання про ідеологічну витриманість лекцій. Проте мені неясно, чому в центрі обвинувачень стоїть професор Споданейко–Віконник? Два роки я слухав його лекції — вони прекрасні і змістом, і формою. Здається, тут трапилось непорозуміння. Беручи діялектичний матеріялізм як найдосконалішу методу наукового пізнання, ми повинні прагнути до найточнішого вивчення дійсности і теперішнього часу і минулого. В цьому розумінні лекції професора Споданейка–Віконника, з надзвичайною повнотою фактичного матеріялу, цілком відповідають вимогам діялектичного матеріялізму. Крім фактичного матеріялу, з такою самою повнотою подано і з сучасного погляду оцінено також теорії, що той матеріял освітлювали. А щодо виділення і віддання переваги одній якійсь із них перед іншими, то, можливо, тут проявився суб’єктивізм, я підкреслюю: надзвичайний суб’єктивізм самого шановного професора Крякучіна, якому видалося, що одна якась теорія подана з найбільшою симпатією.
Серед присутніх заворушилося, як у муравлиній державі, бо безмежний суб’єктивізм Панкрата Крякучіна був загальновідомий.
Старшокурсники схвально хитнули довговолосими головами і кинули на Астряба погляд, ніби старі аркебузники — на підлітка, що кулею звалив птаха.
Збори заходили в затулок, нудніший, ніж той, куди пхають на провінційній залізничній станції товарові вагони з дірявими дахами і виламаними дверима.
Сороконожков відчував, що заготовлена резолюція провалюється крізь землю і тягне з собою його комсомольський квиток.
Та ось підклав секретар парткому під Антона Никандровича свою резервну міну.
— Я з обуренням, — деклямував він, — дивився на поведінку професора Споданейка–Віконника. Замість того, щоб визнати свої помилки, він разом з своїми прибічниками намагаються створити враження, ніби все гаразд і наша боротьба за чистоту марксистсько–ленінської науки про літературу не має сенсу. Це не більшовицький підхід, товариші студенти, і таку поведінку ми повинні з усією рішучістю затаврувати. Щоб остаточно розкрити суть справи, я вкажу на критерії, якими користується наша партія, озброєна переможною ідеєю Леніна— Сталіна: це — критерії ролі кожного нашого вчинку. Я маю незаперечні дані, що лекції професора Споданейка–Віконника збуджують небажані настрої в студентському оточенні. ї хоч би як старалися прихильники професора і він сам довести, що все гаразд, однак лекції з історії древньої літератури стали чинником у відродженні буржуазного націоналізму. Тому я вважаю обов’язком кожного партійця і комсомольця, кожного позапартійного більшовика — дати найсуворішу відсіч тим, що намагаються законсервувати огнище націоналістичної хвороби. Недарма вищі органи ставлять перед нами питання про недостатні успіхи у виявленні ворожих тенденцій серед нашого оточення.
Після цих слів секретаря парткому Сороконожков став так бойовито, мовби надів панцер і дістав до рук семип’ядну пищаль.
Один за одним виступали резервовані Тімурленковим «бойові» промовці партійного гартування і кинули на голову Антона Никандровича каменюки: «гнилий лібералізм», «дрібнобуржуазний гуманізм», «повзучий емпіризм», «місцевий націоналізм», «меншовиствуючий ідеалізм». «безхребетний еклектизм», «вульгарний антиісторизм», а між каменюками — ломаки: «плехановщину», «грушевшину», «покровщину», «переверзевщину», «бухарінщину», «деборінщину», «волобуєвщину», «єфремовщину», «богдановщину» і цілу хмару кім’яхів з болота, перечислення яких могло б скласти кишеньковий словник на сто сторінок піц назвою: «Перечислення смертних гріхів, що їх повинен берегтися вчений, коли він має більшу любов до своєї квартирі, ніж до бараку на Таймирі». На додаток повішено Антонові Никандровичу на шию колекцію «дохлих собак». Ущіпливі вирази Крякучіна видавалися тепер дотиками трояндових пелюсток до губ закоханого.
Антон Никандрович зрозумів: його справа пропала. В авдиторії — переляк і заніміння. І коли один з партійних ораторів натякнув на існування на факультеті гнізда націоналістичного елементу — присутні відчули, мовби залізнокоста крижана рука простягнулася й розчепірила над ними пальці, обсипані снігом. Смертельним холодом повіяло в жили; з’явився владика загального настрою в «раю»: страх.
А Тімурленков дивиться світилом, що посеред неба диригує оркестрою.
Битва виграна.
Сороконожков відчував, як резолюція піднімалася соколом у променях перемоги.
— Перед заключним словом секретаря парторганізації. — дзвенить Сороконожков, — п’ять хвилин має професор Споданейко–Віконник.
— Ні, ні, п’ять хвилин забагато. Я коротко скажу. Товаришу Тімурленков, мені здається, що справа стоїть негаразд. Погоджуюся: я дійсно невідповідна людина, якщо до наукового робітника ставитися так, як ви і ті, що виступали з вашого благословення. Мені дуже дивно… бував я в стінах багатьох вищих шкіл — в нашій країні і за кордоном. Здавна відомо, що в університетах під час суперечок перша вимога — сумлінно передавати думки опонента. Сьогодні ж я чув здебільшого лайку і причіпки до моїх думок, поданих у перекрученому вигляді. Годину тому я хотів вийти з залі, бо дискусія неможлива. Якщо вам хотілось очорнити мою особу, — можна було обійтись без мене. Якщо ж ви зацікавлені у виясненні справи, то треба було змінити тон: мої докази в атмосфері злоби — непотрібні. Я дробив помилку, що залишився на цих зборах.
- Предыдущая
- 64/83
- Следующая
