Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/63
• Следующая

Як і слід було очікувати, все скінчилося аж ніяк не на користь купців: на великому відтинку караванної стежини і обабіч неї деінде були розкидані трупи людей і тварин. Жодної живої душі не залишилося…

Окрім них – двох боягузів!!!

Струшуючи кулаками у повітрі, де Брусі кинувся до персіянина:

– Ну то як, месьє боягузе, задоволені ви результатом?!

– Тобто?.. – спокійно перепитав Даріуш.

– Невже не бачите, що ви накоїли?!

– Я накоїв?.. Я?!

Борода персіянина ледь помітно здригнулася, проте у невірному місячному сяйві не можна було розібрати, сміється він чи просто дивується.

– Авжеж ви, хто ж іще!

– А мені здається, що то розбійники напали на караван, тоді як я всього лише…

– Ви, месьє, завадили мені допомогти караванникам поперерізати горлянки тій наволочі!..

– Ви серйозно так вважаєте?

– Абсолютно серйозно!!!

Персіянин трохи помовчав, обдумуючи відповідь, потім мовив обережно:

– А як же інтереси Франції?..

– При чому тут інтереси моєї батьківщини?!

– У нас на Сході є така притча: краще бути живим собакою, аніж дохлим левом.[21]

– Дурниці!

– Зовсім ні. Адже живий собака може відігнати надокучливих мух, які кусають його, тоді як дохлий лев не може зробити навіть такого. Хоча за життя він був і хоробрішим, і могутнішим від собаки.

– Ну-у-у… не знаю, не знаю, – де Брусі знизав плечима. – Але поясніть, будь ласка, яким чином живий пес і дохлий лев асоціюються у вас із моєю батьківщиною?..

– Незадовго перед нападом горлорізів ви так настирливо нагадували мені про священну необхідність служіння французькій короні, що я мимоволі заслухався. Тому запитую ще раз, що краще: бути дохлим левом чи живим собакою? Себто накласти головою посеред малоазійської пустелі під час нічної сутички з місцевими розбійниками чи залишитися серед живих і продовжувати віддану службу Його Величності королю?

– Та я би цим негідникам!..

– Що саме ви зробили б, цікаво дізнатися? Продемонстрували б колір вашої крові?..

У голосі Даріуша все ж таки проскочили саркастичні нотки, що аж ніяк не сподобалося запальному французу.

– Навпаки – перевірив би на них гостроту свого клинка!!! Тоді як тепер!.. Тепер!..

– Тепер, месьє де Брусі, ви маєте змогу продовжувати своє віддане служіння французькій короні… аж до того моменту, коли наші життєві шляхи розійдуться остаточно.

– Мені так здається, месьє Даріуш, ви занадто високої думки про власну персону.

– Аж ніяк. Просто у потрібний момент поруч з вами не буде достатньо холоднокровної людини, яка змогла б утримати вас від хибного кроку в нікуди.

– Ну, знаєте!..

– Хіба батьки не навчили вас у дитинстві оминати зайві перепони, щоб не збиватися з головного – вірного шляху?

Де Брусі вже й рота відкрив, знов збираючись дорікнути персіянину, як той мовив:

– А жертвувати менш значущим заради більш значущого навчили?!

Цього вже француз не стерпів. Виструнчившись і з викликом задерши підборіддя, він запитав:

– Скажіть мені одне-єдине, зробіть таку ласку: ви дворянин чи ні?

– Прошу?..

– Чи шляхетного роду ви, месьє Даріуш? – процідив де Брусі крізь зуби.

Персіянин якось загадково посміхнувся й мовив:

– Щодо французького дворянства, то ви мусите розуміти, що я не маю такої честі…

– А як щодо вашого тамтешнього?..

– Тобто?

– Ну-у-у, як там щодо вашої Персії? Яке ваше достоїнство за тамтешніми законами?

– Невже ви збираєтеся викликати мене на дуель? – здивовано запитав у відповідь Даріуш.

– А якщо навіть так?! – не витримавши напруги, француз зірвався на крик.

– Битися на тому самому місці, де ватага розбійників тільки-но повипускала тельбухи усім до одного караванникам… – Персіянин якось невиразно мугикнув, але одразу ж посерйознішав: – У такому разі, месьє де Брусі, змушений нагадати про вашу роль у нашому поході.

– Не зрозумів?..

– Вам наказано супроводжувати мене й намагатися вберегти від будь-яких неприємностей, а не ставати самому джерелом тих-таки неприємностей. Хіба ж ні?

– Месьє Даріуш!!!

– Що?..

– Месьє Даріуш!.. Либонь, ваше життя і справді являє високу цінність для французької корони…

– Тому я й намагаюся будь-що уберегти свою голову для того, кому служу. І вам, де Брусі, раджу поводитися так само.

– Але ж кинути у біді товаришів – то є безчестя!

– Не менш безчесно розпоряджатися тим, що вам не належить.

– Що-о-о-о?! Та як ви тільки смієте!..

– Смію, бо ваше життя належить не вам.

– А кому ж тоді, цікаво дізнатися?!

– Вашому правителю – королю Франції. Хіба ж ні?..

І доки ошелешений француз розгублено кліпав очима, Даріуш подався повз нього до караванної стежини, недбало кинувши через плече:

– А якщо це так і є, тоді прошу допомогти мені оглянути місце сутички.

– Що ви зібралися шукати, якщо не секрет?

– Ну, чому ж одразу секрет!..

Персіянин зупинився і позирнув на де Брусі трішечки глузливо, від чого кров у жилах француза так і закипіла.

– По-перше, мусимо перевірити, чи не лишилося тут живих: можливо, когось-таки ще вдасться врятувати. А по-друге, нам конче необхідно вирішити проблему з водою…

Де Брусі лишалося тільки приєднатися до персіянина. Ретельні півгодинні пошуки безрезультатними не залишилися: у їхньому розпорядженні опинився пристойних розмірів міх.

– Ну що, месьє Даріуш, тепер нарешті рушаймо у путь?

– Так, звісно.

Проте ледве француз зробив декілька кроків уперед по караванній стежині, як персіянин зупинив його різким окриком.

– Ну, а тепер у чім річ? – з кислим виразом на обличчі запитав де Брусі.

– Ви куди прямуєте?

– Як-то – куди?! Ясна річ – на Мантань.

– Цією караванною стежиною?

– Природно!

– Просто у розбійницьке лігво?..

Француз аж отетерів від несподіванки, а персіянин продовжив глузливо:

– Якщо ви встигли помітити… та й сліди на землі про це говорять, то розбійники напали одразу з двох боків: на авангард і ар'єргард каравану. А потім оточили купців звідусіль і перебили, немовби тих куріпок. Але у такому разі ризикну припустити, що розбійницькі лігва можуть бути розташовані як позаду, так і попереду.

– Отже, месьє Даріуш, ви натякаєте, що нам не можна ані йти уперед, на Мантань, ані повертати назад, на Смірну?

– Я би не ризикнув, – підтвердив персіянин, – а отже, вам також не дозволю ризикувати.

– Але куди ж тоді…

– Якщо не вперед і не назад, тоді лишається одне-єдине – убік.

Даріуш вимовив це абсолютно спокійно, і його незворушність подіяла на де Брусі, немовби шпори на огира:

– Що це ви верзете, добродію?!

– Підемо на захід – тоді точно врятуємося.

– Либонь, ви таки збожеволіли від переляку…

– Аж ніяк.

– Але ж там пустеля!..

– Там море.

– А скільки до того моря йти, ви хоча б уявляєте?!

– На відміну від вас, де Брусі, перш ніж пускатися у путь, я не полінувався достеменно вивчити карту місцевості, а не просто йти за караванником. Втім…

Тут клятий персіянин зміряв француза критичним поглядом з голови до ніг і замислено промимрив:

– Втім, можливо, я помиляюся, і ви також здогадалися вивчити карту. А тому зараз самі, без моїх підказок скажете, як нам найкраще дістатися звідси узбережжя.

– Я не кажу про маршрут, я кажу про час, – не відповівши Даріушу прямо, де Брусі гордовито задер підборіддя. – Отже, наскільки швидко можна дістатися моря, як вважаєте?

– Приблизно за день чи два, – персіянин вважав за краще не повторювати підступне запитання щодо маршруту.

– Без питва та їжі! Пхе!..

Француз нервово пересмикнув плечима.

– Води маємо цілий бурдюк.

– А як щодо їжі?..

– На порожній шлунок йти легше.

– Цілих два дні?!

– Дві ночі, де Брусі, дві ночі. Удень на тутешньому сонці ви просто підсмажитеся. Що ж до їжі… Я тут знайшов дещо, окрім води.

• Предыдущая
• 32/63
• Следующая