Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/63
• Следующая

– Можеш розшукати цих людей?

– Навіщо то вам, месьє Мехмет? – У голосі де Брусі забриніли нотки занепокоєння.

– Я допоможу контрабандистам доправити їхній товар до Стамбула. Там є прекрасне місце для розвантаження, про яке не знає ніхто, окрім мене.

– Але навіщо вам у Стамбул?!

– Щоб зустрітися самі знаєте з ким.

– Але ж там чума!!!

– А як же наша місія?

– Ви з глузду з'їхали, чи що?! – обурився француз. – Кілька днів тому ви втекли від розбійників, немов заєць від лисиці, а тут раптом…

– Послухайте-но, де Брусі!

Уявний персіянин упер руки в боки й заговорив тихим загрозливим шепітком:

– Коли я був молодшим від Кемаля, то одного разу вчинив безшабашне безумство, кинувшись із шаблею на легіон ворогів. За таку дурість я ледве не наклав головою.

А також ледь не накликав нещастя на всю мою сім'ю. Щоб уберегти мене, свого найстаршого сина, від можливої біди, мудрий мій батько раз і назавжди відучив мене плутати хоробрість із безумством. І наказав ніколи не забувати його настанов.

– Але ж!..

– Ви прекрасно знаєте, що султан змістив візира Осман-пашу![26] Ти чув про це, Кемалю?

– Так, чув, – підтвердив підліток.

– Гаразд. Отже, мій дорогий де Брусі, зрозумійте: за такої ситуації мені конче потрібно дістатися… самі знаєте до якої персони, отримати від неї інструкції та діяти якнайшвидше. Якщо особа ця заперта карантином у Стамбулі – отже, не зважаючи на будь-які препони, я просто мушу будь-що потрапити туди!

– Ви впевнені, що ця особа справді залишилася там, а не виїхала заздалегідь, як от месьє Неплюєв?

– Якщо навіть саме так і сталося, повірений відомої нам обом особи мусить дочекатися нас на місці, щоб передати інструкції щодо подальших дій. Отже, я допоможу контрабандистам розвантажитися у затишній потаємній бухточці – вони допоможуть мені доплисти до Стамбула. Поплічники Неплюєва контролюють усі судна і човни, що йдуть морем із Смірни, але ми припливемо з Мантаня. Отже, нас не чіпатимуть.

– Це божевілля!.. – простогнав француз.

– Не більше, ніж ваш геройський порив схрестити шпагу з горлорізами посеред пустелі. Тільки я битимуся не з людьми, а із смертельною хворобою.

– Ви загинете, месьє Мехмет!

– Побачимо.

– Сподіваюся, що не побачу, – мовив де Брусі похмуро.

– Чи означає це, що ви відмовляєтеся супроводжувати мене до Стамбула?

Француз мовчки кивнув.

– Вважаєте мій намір безумством? Гаразд, гаразд…

І уявний персіянин звернувся до підлітка:

– Ну, а ти, Кемалю? Що скажеш ти?..

– Моє життя у ваших руках, мій пане.

– Ти не боїшся чуми?

– Можливо, я і помру там, у Стамбулі… проте тоді моя душа опиниться разом із душею моєї пані Лейли.

Підліток дивився уявному персіянину у вічі прямо й відкрито, не відводячи погляду.

– Обидва ви божевільні, – процідив де Брусі крізь зуби.

– Що ж, обидва, то й обидва!

Григорій кивнув підлітку й мовив:

– Отже, ми попливемо у Стамбул, а месьє де Брусі робитиме те, що вважатиме за потрібне.

І додав:

– Для мене настав час лізти у самісіньку пащу смерті. У тому мені допоможе Кемаль. Так, саме зараз для того і місце, і час. Отакі от перипетії купецького життя!..

Уявний персіянин промовчав лише про одне-єдине: окрім того, щоб знайти французького посла Вільнєва або його повіреного, отримати інструкції щодо подальших дій і таким чином виконати свій обов'язок як перед французькою короною, так і перед поневоленою Украйною, у нього з'явилася ще одна – тепер уже особиста причина потрапити до Стамбула. Треба було будь-що розшукати сліди цього підступного негідника Неплюєва і помститися йому.

Лейла, о Лейла!..

Занурюючись у розкішний водоспад рудого від хни волосся, провалюючись у вир вологих чорних очей, цілуючи пухкі сахарні вуста, відпочиваючи після любовної пристрасті на її розкішних персах… навіть просто читаючи короткі, але сповнені непідробної жаги кохання листи, що час від часу наздоганяли мандрівника у різних містах Сходу, він відчував, як поступово загладжуються, зникають страшні рубці, багато років тому залишені на серці раптовим зникненням зі Стокгольма його нареченої Софійки разом з її батьком Семеном Півтораком.

Ні-ні, Григорій у жодному разі не забував своє перше кохання! І, мабуть, не забуде ніколи… Проте в обіймах Лейли до нього поверталася давно і, здавалось би, навіки втрачена віра у можливість особистого щастя. Щастя не просто для його сім'ї, для батька й матері, для усіх чотирьох сестер і брата Якова… для поневоленої Украйни, врешті-решт! Ні, то була надія на щастя лише для себе самого… Себто для них двох – для нього і Лейли! Яким чином вдасться цього досягти, подолавши численні перепони, від хронічної нестачі часу на королівській службі до різниці їхніх віросповідань, Григорій не знав. Але свято вірив, що це станеться неодмінно! І тоді він остаточно зцілиться від сердечного болю.

І треба ж, щоб треклятий резидент Московщини таки дотягнувся руками, забрудненими кров'ю по самісінькі лікті, аж до цієї потаємної надії!!! Скористався його відсутністю, смертельно залякав кохану Лейлу!.. І вона, звісно, не витримала. Пішла з життя сама, щоб не піддавати небезпеці ні свого коханого, ані свою родину.

Отже, замість надії на скоре й остаточне позбавлення від застарілого сердечного болю його бідолашне серце дістало подвійну порцію нового. Так, подвійну: адже Семен Півторак розбив його і Софійчине юнацьке кохання, тоді як Неплюєв варварськи знищив пристрасть зрілого дорослого мужчини до красуні-жінки. Два роки вони смакували п'янкий плід розділеного кохання, а тепер опинилися по різні боки життя і смерті.

Душа кипіла від жаги помсти – тому Григорій знайде кривдника і помститься!!!

Помститься неодмінно!..

25 травня 1759 р. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,

ставка військового губернатора французів графа

Teaде Тораса де Прованса

Попри усі негаразди, пов'язані з війною, франкфуртський будинок Йоганна Каспара Гете був наскрізь просякнутий веселим настроєм. Ще б пак: дізнавшись про всі обставини битви при Берґені, що відбулася місяць тому, король Луї XV вирішив присвоїти своєму відданому польному маршалу Григору Орлі чергове військове звання. Сьогодні спеціальний кур'єр Його Королівської Величності привіз до Франкфурта патент на звання генерал-поручника і вручив його особисто графу, який все ще не одужав остаточно від поранення у голову.

Звісно, у ставці одразу ж було організовано обід настільки розкішний, наскільки дозволяла ситуація. Коли усе було з'їдено і майже все випито, а незвичний до безшабашної гулянки королівський кур'єр поплентався на нетвердих ногах трохи перепочити, до Григора Орлі та здорованя Кароля поспішив приєднатися Йоганн Вольфганг.

– От бачите, гер граф, король оцінив вашу звитягу по достоїнству.

– Ніколи не сумнівався у милості Його Величності, – посміхнувся винуватець торжества. – Це радше наш Каролик…

– Е-е-ет, що я таке!.. – зітхнув здоровань.

– Варто пам'ятати просту річ: королівська милість не завжди набуває явних ознак, оскільки на те можуть бути певні причини.

– Краще б їх зовсім не було, причин отих… – пробурмотів собі під ніс Кароль.

– Знов ти за своє, братику?..

Здоровань на мить відірвався від набивання запашним тютюном чудернацької штукенції, що називалася шиша, і мовив:

– Король мусив би…

Але так і не договоривши, чомусь знизав плечима, знов важко зітхнув і заходився розкурювати шишу.

– Його Королівська Величність, мій вірний Каролику, робить тільки те, що сам забажає зробити, іїшюго ж робити не мусить. І якщо Його Королівська Величність вважає за потрібне не демонструвати явну милість до когось із своїх вірнопідданих… отже, либонь, воно і справді на краще.

• Предыдущая
• 36/63
• Следующая