Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/63
• Следующая

– Ви маєте якісь сумніви? – нахмурився старий гетьман.

– Маю, і небезпідставні.

– Поясніть, прошу!..

– Навряд чи під ваші стяги збереться бодай сотня табель на всьому просторі від Стокгольма до Парижа.

– Але ж…

– Ви нічого не можете гарантувати, наскільки палко того не хотіли б! – махнув рукою великий візир. – Прошу не розцінювати цю думку як образу, проте ви занадто довго просиділи під домашнім арештом, аби мати справжнє уявлення про стан козацтва у вигнанні.

– Нічого, зате я маю таке уявлення!

Погляди присутніх знов схрестилися на Григорієві, який поспішив завершити думку блискавичним пасажем:

– Не заперечую, можливо, повної сотні ми не зберемо… Проте врахуйте, які звитяжні лицарі входитимуть до цього загону! А ще зважте, наскільки авторитетний ватажок їх очолюватиме у цій борні…

І він шанобливо вклонився батькові.

Ваган-паша замислився, нервово смикаючи себе за борідку, а месьє Вільнєв декілька разів повільно плеснув у долоні та щиро посміхнувся:

– Що ж, месьє Григоре, Франція готова повірити вашим словам. Адже самовідданим служінням Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому ви довели, що вашому слову можна довіряти.

– А отже?.. – запитав старий гетьман, і попри намагання будь-що стримувати емоції, у його голосі відчувалася схвильованість.

– А отже, ми довіряємо думці месьє Орлі та вважаємо її достатньо авторитетною. Тому французька корона готова виступити гарантом лояльності претендента Станіслава Лещинського щодо козацької держави після того, як він отримає польську корону.

Пилип Орлик не відповів нічого, тільки міцно замружив очі й повільно перехрестився. Григорій же дивився на батька із неприхованою гордістю: ось він, довгоочікуваний момент істини! Дві великі держави сучасності – Французьке королівство й Османська імперія – нарешті відкрито визнали, що тільки незалежна Украйна гарантуватиме мир і спокій в усій Європі! І вустами двох відповідальних посадовців гарантували недоторканність козацької держави.

Тепер лишилося не так уже й багато – забезпечити сходження претендента Станіслава Лещинського на польський стіл.

І між іншим, безпосередньо зайнятися цією реставрацією належало нікому іншому, як такому собі месьє Григору Орлі – офіцеру з особливих доручень Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого…

Серпень 1733 р. від Р.Х.,

Німецькі землі

З самим «підопічним» особливих проблем не виникало: Лещинський прекрасно володів німецькою. Приховати вимову Кароля було значно складніше… проте якось же треба було викрутитися із ситуації?! Тож Григорій думав-думав і нарешті вдався до воістину казкового рецепта, наказавши побратимові робити ковток води зі шкіряної баклажки й утримувати рідину в роті не ковтаючи, тільки-но вони починали наближатися до будь-якого населеного пункту. Лишалося пояснювати усім зустрічним, що служник Ганс є німим від народження.

Зважаючи на беззаперечну цінність їхнього «підопічного» (і як королівського тестя, і як гаранта повернення геть усіх козаків з вимушеної еміграції на батьківщину), сердега Кароль стоїчно терпів ці незручності заради величі гетьманської Украйни і королівської Польщі, майбутнього гетьмана Пилипа Орлика і майбутнього короля Станіслава Лещинського… ну і свого особистого щастя також.

Хоча іноді терпіти було нелегко. Особливо у трактирах, де здоровань змушений був спостерігати за трапезою попутників, стоячи поруч мовчки – у буквальному розумінні, набравши води до рота! А їсти ж хотілося, ще й як!..

Попри солідний вік і поважну статуру, «підопічний» гнав коня – бо йому дуже-дуже кортіло встигнути на сейм, який мав обрати нового правителя Речі Посполитої. Григорій не відставав, оскільки від успіху їхньої таємної операції залежала подальша доля його батька – гетьмана у вигнанні, який лишився добровільним заручником Порти й гарантом початку козацького повстання, що мало спалахнути на Запорозькій Січі одразу після затвердження Станіслава Лещинського.

Бідолашному Каролю залишалося тільки встигати за претендентом на трон і гетьманичем. І це при тому, що його кінь дуже стомлювався під подвійною вагою: велетня-вершника і півмільйона золотих флоринів, захованих у кінській збруї. Ще по чверті мільйона «резервних» грошей везли при собі Григорій та їхній «підопічний» – і все те призначалося для підкупу гонорових шляхтичів напередодні сейму! Але ж спробуй-но довезти таку вагу із Франції до Польщі через ворожі німецькі землі всього лише за декілька днів!..

Але вони спробували.

І здається, операція мала всі шанси на успіх…

Якщо тільки зараз…

Якщо зараз!..

Кароль ледь-ледь втримувався від того, щоб не проковтнути або не виплюнути воду, бо надто вже кортіло і самому всістися на лаву, відрізати товсту скибу хліба, а також добряче підсмаженого м'яса!..

– Послухай-но, Ернсте, чи не здається тобі, що моя кобила поводиться не надто сумирно? – стурбовано звертається «підопічний» до Григорія. – Щось мене непокоїть її поведінка.

От же ж старий хрін – угледів-таки!!!

Це у пана претендента умовна фраза така, що означає: «Твій побратим, месьє Григоре, поводиться надто нерозважливо».

Гетьманич (а нині – челядник Ернст) скоса озирається на Кароля, потім відповідає спокійно:

– Ну що ви таке кажете, гер Брамляк?! Ваша кобила спокійна, немовби лебедиця на затишному плесі. Іншого годі й очікувати.

«Підопічний» гер Брамляк (він же – претендент на польський стіл Станіслав Лещинський) невдоволено кривиться, хитає головою, але все-таки повертається до трапези. А Каролю й надалі доводиться стояти біля столу з наповненим водою ротом. Попоїсти він зможе тільки згодом – у сідлі, під час чергового запаморочливого перегону…

Ранок 20 вересня 1733 р. від Р.Х.,

Польща, Варшава, королівський палац

– Братику, прокидайся швидше!

Кароль ще не встиг розліпити повіки, а Григорій вже стояв біля нього і щосили торсав за плече.

– Що сталося, гетьманичу?.. – ліниво мовив здоровань, який все ще не виринув із солодких марень. Проте схвильований вигук Григорія остаточно привів його до тями:

– Схаменися: життя короля Станіслава у небезпеці!!!

– Тобто?!

Кароль миттю скочив на прямі й вилупився на Орлика, роззявивши рота і шалено вирячивши очі, у яких не залишилося і сліду нещодавнього сну.

Хоча…

Хоча про що йдеться?! Яка це небезпека може загрожувати французькому протеже у нинішній ситуації?! Наприкінці серпня сейм розпочав вибори короля – ясна річ, зі страшенної сварки сенаторів між собою! У той момент, коли ці пихаті пани готові були перегризти один одному горлянки, з'явилися вони утрьох – Станіслав Лещинський у супроводі Григорія Орлика та Кирила-Кароля, пред'явивши сенаторам найпереконливіший аргумент: мільйон флоринів чистим золотом. В результаті пристрасті швидко вщухли, гроші перекочували до гаманців виборців, і через два з половиною тижні після початку «великої бузи» поголовно задоволений сейм одностайно проголосив королем Лещинського. Новоспечений монарх був настільки люб'язним, що запросив відданих попутників погостювати у нього тиждень-другий, відпочити від пережитих пристрастей…

То що ж могло статися?! Що загрожує життю монарха, з яким солідарна вся еліта Речі Посполитої?!

– Мерщій до королівських палат, братику!..

– А-а-а…

– На правобережжі Вісли з'явився двадцятитисячний десант московитів під проводом Лассі!

– Що-о-о-о?!

Від несподіванки Кароль одразу ж сів на ліжко: ноги підкосилися…

– Те, що чуєш!!!

– Як подібне могло статися?!

– Не знаю, братику, не знаю! Либонь, не спрацювали заздалегідь заплановані відволікаючі маневри: або шведи не вдарили на Санкт-Петербург, або кримці – на Астрахань… або ж… або…

Орлик не договорив, але Кароль і без того зрозумів побратима: «Або запорожці не підняли повстання в ім'я козацької честі, рідної Украйни та мого шляхетного батька і справжнього гетьмана Пилипа Орлика». Так, припускати останнє було дуже-дуже нелегко…

• Предыдущая
• 40/63
• Следующая