Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/63
• Следующая

Прощавай же навіки, кохання мого змученого серця! Не згадуй лихим словом зрадницю Лейлу – адже на вівтар нашого недовгого, але палкого кохання я приношу достойну жертву: і себе саму, і разом зі мною – всіх моїх челядників, окрім юного Кемаля.

Відтепер і назавжди безроздільно твоя

Лейла

У кімнаті було тихо, як у глибокій могилі…

Немовби холод могили незбагненним чином переповз сюди через жахливий лист, принесений підлітком з конаючого від чуми дому.

Тільки смолоскипи зрідка потріскували, нагадуючи, що насправді всі присутні й досі живі.

– То що ж нарешті сталося, месьє Даріуш? – знов поцікавився занепокоєний де Брусі. – Можете ви нарешті сказати, чи й надалі гратимемося у мовчанку?..

Уявний персіянин перевів на нього погляд очей, сповнених сліз.

Похитнувся, але на ногах встояв.

Зігнув верхню частину аркуша, ретельно відірвав її, підійшов до одного із смолоскипів і тицьнув у полум'я.

Паперову смужку миттю огорнув вогняний спалах, вона кометою впала на підлогу.

Уявний персіянин одразу ж затоптав полум'я й розтер ногою попіл, потім простягнув листа французу.

– Прочитайте самі, будь ласка.

– А що це ви зробили таке, якщо не секрет?

– Нічого особливого.

– І все ж таки?..

– Просто знищив ту частину, де було написано моє справжнє ім'я.

– О-о-о, то ви у нас не месьє Даріуш?

– Звісно, що ні. Цього пана звуть Мехметом.[24]

Уявний персіянин недоброзичливо позирнув на підлітка і вкотре похвалив себе: справді, молодець він, що жодного разу не назвав справжнього свого імені у присутності служників його коханої.

Погано лише, що сама Лейла те ім'я знала…

Надалі доведеться бути ще обережнішим.

– Овва! Отже, месьє Мехмет?..

– Так, – підтвердив Григорій і знов простягнув листа французу.

– Що ж, месьє Мехмет, радий познайомитися! Дуже радий, – саркастично мовив де Брусі. Потім взяв листа й почав читати.

І одразу ж спохмурнів.

– Отже, як виявилося, я таки мав рацію: ця Лейла є російською шпигункою…

– Була… – виправив його уявний персіянин.

– Вона заманила вас у пастку…

– Заманювала…

– Облиште нарешті, месьє Даріуш… Тобто перепрошую – месьє Мехмет!

Француз вклонився з підкресленою шанобливістю.

– Це ви облиште ваш ядучий тон, де Брусі! Адже вона померла.

– І ви тому повірили?! Наївний!..

Раптом у кімнаті пролунав глухий стогін. Перш ніж француз зрозумів, що й до чого, уявний персіянин блискавичним рухом вихопив з піхов свою криву шаблю, зробив випад, приставив вістря клинка до горлянки підлітка й проскреготав:

– Нумо кинь цю штуку!

Кемаль відвів правицю далеко убік, проте його пальці продовжували міцно стискати кинджал.

– Негайно!..

Кинджал випав з руки і ткнувся вістрям у підлогу.

– То він підісланий вбивця!.. – розгублено промимрив де Брусі.

– Це він вбивця!

Намагаючись не поворухнути головою, щоб шабля не порізала його горлянку, Кемаль повільно вказав відстовбурченим пальцем правої руки на Григорія.

– Негіднику, як ти смієш!..

Француз обійшов уявного персіянина і став так, щоб одночасно бачити і його, і підлітка. Він відверто не розумів, чому його супутник не вб'є цього підступного Кемаля.

– Моя пані Лейла померла через пана Мехмета, за те я його ненавиджу! – мовив між тим підліток.

– То вона все ж таки померла? – У голосі уявного персіянина відчувалася болюча туга.

– Так, пане Мехмет. Ранком пані Лейла відіслала мене з листом і грішми у порт, проте з-за чуми там уже запровадили карантин. Я спробував повернутися назад: пані Лейла мусила знати, що жоден корабель або човен не може відбути до Мантаня. Проте коли підійшов до нашого будинку, то побачив, що на усіх вікнах повивішувані чорні хустки.[25]

Удаваний персіянин заскреготав зубами, підліток тим часом мовив:

– Великий Аллах був милостивим до нас, бо чума спочатку оминула будинок моєї пані. Проте я знаю – вона помолилася, і Великий Аллах зняв із дому Свій святий захист. І там усі загинули! Усі вони – разом з моєю пані Лейлою…

– Звідки ти знаєш, про що вона молила Великого Аллаха?

– Бо коли той гяур насмілився погрожувати моїй пані…

– Неплюєв?..

– Так, цей недостойний гяур.

– А чим він погрожував?

– Гяур обіцяв винищити всю сім'ю пані Лейли – стареньких батьків, трьох сестер і двох братів, у кожного з яких є своя сім'я. Усіх до останнього!

– М-м-мер-р-рзо-о-ота-а-а!.. – прохрипів крізь стиснуті зуби уявний персіянин.

– Натомість сказав, що коли моя пані допоможе йому, то ніхто з її родини не постраждає. Більш того, сама пані Лейла отримає від гяура неабиякі гроші. Багато-багато грошей. Настільки багато, що до глибокої старості вистачить. Тоді моя пані…

– Маєш рацію: твоя пані не схотіла допомагати Неплюєву і його поплічникам, але в той же час відвела загрозу від своїх близьких, пожертвувавши власним життям.

Уявний персіянин проковтнув грудку, що застрягла у горлі, та мовив хрипко:

– Маєш рацію також і в тому, що вона помолилася Великому Аллаху… і весь ваш дім уразила чума. Вони померли всі до останнього – це справді так…

– Але чому ж ти намагався вбити месьє Даріуша?.. Себто месьє Мехмета! – миттю виправився француз і звернувся до супутника тепер уже без жодної нотки насмішкуватості у голосі: – Перепрошую, я все ніяк не звикну…

– Пусте, – сумно зітхнув уявний персіянин. – А за кинджал він схопився тому, що теж був закоханий у Лейлу. Тож і вирішив помститися мені, неявному винуватцю її смерті.

– Закоханий?! – не повірив де Брусі.

– Так, я палко кохав мою пані! Палко, дуже палко, і тепер!..

– Кохав?! – француз зміряв Кемаля здивованим поглядом. – Але ж тобі лише років…

– Це Схід, де Брусі, це Схід. Не забувайте, що під тутешнім спекотним сонцем усі плоди дозрівають значно раніше, ніж у вашій Франції. У тому числі плоди кохання.

Мовивши це, Григорій раптом опустив шаблю і запитав різким владним тоном:

– Чи розумієш ти, хлопче, що твоя пані померла, тільки б не зраджувати мене і своє… тобто – наше кохання?

Занепокоєний де Брусі здійняв над головою свою шпагу, проте уявний персіянин зробив заспокійливий жест, потім кивнув підлітку: мовляв, відповідай, коли запитують.

– Так, розумію, – неохоче підтвердив Кемаль.

– А чи розумієш, що, піднімаючи на мене руку з кинджалом, ти вчиняєш всупереч волі твоєї пані?

– Можливо…

– І все-таки, бажаєш помститися мені?

– Так.

– Між тим, пані Лейла відрекомендувала тебе як надійного служника. Більше того, пані Лейла хотіла, щоб надалі ти служив мені. Це написано тут…

Уявний персіянин підійшов до француза, вихопив з його руки листа і показав аркуш підлітку.

– Я не вмію читати, – чесно зізнався той.

– А чого б мені брехати тобі?

– Присягніться іменем Великого Аллаха, що так воно і є!

Уявний персіянин холодно всміхнувся:

– Ти вимагаєш присяги від мене, негіднику?.. За інших обставин я просто заколов би тебе без зайвої балаканини. Проте оскільки йдеться про останню волю моєї коханої Лейли…

І, витримавши невелику паузу, Григорій мовив:

– Присягаюся Великим Аллахом і всіма його таємними іменами, а також пам'яттю моєї коханої Лейли, що вона заповідала тобі служити мені вірно й віддано. Тепер ти задоволений, Кемалю?..

Підліток упав на коліна й мовив благально:

– Вибачте, мій пане, що насмілився здійняти на вас руку всупереч…

– Гаразд, гаразд, – уявний персіянин встромив шаблю у піхви. – Розкажи краще, як ти все ж таки дістався Мантаня, якщо у Стамбулі оголосили карантин?

– Дуже просто. Я пішки полишив місто і прямував берегом моря, доки не вийшов просто на стоянку контрабандистів. Не потрапивши до Стамбула, вони збиралися вертатися назад і погодилися прихопити мене із собою.

• Предыдущая
• 35/63
• Следующая