Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/63
• Следующая

– Вас то дратує? – доволі різко мовив персіянин.

– Ну-у-у, не те щоб аж занадто…

Тепер уже де Брусі прикусив язика, бо раптом відчув, що попри свою не надто певну шведську готовий от просто зараз викласти попутникові певні відомості про себе. Але ж заради чого розкривати перед ним душу?!

– Тоді у чім річ? – підозріло запитав Даріуш.

– Бачте, месьє… Мабуть, ви дуже важлива персона, якщо… – Де Брусі обережно кахикнув і резюмував: – Якщо поселилися у Смірні в готелі на Рю де Франс, а неназвана особа доручила мені привезти вам особисті інструкції, а потім в інтересах Франції супроводжувати вас…

– Отож-бо – супроводжувати мене! Розумієте, де Брусі? Су-про-вод-жу-ва-ти, – мовив Даріуш по складах, аби співрозмовник зрозумів його якнайкраще. – От і супроводжуйте, будь ласка! І не втручайтеся у мої дії…

– Але ж я в курсі інструкцій, даних вам неназваною особою! Я знаю, який маршрут вам запропоновано…

– Так, саме так – за-про-по-но-ва-но! Ви напрочуд точно шдмітили це, вітаю.

– Ну, чи не казав я одразу, що погано знаю шведську?! – обурився француз. – Ну, не так я висловився: не запропоновано, а наказано! На-ка-за-но пливти морем із Смірни до Стамбула.

– Погодьтеся, головне полягає у тому, аби прибути до Стамбула, а потрапимо ми туди безпосередньо морем або ж через Мантань – то вже справа другорядна.

– Месьє Даріуш!..

– Так, прошу?..

Де Брусі знов замислився, перш ніж зауважити:

– Я би і не протестував так, якби на ваше рішення безпосередньо не вплинула ота ваша немічна вдовиця.

– Ви пережили нещасливе кохання й відтоді не схильні довіряти жінкам?..

Француз з ненавистю позирнув на персіянина. У сріблястому місячному світлі достеменно роздивитися його обличчя було неможливо – хіба що очі сяяли двома веселими вогниками, а густа русява борода похитнулася під зневажливою посмішкою!..

– Месьє Даріуш, прошу – стережіться! Тільки та обставина, що неназвана висока особа наказала мені супроводжувати вас у подорожі до Стамбула, а можливо, й надалі, ще не дає вам жодного права!..

– Шановний месьє де Брусі…

– Я ж, зрештою, французький дворянин, чорт забирай!..

– Тихіше, тихіше, прошу, – спробував заспокоїти його персіянин.

Нічна сварка на караванній стежці? Так, це їм зовсім ні до чого…

Могутнім зусиллям волі француз спробував заспокоїтися. Оцінивши його прагнення, Даріуш кивнув і пояснив:

– А я трохи старший від вас, тому не шукайте у моїх словах нічого, окрім щирого співчуття. Ви справді надто молодий, бо навіть припустити не можете, що трагедія нерозділеного кохання могла спіткати не лише вас одного. Отже, яка ваша історія?

– З чого б це мені розкривати перед вами душу? – відчувалося, що де Брусі й досі обурений.

– Чекати до нинішнього ранку ще довго, а до Мантаня як мінімум два нічні переходи. То, може, нам варто краще познайомитися?..

Де Брусі знову зміряв співрозмовника недовірливим поглядом. Зрештою, він же не зобов'язаний розповідати йому все достеменно!..

– Ну-ну, де Брусі, давайте, сміливіше! – підбадьорив персіянин. – А потім – люб'язність за люб'язність: я розповім вам свою історію.

І француз здався:

– Ну, гаразд, умовили… Отже, месьє Даріуш, я сам…

Він трохи помовчав.

– Мій рід походить із півдня Франції – з Провансу. Якщо ви достатньо розумієтеся на географії Європи…

– Мені відомо, які провінції має Франція.

– Отже, я розумію ваш східний темперамент краще, ніж зрозумів би житель півночі.

– Так-так, де Брусі, повністю згоден: між нами встановилася повна взаємна довіра і повне взаєморозуміння.

Француз із ненавистю зиркнув на персіянина, проте тепер обличчя Даріуша було абсолютно серйозним.

– Отже, південь Франції… Хм-м-м… Край уславлених поетів, які оспівували кохання в усіх його проявах… Сама атмосфера…

– Ми домовилися перейти на шведську, інакше у відповідь я прочитав би вам не один любовний вірш перських поетів, – замріяно мовив Даріуш.

– Я не про те, я про себе…

– Не виправдовуйтеся, де Брусі. Ви не винні у тому, що батьки вашої нареченої у брутальній формі відмовили представникові шляхетного, проте зубожілого роду.

– Звідки ви знаєте?! – від несподіванки француз навіть зупинився.

– Не стійте на місці, будь ласка. Буде день – буде й відпочинок. Але допоки ніч не скінчилася…

– Ні, звідки ви це знаєте?! – лише трьома широкими кроками де Брусі наздогнав персіянина і схопив за плече, намагаючись розвернути обличчям до себе.

– Я ж сказав одразу: не думайте, що ви лише один у всьому світі, хто постраждав від нерозділеного кохання, – одним легким рухом Даріуш звільнився від руки, що стиснула його плече.

– І все ж таки…

– Моя історія, шановний мій де Брусі, є майже повним віддзеркаленням вашої. От і все.

– І після того ви вірите своїй удовиці?! – обурився француз. – Як можна?! Якщо ці істоти у спідницях настільки легко зраджують кохання…

– Так буває, якщо дівчата молоді й нерозважливі. Проте з роками природа жінки змінюється, і це треба враховувати.

– Не вірю!..

– Ви кажете таке, бо не знайомі з моєю Лейлою.

– Всі жінки слабкі та брехливі…

– Не всі, – різко й вагомо мовив персіянин, як відрубав.

– Та ви хворі!..

– Повторюю: ви не говорили з моєю Лейлою. А якби поговорили хоч би п'ять хвилин…

– Жага кохання засліпила вам очі!

– Навпаки, кохання підказує мені, що Лейла ніколи не зробить нічого поганого своєму коханому. Себто мені.

Де Брусі збирався щось відповісти, та персіянин раптом різко зупинився, виструнчився і просичав:

– Тш-ш-ш-ш!..

Це було настільки несподівано, що француз налетів на нього, але й собі завмер поруч з попутником. Саме у цей момент немовби навмисно на місяць наповзла легенька хмаринка, тож навкруги не було видно анічогісінько. Доводилося хіба що прислухатися.

– Хіба ви не чуєте? – прошепотів Даріуш.

– Що?.. – здивувався де Брусі. Але персіянин уже побіг на півзігнутих кудись убік, потягнувши за собою француза і хрипко промовляючи:

– За мною! Швидше, месьє, швидше, не баріться!..

За пару десятків кроків праворуч від караванної стежини чорніла крихітна улоговинка, заросла якимись чахлими чагарниками: здавалося, Даріуш прямував саме сюди.

– Месьє, будь ласка… – почав було француз, проте у відповідь почув різко-хрипке:

– Цитьте! Ані пари з вуст!!!

– Що-о-о?! Та як ви тільки смієте звертатися подібним чином до…

– Мовчіть!!! Заради вашого Бога і мого Аллаха – мовчіть!..

Тільки-но вони впали під захист чагарників, як де Брусі почув одночасне глухе тупотіння великої кількості ніг. Висушена безжальним денним сонцем земля ледь відчутно загула.

– Що воно у біса…

Не дочекавшись більш гучного прояву емоцій, персіянин щосили затиснув долонею рот француза і лиховісно прошепотів:

– Здається, наш караван спіткало велике лихо.

– Тобто?! – крізь притиснуту до губ долоню промимрив де Брусі.

– Розбійники… – самими губами прошепотів Даріуш. Хмаринка грайливо випустила місяць із своїх обіймів, тож у казково-сріблястому сяйві очам відкрилася дивна картина: здійнявши величезні стовпи куряви, до авангарду і ар'єргарду каравану одночасно неслися дві групи вершників. Над їхніми головами яскраво виблискували криві клинки. Побачивши таке, де Брусі спробував вирватися з рук персіянина, але той не дозволив, лише просичав роздратовано:

– Тихіше, месьє, тихіше!

Проте француз не здавався: там, на караванній стежині дзвенить криця, лунають зойки, іржуть коні, ревуть верблюди, а вони ховаються тут, у чагарниках?! Чому цей клятий месьє Даріуш виставляє його жалюгідним боягузом?! За що таке безчестя?!

– Ви ж нас викриєте! Схаменіться, прошу, – шепотів персіянин. І як не пручався де Брусі, клятий Даріуш виявився сильнішим.

Між тим, шум і галас на караванній стежині поступово вщухли. Попри це, персіянин продовжував утримувати супутника у залізних обіймах, доки навкруги не запанувала тиша, більше не порушувана жодним звуком. Тільки тоді француз полишив схованку…

• Предыдущая
• 31/63
• Следующая