Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 41

• Предыдущая
• 41/56
• Следующая

Дужий стояв і дивився то на руку сина, то на калюжу крови, що росла на очах.

— Розум бідолаха втратив — заговорив хтось за ним.

Він бачив, як люди поверталися до своїх домів із гущавин, кущів, високих трав, чув, як говорили, що поляки вже відійшли, бачив, як змивали тіло його Ганни, але все те сприймав так, ніби воно його не торкається. Бачив, як знахар Явтух прикладав якесь зілля до відрубаної руки Андрійка, чув, що до нього щось говорили, але був глухий, тупий, німий.

Лише під вечір, як пан отець Амвросій прийшов до клуні, в якій він сидів, і він почув його руку на своїй голові, струсився всім своїм дужим тілом і заридав.

А як ніч запала, віднайшов свого коня, що пасся за селом, на вигоні, накинув на нього вузду й сідло, ще його батьком вироблене, забрав кілька сухарів та шматок сала, що його поляки не знайшли, самопал, також іще батьківський, порох і кулі, що були скриті на горищі в клуні, взяв Андрійка наперед на сідло і, не оглядаючися й не говорячи нічого виїхав через городи в широке поле.

Небо затягнулося хмарами. Блискавки освічували польову дорогу. Далекі громи котилися по небу від одного кінця небозводу до другого. Кінь ступав осторожно. Андрій схлипував тихо в раменах батька.

Цілу ніч їхав, не зважаючи на дощ, громовицю і втому, обминаючи села, обтулюючи, чим тільки мав, Андрійка, який у гарячці зачав кидатися й кричати. Над ранком, коли кінь охляв і знеміг, а в нього самого кожна кістка боліла від довгого, нерухомого сидження з Андрійком в обіймах, затримався недалеко дороги, в густих кущах, на березі малого потічка, що зібрав після нічної бурі. Зняв сідло з коня, розстелив свиту, поклав Андрійка й почав розмочувати сухарі та збирати сухі галузки на вогонь.

Нараз почув тупіт коней, крики. Вхопив за самопал та обережно виглянув із-поза густих кущів. У його напрямі чвалував їздець. За ним гналися на конях інші. Було чути крики, блиснув стріл із мушкета та передній їздець повалився разом із конем на землю. Федір засипав свіжого пороху й чекав.

Трьох їздців під’їхало до того, що лежав повалений із конем, і один із них промовив:

— Не жиє юж!

— Поляки — перебігла думка в голові. Не думаючи багато, Дужий націлився до того, що говорив і вистрілив.

Їздець зісунувся безвладно з сідла, як сніп жита, на землю і так застиг. Два інші, не кажучи й слова, навернули коні та пустилися щосили втікати. Дужий із самопалом, що димив іще, вибіг на дорогу. Пострілений ним лежав непорушно на землі. Сорочка на грудях забагряніла кров’ю. Шолом відлетів набік і застряг у болоті. Кінь, що при вистрілі відбіг зі страху, тепер пасся недалеко в багатій траві.

Дужий підійшов до того, що перший повалився з конем. Кінь догоряв. Їздець був приголомшений, але мабуть живий. Сильні м’язи Дужого звільнили його з-під поваленого коня. Але незнайомий не давав знаку життя. Тоді Дужий набрав у пригорщу води з придорожної калюжі та бризнув нею в обличчя. Незнайомий стрясся, втягнув устами глибоко повітря, закліпав повіками й відкрив очі.

Глянув у лице Дужого, сів і розглянувся кругом.

— Ти врятував мені життя?

— Бачиться, що так.

— Ти вбив його? — спитав, показуючи на вбитого райтара.

— Я.

— Інші втекли?

— Так.

Незнайомий підвівся, підсунувся до райтара й оглянув його.

Потім повернувся.

— Так, як я думав. Яреми Вишневецького слуги.

— Шкода, що тільки одного я вбив.

Незнайомий глянув знову на Дужого.

— Я Олешич із Загір’я. А хто ти?

— Олешич із Загір’я — повторив Дужий. — Небіжчик батько розповідали мені колись про вас. Казали, що ви не такі, як інші пани..., що добра з вас людина. Я Федір Дужий із Безпечної.

— Дужий. Я знав твого батька. Ти куди їдеш?

— До козаків.

— Поїдемо разом. Тільки не гайся, бо тут можуть наскочити знову. Ти сам?

— Ні.

— Багато з тобою?

По обличчі Дужого пробіг скорч, немов м’язи стяглися й так закріпли.

— Багато. Все, що маю. Ходіть, пане, погляньте.

Привів його до Андрія, що лежав на землі з широко відкритими очима.

— Хлопець? — здивувався Олешич. Через хвилину: хворий?

Дужий без слів указав на обмотаний шматами цурупалок правої руки.

— Що це? Що таке?

— Князь Ярема! — відповів Дужий. У його голосі пробивалася бездонна ненависть і жадоба пімсти більша, як слова могли висказати.

Забрали зброю, коня вбитого райтара й поїхали полями на південь шукати за відділами Нечая.

Западав вечір над Калинівкою. На широких калинівських полях за селом горіли численні вогні, роїлося від збройного люду, коней і возів. Відділи кінноти то в’їжджали в табір, то виїжджали на роз’їзди. Всюди панував рух, дзвеніли сміхи, лунали співи, вигуки, іржання коней. Декуди шовкові звуки бандури бриніли в вечірньому повітрі і там гурти людей були найбільші.

Це брацлавський полк задержався на нічний постій після довгого, томлячого, цілоденного походу.

Табір був окружений возами. Поміж возами, наче брами, вільні місця при кожній старій, чи новоутвореній доріжці, де стояли варти. Тими доріжками в’їжджали до табору вози з сіном, пашею, хлібом, мукою, туди гонили отари худоби, туди проїздили стежі, туди снувалися люди до села та зі села.

Як сонце заходило, під табір під’їхали два їздці на здорожених конях. Один із них держав обережно перед собою на сідлі блідого, втомленого хлопця. Вартовий, спертий на довжезний семип’яденний самопал, стояв та глядів на новоприбулих, не кажучи нічого. Переїжджаючи попри нього, один із їздців запитав:

— Де можемо знайти полковника Нечая? Вартовий і дальше не відізвався, тільки повернувся й рукою вказав у напрямі дерева, що стояло майже в середині табору.

Їздці рушили далі й по дорозі приглядалися до всього довкруги. Кашовари закінчили саме варити вечерю. Довгими рядами збиралися біля вогню козаки, щоб дістати свою пайку. Їздці чули, як одні хвалили вечерю, інші нарікали на неї, стаючи жертвою насмішок цілих гуртів.

— Іди до мами. Дасть тобі молочка.

— І носа витре.

— Ще й припрошувати стане: “Їдж, Івасику, їдж!”

Козацькі жарти були дошкульні й не було змоги відгризатися. Такий невдоволений вечерею втікав чимдуж десь у темний кут із своїм пайком, із постановою не нарікати.

В іншому місці, під старою вербою, сидів бандурист, сивовусий, сивобородий, у подертій сорочці і багатих шараварах, які десь недавно роздобув, і співав, приграваючи на бандурі. Коли їздці почули, що співає про Бар, задержалися і цікаво стали прислухатися до пісні. На звуки бандури з усіх усюдів збіглися козаки й оточили старого тісним колесом.

Бандурист співав:

— Добре співає! — озвалися голоси.

— Молодець дід! Гарну втяв!

— Діду, ще яку!

— Ні, ні, ту саму ще раз!

Новоприбулі рушили далі в напрямі, куди вказав вартовий. Табір був великий і довелося ще їхати якийсь час. По дорозі стрічали інших бандуристів, що також співали нові пісні про свіжі подвиги полку та про Нечая. Наостанку перед ними втворилося вільне місце і новий вартовий заступив їм дорогу.

— Куди?

— До полковника Нечая.

— Він тепер на полковій нараді — вказав рукою перед себе, де біля намету, під широким крислатим дубом, палала велика ватра, при якій було багато старшин.

• Предыдущая
• 41/56
• Следующая