Рай - Барка Василь - Страница 65
- Предыдущая
- 65/83
- Следующая
Антон Никандрович взяв капелюх і пішов до дверей. Чимало студентів, між ними й Астряб, подалося слідом за ним.
Решта схопилася з місця.
— Збори не закінчені! — зойкнув Сороконожков. — Прошу сісти! Треба прийняти резолюцію.
Тімурленков говорив стисло й люто. Видно, його їв страх, що доведеться перед вищою інстанцією відповідати за незграбну «проробку». На розпорядження секретаря хтось побіг доганяти Антона Никандровича, але було вже пізно: старий зник.
— Чорт з ним! — пошепки заспокоїв Тімурленков свого посланця; далеко не втече…
Присутні сиділи вражені до глибини душі, кожний по–своєму. А Сороконожков сповістив:
— Слово для зачитання резолюції має товариш Мотузков.
Названий підійшов до стола, розкрив підручник: «Економічна політика» Землянкіна і почав перекидати багато сторінок, шукаючи резолюції. На його обличчя впав зеленкуватою тінню жах:
— Я… я… пропала резолюція… вкрадено! — видушив він тремтливі слова до Тімурленкова.
Заля стрепенулася. Одні подивилися на винного з чорною камінною понурістю. Другі — з солоним скепсисом. Треті — з несамовитою веселістю в очах. Четверті… неможливо перечислили відтінки в стобарвній райдузі почувань, що засвітилися після заяви товариша Мотузкова.
Студентка з бархатними очима, схожими на двох чорних метеликів, немов ударила в клявіш:
— Комедія! Гину, ха…
І зразу ж затулила губи легкими пальчиками.
ДУЕЛЬ
Олександер і Ольга спотикаються попереду — в темряві, мов з каламаря пролитій, крізь яку часом пробігає смужка від кишенькового електроліхтарика. За ними Антон Никандрович; він справно подолує ямки та горбки на піщано–глинистому побережжі. Думка в’ється чорною голубкою далеко звідси, а відомо: якщо ходець покладається на інстинкт, відриваючись свідомістю від оточення, то він або ламає шию в рові, або таки непомітно і непошкодимо півсновидою дотоптується до призначеного місця.
«Що ж далі? — думає старий, глянувши на свіжо–чорну воду, що заворушилася відблисками, коли до неї від електроліхтарика метнулася смуга. — Втопитися в байдужному потоці, чи згоріти в огні, як той безталанний Дзюба, — мабуть, проти цього місця, на тім боці відійшов мистець від світу, мов індус над священною рікою… чи впасти, пронизаному шпадою (яка нісенітниця в XX столітті — дуель!), чи в «чорному вороні» спровадитися за грати, а звідти в товарячому вагоні погриміти в області козячого «рогоправлення», що лежать за «макаротелятними» і «костоворонними…»
— Олександре! — звертається незлобивим голосом. — Чи ви дотрималися умови?
— Дотримався. Зазначено в правилах дуелю… повинен бути лікар, щоб подати медичну допомогу пораненому. Я мусів вибирати: або якась чужа особа, або Ольга, — вона вміє робити перев’язку.
— Я й забув! Ви чули, що за нами тупотіло? Хто то?
— Зараз роздивимось.
Серпокрил, роздражнений до білого жару, ковтав простір, ніби викинутий з гармати. Лаявся «багатоповерховими» і якимись аглютинативними, власного винаходу.
— Безумна трата часу! — рикав серед ночі. — Старому забандурилось бути в лицарях, а ти брьохайся по бур’янах, як малохольний, отця б його червеця телеграфним стовпом з заднього крильця… я маю справи, поважніші, ніж штрикання підісками, курям на сміх, щоб його дохла кобила скребла, гребла, втопила б його, розпроклятого діда…
Від рота несло сумішшю «спотикача» і «зубровки».
І Лотосов позаду Серпокрила підтюпцем сіявся, присвічуючи електроліхтариком та оглядаючись, — здаючи собі звіт, що хтось назирці супроводить їх.
— Вони! — сказав Астряб, коли в круглому сяєві зловив рудого.
Означили теренок для двобою і провели глибоку лінію посередині. Антон Никандрович і Серпокрил взяли тоненькі шпадки і стали один напроти одного. їхні секунданти застигли коло їхніх лівих рук, на сторонах теренка, і навели на шпадки світло.
Астряб, крім того, тримав папірці — конспекти з правилами; подав ними, як хусточкою, знак до двобою.
Дзенькнули схрещені шпади в червонастому світлі: бійці простягнули руки, щоб вийняти душу з грудей ворога.
Стрепетнулась тривога в серці Ольги, яка стояла поблизу з наготовленими медикаментами, ватою, корпією для перев’язки.
Ледве встигли дзенькнути шпади в дуелі, ледве зібрався з духом Астряб, щоб спинити вбивство, показавши на порушення правил, — як десь поблизу, на чорному березі, розітнувся такий жахливий, такий пронизливий жіночий крик, — такий несамовитий зойк із чийогось горла: серця присутніх ойкнули, захололи на мить, ніби впали в безодню.
— Рятуйте!!! — закричала на ввесь світ нічний чиясь душа, що гинула, бачачи смерть перед очима; закричала, чуючи, як смерть навіки нищить її.
— Відкладаємо дуель, — здушено вимовив Антон Никандрович і мимоволі перехрестився, але так, щоб ніхто з присутніх не побачив. Зразу ж після цього побіг; група кинулась слідом — у напрямку до місця, звідки долетів крик.
Бігли, присвічуючи дорогу ліхтариками.
— Хто тут розбійничає! — звіром заревів Антон Никандрович, коли йому здалося, що саме на цім місці розлігся жіночий крик. Він так напружив руку з шпалою, що міг прошити вмить, кого спіткав би, як винного.
Якби хто–небудь повів прожектором через надбережжя, тоді в димчасто–сліпучій смузі означились би також два суб’єкти в кепках, з руками, позакладуваними в кишені. Суб’єкти стояли осторонь; вони самі хотіли бігти на крик, та, порадившись пошепки, відійшли до міста.
Учасники пригоди з дуелем обшукували берег, нишпорили між кущами, заглядаючи туди й сюди, водили поглядами навколо: нікого нема.
Байдужа ніч дрімала над піскуватими горбами, над глинистими вибоїнами, над хлюпотливою чорною водою.
Нікогісінького живого поблизу!
— Хтось дурня строїть, — кинув Серпокрил. — Хотів пожартувати з нами і все.
— Не думаю. Так кричать лише тоді, коли вмирають: я чув не раз, — заперечив Астряб.
— Візьміть мою швайку, Іоно Івановичу!
— Давай, давай, любий чоловічку! — замурмотів Лото–сов, беручи в Серпокрила шпаду і зразу ж віддаючи Астрябові.
Антон Никандрович мовчав. Був розгублений і страшенно неспокійний. Астряб і в нього забрав шпаду. Загорнув зброю в матерію, що подала Ольга.
— Недобрий час, ох, недобрий час! — побивався Лотосов, смикав собі бороду. — Боюся води, страшна вода…
Уб’ють — і кінець; у воді поховають. Хто розшукає? Вода все відносить, гріх до моря відносить. Боюся!..
Постояли хвилин з п’ять; знову розглянулися на сторони, тоді пішли до міста.
Коло затону Лотосов став бурмотіти.
— А біда — це ворон… береглися б його; одні хай так ідуть, а другі хай так ідуть. Бо гляди, натрапимо на біду. Вона близько ходить!.. От–от підскочить. Крилами вдарить в обличчя. Одні хай так, а другі — так…
Показує нарізно руками Лотосов.
Олександер, взявши Ольгу під руку, запропонував зробити справді так: розійтися двома групами на сторони.
— Ми втрьох: Антон Никандрович, Ольга і я, повернемо направо, до водогону, а ви вдвох — наліво, до пристані.
Так вони і зробили; на своє щастя, — зробили так.
КОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВА
Кинувши шпадки через замкнену хвіртку, Олександер узявся за чотиригранні прути.
— Одна хвилина! — сказав Антонові Никандровичу і Ользі. Переметнувся в темний двір.
Дві велетенські псюки здалеку відчули, що хтось непрошений у дворі; лементнули і поплигали до хвіртки.
— Фсі! фсі! — подав знак Олександер, і тоді, в припливі емоцій, холодноносі та м’ягковухі почали чіплятися лапами за рукава і, користуючися з невидимости, лизати обличчя знайомому гостеві. Олександер по–приятельському взяв їх за шиї і понахиляв до землі, а вони аж загупали хвостами в такт по споришу; вирвалися — помчали наперед, хто ота й як вистрибуючи в темряві.
- Предыдущая
- 65/83
- Следующая
