Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 52

• Предыдущая
• 52/53
• Следующая

В додатку до всього якась дивна й незнана досі пошесть стала ширитися у польському таборі, головно серед піхоти. Щодня виростали одна за однією нові вояцькі могили.

Тільки ж швидко польські вожді зауважили одне явище, яке живовидячки приверзлося їм дуже відрадним. Козацький перстінь, що їх оточував, несподівано послаб, пом’якшав, наче зрід і охляв. Нічні напади, хоч і повторялися невпинно, не були такі гострі, ні такі нагальні, настирливі, вперті. Також ніхто в останніх днях не бачив ніде серед напасників чорного їздця, як то в польському таборі звали полковницю Христину, що завжди була вдягнена в чорну козацьку керею.

— Чорного їздця вже нема! — пішла чутка по таборі.

Знайшовся один шляхтич серед війська, що зголосився до пана Калиновського по обіцяну нагороду за згладження чорного їздця. Привів навіть свідків, які потвердили, що чорний їздець згинув, поцілений кулею в час одного нічного нападу.

Та пан Калиновський не був скорий дати обіцяні гроші в нагороду. Це спричинило нове незадоволення, нові сварки, вигуки й нові вияви непослуху, безладдя та недостачі військової дисципліни.

Аж однієї днини дві вістки, наче два громи, вдарили в польський обоз і струсили всім військом, відбираючи останню надію вже не на перемогу, але навіть на рятунок.

На світанку приволікся до табору молодий шляхтич і хотів, щоб його зараз завели до квартири гетьмана, бо казав, що приносить вістки незміренної ваги. Службовий офіцер запровадив його на квартиру польового гетьмана. Але тут прийшла затримка.

Коли після довгого пошукування розбудили офіцера, який держав службу при гетьмані, той не хотів будити ні пана Калиновського, ні пана Лянцкоронського. Втомлений докраю новоприбулець підійняв крик. Тоді розбудились інші старшини, вояки, джури, обозова челядь, обступили його з усіх боків та прислухалися до його суперечки з тупим, але впертим службовим офіцером.

Знеможений, закривавлений, обдертий, брудний шляхтич, гірко вражений тим, що його не хочуть допустити перед обличчя вождів, утратив останки терпеливости і став кричати на ввесь голос:

— То не дивниця, що все військо йде внівець, коли тут такі порядки! Нам казали, що коронне військо вже під Чигирином. Показується, що це все ошуканство, обман, брехня. Гетьмани! Коли їх треба, то їх нема, бо їх будити не можна!

Цей крик і гамір розбудили пана Калиновського, що, вихиливши забагато меду, спав кам'яним сном, прикритий теплими шубами, в своєму шатрі. Вийшов із шатра, протираючи заспані очі і з трудом держачись на ногах.

— Хто васць і що сталося? — спитався, притомніючи і грізно стягаючи брови.

Пан Калиновський був дуже вразливий на образи, зневаги й роками пам'ятав їх.

Шляхтич відвернувся погордливо від службового офіцера, зняв шапку й промовив:

— Я — Ридванський, поручник драгунів пана хорунжого Конецпольського, ваша милосте.

— Як вашмосць тут узявся?

Але ще Ридванський не встиг відповісти, як усі довкола відчули, що новина мусить бути тривожна.

— Ми йшли до вашої милости, вислані паном краківським. Але, коли вийшли з Бару, попали в засідку коло Межирова.

— Васць кажеш: “ми”. Хто то є “ми”?

Ридванський повів рукою по безладній чуприні.

— Ваша милість вибачить, але я не дуже то сильний сьогодні. З нами був полк драгунів його милости коронного хорунжого, пана Конецпольського, під полковником Ястршембським, де і я служив, полк німецької райтарії під оберстом Найманом, другий полк райтарії під оберстом Шмідом, реґімент німецької піхоти, дуже добре поставлений, і десять гармат з амуніцією та всім потрібним добром.

Калиновський, несвідомо для себе самого, підійшов ближче до Ридванського й витяг наперед себе руки, наче мав зав'язані очі.

— То васць хоче сказати, що ціла та сила попала в засідку?

— Так, ваша милосте

— І ... І що сталося?

Ридванський не відповів зразу. Тим часом панові Калиновському ноги стали вгинатися з тривоги.

— Дехто з драгунів мав іще час відскочити до Бару. Але всі інші... і всі німці...

Очі всіх присутніх затримались на його устах. Але перевтома, голод, холод, тяжкі переживання, страх, утрата крови, біль зробили своє, бо Ридванський стрепенувся, вмовк, обидві руки підніс до обличчя і зайшовся несподівано наглим голосним плачем. Схлипуючи вголос, мов дитина, з очима, повними сліз, крізь скривлені плачем уста став поспішно з трудом викидати слова, наче каменюки.

— Я вже три роки на війні. Від Корсуня. Багато слихом слихав, видом видав, але такого ще не бачив. Труп на трупі по цілому полі, що ступити не було куди. Місцями — цілі гори!

Калиновський зблід. Уста йому почали дрижати. Нараз блисли йому очі божевільним блиском, він прискочив до Ридванського й ухопив його за горло.

— Брешеш! Брешеш, песій сину! Це неправда! Це неправда! Кажи, що неправда, бо вб’ю.

Прискочив пан Лянцкоронський, прискочили інші пани і відірвали Калиновського від пройнятого зачудуванням і острахом Ридванського, який ніколи й не подумав, що так може його прийняти начальний вождь.

Лянцкоронський, що не поминав ніякої нагоди, щоб понизити польового гетьмана, відізвався:

— Не сподівався вашмосць такого прийняття? Васць мусиш зрозуміти, що кожний має хвилини слабости. Але я маю надію, що пан гетьман скоро успокоїться і буде можна з ним говорити.

Калиновський ненависно споглянув на Лянцкоронського, але не сказав нічого. Обернувся та пішов до намету. При вході до нього повернувся ще раз до присутніх і промовив:

— Панів офіцерів прошу на нараду. Цього пана... Ридванського взяти на головну варту.

Нарада тривала довго. Була бурхлива, повна образливих слів, взаємних докорів і обвинувачень, як багато інших нарад. Була б, здається, скінчилась нічим, коли б не зайшов випадок, що перетяв її, мов ножем. Саме тоді, коли суперечка між паном Калиновським і паном Лянцкоронським дійшла до таких вершин, що обидва стояли проти себе, як два розюшені півні, червоні на обличчях, з розіскреними від гніву й люті очима, з руками на шаблях, у намет вбіг незголошений ніким офіцер із криком:

Утихли сварка і крик. Присутні почули знадвору густу мушкетну пальбу і тупіт численних коней. Кинулися до виходу.

Перед їх очима появилися на снігових полях густі віддали козацької кінноти, яка на очах цілого війська кінчила діло нищення драгунського полку, що його вислано на сусідню Вишню за харчами.

Вже, вже хотів пан Калиновський пустити полки райтарії та гусарів на зухвалих напасників, тим більше, що й ті, які були з ним, стали й собі кричати: “чорний їздець”, “чорний їздець”, показуючи на їздця на чорному, наче галка, коні, як саме тоді знялася густа стрілянина від Якушинець.

Одночасно від вінницьких хуторів появився їздець на спіненому коні з проханням про поміч, бо козаки вдерлися в табір піхоти.

Але ще не відперли наступу від Якушинець та ще німецька піхота з поспіхом відступала від вінницьких хуторів, що загорілись вогнями, в напрямі замерзлого Богу, як Богун випав з обложеного манастиря. Німці, що дісталися тоді між два вогні, почали стелити поле густим трупом.

Підняв пан Калиновський ціле військо на ноги і наступ відбито, але ввесь обоз і вся гармата тих відділів, що стояли табором біля вінницьких хуторів, попали в козацькі руки. Тим часом Богун ударив на головний обоз та викликав великанське замішання серед обозової служби, челяді і панських пахолків. Це замішання відбилося згодом сумними наслідками в дальшому поході коронного війська та в його дальшій долі.

По польському таборі пішла повна жахіття вістка, що вся військова сила, яку король вислав у поміч загроженому корпусові, пропала, вирубана в пень козацькими шаблями, і що тому в таборі було кілька днів передишки, бо козаки вирушили були назустріч полкам, які йшли в підмогу.

Поява “чорного їздця”, якого вважали вже за вбитого, говорила, що козацькі сили знову повернулись. Кліщі, в яких опинився польський обоз, швидко й немилосердно затискали свої залізні зуби.

• Предыдущая
• 52/53
• Следующая