Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 53

• Предыдущая
• 53/53

Не добіг іще день до кінця, як другий грім, може ще страшніший від першого, вдарив у стривожений табір. Син пана Калиновського, коронний обозний, пан Самуїл Калиновський, якого батько післав із розїздом, даючи йому два драгунські полки під досвідченим і заправленим у боях паном Кондрацьким, відділ гусарів і грізний полк райтарії під полковником Корфом, попав несподівано за Липівцем на густу хмару шабель гуманського полку полковника Глуха й почав поспішно відступати в напрямі Вінниці. Але коли польське військо минуло Липівець, наскочили на нього відділи полтавського полку Пушкаря. Тоді молодий, недосвідчений пан Калиновський стерявся докраю, втратив увесь свій відділ, залишаючи його на поталу, і тільки з трьома людьми рятувався втечею під опікунчі крила свого батька до Вінниці.

Рушила Україна.

Після безвиглядного дня прийшла в польський табір ніч, повна жаху. Ніхто не думав кластися до сну. Цілу ніч військо стояло в лавах, готове до бою, чекаючи на ворога. Ворог не надходив. Ніч спливала. Безсонна, зловісна, примарна. Досі ночі були повні крику, гомону, гамору, стрілянини; алярми й наступи чергувались один за одним на всіх кінцях табору. Тієї ночі козацькі відділи немов заснули. Готові до бою поляки чекали на звичайний крик, на тупіт коней наступаючої кінноти. Але години пливли за годинами і тиша тривала. Була вона ще грізніша, ніж звичайний бойовий гомін.

Польовий гетьман пан Калиновський, також укритий блискучими бляхами, готовий до бою, їздив від частини до частини, ждучи, коли серед ночі відізвуться мушкетні стріли й пролунає могутній оклик: “Слава!”, з яким козаки звикли йти в наступ. Але того всього не було. Зате, коли ніч уже ось - ось мала кінчитися, тишу перервала гостра стрілянина не від манастиря, не від польських укріплень, а із середини самого польського табору. Не вспіли вожді розглянутись і дізнатися, що діється, як до пана Калиновського причвалав товариш гусарської корогви з порубаним шаблею обличчям та з голосним криком:

— Челядь збунтувалась! Обоз грабують!

Кинулись вояки з бойових лав, зламався порядок. Побігли в обоз, одні, щоб спинити грабіж, інші, щоб самим грабувати. Немов за помахом чарівної палички, зламалися ряди, присли останки ладу й дисципліни. Вояки в одній хвилині перетворилися в диких вовків, що власних товаришів шарпають і пожирають, щоб голод заспокоїти. Табір змішався. Почали блискати шаблі, відзивалися пістолі й мушкети, забивали одні одних, зовсім не інакше, як убивали ворогів, що попадали їм у руки. Плила кров і ніхто не міг сказати, хто приятель, хто ворог.

Напослідок із тієї змішаної, безладної купи, з-посеред того здичавілого, розлюченого вояцтва почали відриватися поодинокі постаті, потім гуртки, потім поменші відділи, опісля щораз більші, хто на коні, хто на возі, а хто пішком, і всі стали гнати на захід, у сторону Браїлова й Бару, без роздуми та розваги, без стриму, сорому, опановані невимовним смертельним жахом, нездібні вже зупинитись, навернутися, подумати про оборону. Неначе велетенська отара, чи череда, яку голодний вовк ніччю налякає, жене наосліп, ламає і трощить усе перед собою, але зупинитись і дати опір не спроможеться, так утікала колишня армія пана гетьмана Калиновського

До челяді прилучились товариші, до них офіцери, до них вожді та в короткому часі не стало табору, війська, сили, тієї сили, що мала не лише боронити польського королівства, але якої завданням було також до краю та до тла зламати і знищити життя народу, який тількищо почав жити.

Аж ось із-за горбка, що закривав вид, вихопилася густа, довга лава козацької кінноти, наїжена гострими списами, полискуючи голими клинками й кинулась у погоню за втікачами.

Напереді, перед лавою, гнав їздець на чорному коні, в чорному жупані. З одного боку їхали поруч нього сотник Шпаченко і Дрозд, що держав готову шаблю в одній руці, пістоль у другій, а з другого боку Крицицький із своєю довгою рапірою. Вслід за ними гнали козацькі лави за лавами, жадні кривавої відплати.

З’їхала козацька кіннота з горбка і вже стала натрапляти на спізнених утікачів. Христя, Шпаченко і Дрозд не звертали уваги на поодиноких їздців і їхали далі, залишаючи їх для тих, що їхали позаду. Але Криницький не міг утерпіти, щоб час до часу не похилитися вправо, чи вліво і не скинути в сніг котрогось з утікаючих шляхтичів.

Скоро втікачів ставало щораз більше й вони гинули, не даючи ніякого опору, безсилі зі страху. Трупи стелилися густо. Щораз дальше й дальше вдирався козацький загін у нутро втікаючої товпи.

Накінець полковник Корф, який іще ніччю повернувся вслід за ланом Самуїлом Калиновським із роз'їзду та привів із собою кільканадцятьох райтарів, зібрав із великим зусиллям розсіяних гусарів і драгунів в один значний відділ та заступив дорогу козацькій кінноті.

Гукнула сальва з пістолів, кінь ударив об коня, шабля об шаблю. Але опір був заслабий, тож заламався в одну мить і козацька лава пігнала далі.

Тільки на чолі лави не було вже видно ні “чорного їздця”, ні Дрозда, ні Криницького.

Побачив це Шпаченко, кликнув до Байбузи, щоб вів відділ далі, а сам зібрав десяток козаків і завернув назад.

У гущавині трупів віднайшли три безвладні тіла, одне недалеко одного.

Два з них були бездушні, байдужі вже до всього, що творилося довкола них, але третє давало ще знаки, що бореться про життя.

Припав старий сивий Шпаченко на коліна перед тілом у чорному жупані та голосно почав відмовляти молитву. Сльози грубі, наче зерна гороху, котилися з вірних козацьких очей.

***

Хтось прикладав чарку до засохлих, потрісканих уст. Гостра рідина розливалася в устах, пекла й душила в горлі, тож Криницький відкрив очі, проковтнув напиток і глянув перед себе.

Добре знані йому очі дивилися на нього вперто, настирливо.

— Грицю! — вимовив Криницький, усміхаючися злегка, але так спокійно, мов би зі своїм другом ніколи не розставався.

— Нарешті! Слава Богові! А то я думав, Петре, що ти вже також не повернешся до життя!

Криницький зморщив чоло, хотів зібрати думки, пригадав собі, що щось важливе сталося, але не вмів сказати, що. Хотів сісти, але не міг.

Пекучий біль прошиб його і він застогнав. Злегка, не розбираючи навіть причини цього болю.

Почув руку Кульчицького на своїй.

— Ти ранений, Петре. Климовський каже, що не тяжко. Куля спорснула по ребрі.

Криницький опритомнів. Ранений. Зудар із гусарами! Полковниця... Боже! Боже!

Забуваючи про біль, підвівся з лежанки.

— Де вона? Де полковниця?

Кульчицькому летіли з очей сльози. Не втирав їх, не соромився їх.

— Вона вже з ним. Із Нечаєм.

— О!

— В тій самій могилі ...

Криницький заламав руки, аж пальці побіліли, і зараз охляв. Потонув у мряці незнаного й нерозгаданого. Як довго маячив, цього ніколи потім не знав. Коли знову відкрив очі й побачив Кульчицького біля себе, спитав, наче б у розмові й перерви не було:

— Терпіла?

— Ні. Куля в серце.

— А Дрозд?

— Де ти був?

— Розкажу, як трохи прийдеш до себе. Тепер ось випий це і спи!

— Добре — відповів Криницький, зажмурюючи очі. — Добре — повторив і повернув голову набік.

Бо чув велику втому і хлипало щось у душі.

Кінець.

• Предыдущая
• 53/53