Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 42

• Предыдущая
• 42/56
• Следующая

— Так піди до нього і скажи, що Олешич хоче з ним говорити.

— Гаразд. Заждіть тут.

За хвилину вернувся бігцем і кивнув їм рукою, щоб іти.

Позсідали з коней і стали зближатися до ватри. Назустріч їм вийшов Нечай, витягаючи обидві руки до Олешича. Дужий аж дух у собі задержав, бо оце вперше побачив того козацького полковника, про якого чув так багато. Хоч і сам Дужий був немалого росту, але цей козак був іще вищий та ще ширший від нього. Його вузький стан охоплював дорогоцінний пояс. Одягнений був у багатий одяг із коштовною шаблею при боці й самоцвітним кинджалом за поясом. Його ясне волосся при чорному жупані виглядало ще ясніше. Тільки широкі шаравари були червоні, як маковий цвіт. Із подивом гляділи на нього Дужий і Андрійко, а він підійшов до Олешича, вітаючися з ним, як із батьком.

— Ти, пане Даниле, держиш тепер полкову раду?

— Вже скінчили. Будемо могти поговорити про все інше.

— Я ще хотів би подати новини, які привожу, заки відправиш старшин. Потім буде час на приватні справи.

— О, маєш ваша милість новини? Ходім!

Але старшини, з яких більшість знала Олешича, підійшли до них, також вітаючися з Олешичем.

— Які вісті, пане Олешич?

— Як знаєте, панове, Забуський пірвав мене в Загір’ї. Коли прийшло до бою під Брищем, ми сиділи в лісі на горі і крізь дерева бачили все, що діється. Забуський сподівався, що ти, пане Нечаю, від'їдеш, і він буде могти наїхати Загір’я знову. Що сталося, не знаю, але він виїхав сам другого ранку і перед полуднем вернувся назад чорний та грізний, як та громова хмара. Зараз ми рушили в дорогу. Завіз мене до табору князя Яреми.

— Де?

— До Райгородка... І держав мене в своїй квартирі. Але після обіду почався рух у таборі. Від слуг я довідався, що Забуського разом із Корфом вислано в дві тисячі коней, щоб відбити Немирів.

— Ага! Так! Коли це було?

— Зараз... Сьогодні... п’ятниця. В середу по полудні вони вирушили на Немирів. Похід на Махнівку князь визначив на вчора рано. Вночі з середи на четвер хтось, — сам не знаю, хто й чому, — звільнив мене й залишив коня. Радив і настоював, щоб я втікав на Безпечну та Хмельник. Я пустився втікати й ніхто за мною не гонив. Зранку побачив я райтарів, що чатували на дорозі, і, коли б не оцей чоловік, були б мене напевно вбили.

— Якою дорогою пішли Корф і Забуський?

— Вони вирушили ще з Райгородка. Якою дорогою пішли, не міг я дізнатися.

— Кажеш, пане Олешич, сама кіннота пішла?

— Сама кіннота. Два козацькі полки, два волоські пана Тишкевича і райтарія Яреми. Ні однієї гармати. Кілька возів було з ними.

— Є якась частина, що могла би з ними злучитися?

— Не знаю жадної.

— Ей! — Нечай підніс голову. — Що ви на те, панове товариство?

— В Немирові є дві наші сотні — відізвався Бай-буза.

— Мало! — похитав головою Красносельський.

— І Шпаченко ще хорий — додав хтось.

— Мало — похитували головами сотники.

— Мало й не мало — відповів Нечай. — Зважте, панове, що мури добрі, стрілива доволі, людей можна стягнути. Шкода, що ми не можемо вертатися, бо гетьман — він звернувся до Олешича — бо гетьман наказав поспіх. Маковський!

— Полковнику?

— Скільки в твоїй сотні люда?

— Соток п’ять і все нові сходяться.

— Всі кінні?

— Частина піших.

— Вибери двісті коней. Найліпших. Рушай зараз у Немирів. Осавула залиши з іншими. Не щади коней у дорозі, не бери зайвих возів. По дорозі пішли післанця до Зелинського в Бар, до Вінниці, може там уже Богун буде, і до Липівця, щоб посилали відсіч. Пам’ятай, коли Немирів упаде, то буде твоя вина! Все залежить від поспіху. Їдь із Богом!

Маковський відійшов.

— А хто це з тобою, пане Олешич?

— Дужий. Федір Дужий із Безпечної, що врятував мені життя. Його жінку поляки вбили, а хлопець... глянь, що Ярема з хлопцем зробив!

Усі повернули зір на нещасного хлопця і його відрубану руку.

— Кат! — упало слово з гурту.

— Кат, не людина!

— Шкода, що Климовського з нами нема. Нічого. Корнієнку! — звернувся Нечай до вільшанського сотника — пришли йому нашого діда, що на ранах знається, або краще візьми їх обох, батька й сина до своєї сотні покищо.

Потім звернувся до Дужого:

— Я вами поклопочусь, як буду мати час... Хлопець, як видужає, буде зі мною, доки я для нього чогось не придумаю. Ти також будеш потрібний. Виглядаєш на сильну людину.

Дужий розглянувся кругом і побачив під деревом цілу купу нових кінських підків. Підійшов, узяв одну в руку, напружив м’язи, почервонів і подав розігнену підкову Нечаєві.

— То гарно — сказав Нечай. — Нам сильних людей треба. Але підкови шкода. В нас їх недостає. — І, взявши підкову в руки, злегка, бачилось, без натуги відігнув її назад і кинув під дерево.

Дужий видивився на нього, роздзявивши широко рота й не кажучи нічого.

— Тепер — говорив Нечай — ідіть зі сотником Корнієнком. Як я зрозумів той кінь, що на ньому приїхав пан Олешич, належав до райтара, якого ти вбив. Відтепер він належить до Андрійка. Зголосишся до мене, як хлопець буде сильніший.

Дужий і Андрійко пішли за Корнієнком. Сотники також почали розходитися. Тоді Нечай узяв Олешича до шатра.

— Дрозде! — кликнув. — Пан Олешич тут. Не їв два дні. Я також голоден, як той вовк. Маєш що подати нам з’їсти?

Олешич сів утомлений на польовий лежак. Нечай ходив по малому вільному просторі шатра, думаючи. Мовчанку перебив Олешич.

— Бачу, що й ти маєш для мене новини, пане Даниле?

— Маю, пане Олешич, і не всі добрі.

— Адам?

— Так, Адам помер.

Олешичеві голос прорвався.

— Від рани в коліні?

— Ні. Забуський.

Олешич зідхнув глибоко і заламав руки.

— Я відіслав її милість — паню і Христю в Київ. Доки тут війна й доки Забуський на волі, доти їм тут безпечно не може бути.

— Аж у Київ?

— У мене в Києві є тітка. Вона ними заклопочеться

— Але ж, Даниле, але ж, щоб жити в місті, треба гроша. Ти знаєш, що в мене його обмаль.

— Але у мене в брід. Тим не журися, пане Олешич.

— Чи я буду могти коли небудь віддати? Адже тепер ціле Загір’я зруйноване вкрай.

— А чи ж я хочу, щоб вашмосць віддавав? Чи я платив, коли приїздив до вас? Ваш хліб їв. Пане Олешич, вони зрозуміли й погодилися, чому ж вашмосць не може? Коли вже так, то скажу вашмосці все. Я Христю кохаю і для Христі я не байдужий. Тепер, як вашмосць сам знаєш, — війна, не час про те думати. Але коли Бог дозволить вернутися здоровим із походу, то вклонюся вашій милості доземно, до самих ніг, щоб мені вашу Христю за дружину віддав. Ні від неї, ні від вашої милости, пане Олешич, я жадного слова обітниці не прошу й не чекаю. Повернемось, а вона не змінить своєї думки, тоді час буде говорити. Що вашмосць задумує робити?

— Я? — спитав Олешич, беручи від Дрозда миску з горохом та праженою ковбасою. — Де ж я можу знати, пане Даниле? Сина втратив, родина розбита, прадідівський дім — покинутий, опустілий. Не знаю. Що Забуський Адамові зробив?

Нечай оповів йому все, що сам чув від Христі і пані Олешичевої.

Олешич сидів довго, судорожно стискаючи пальці рук, врешті розбитим голосом:

— Га! Божа воля! А він же був уся моя надія і моя підпора! Що мені без нього життя? Ох, коби я того Забуського зустрів! Я б...

Нечай перервав йому:

— Забуського, пане Олешич, радше мені лиши! Коли б вашмосць його зустрів, то либонь Христя втратила б і батька. Мало таких небезпечних було й на Запоріжжі. Я його знаю не від сьогодні і знаю, що це за людина. Хочеш вашмосць їхати до родини в Київ?

Олешич спер голову на обох долонях. Хвилину наче думав про щось. Потім почав говорити:

— Що ж я в Києві буду робити? Кажеш, що їм там безпечно та що вони матимуть опіку. До Загір’я мені також немає чого вертатися. Дивитися на пустий дім? Піду з тобою, пане Даниле, може я ще на що придамся?

— А я думаю, пане Олешич, що тобі треба повернутися до Загір’я.

Олешич підняв допитливо голову з долонь.

• Предыдущая
• 42/56
• Следующая