Выбери любимый жанр

Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 5


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

5

— Ні ще. А що таке? Там, у покої. Що таке?

Грек метнувся до покою і закляк на порозі, уважно вивчаючи долівку. Помітив іржу розлізлої мертвої тканини листка перш, ніж Валерія встигає показати. Край рампи, ніби пересувна стрічка, рухається за подружжям по хаті. Грек, присівши навпочіпки, починає обережно збирати порох на пучку пальця, струшуючи на списаний папірець.

— Де конверт?

Не може такого бути, щоби Лєра остаточно збожеволіла, почувши її ім’я під час моїх нічних вивержень, і почала сама писати ці листи, аби мене викрити. Може, вона розшукує її, потихеньку з’їжджаючи з глузду, коли ж навіть я сам не маю жодної гадки, де і кого шукати. Я весь час знаходжу на підвіконні осіннє листя, але нічого прочитати на ньому не можу. Я не вмію ані читати, ані писати, ані говорити, я — телеграфний стовп всередині кита.

У мене сталося роздвоєння твоєї особистості, любий, я вірю в твоє тепло, це як віра в янгола, у цій любові нема нічого статевого і особистого. І я щойно полюбила чоловіка на твоє ім’я, котрий також видається мені лагідним янголом, настільки відстороненим, делікатним, недолугим і довершеним водночас, що ніби я весь час наступаю йому на крила (легені), а він проживає то як день, і правильно робить, янголи не мусять діяти, вони не мусять структурувати простір, янголи Живуть і Спостерігають, може, є десь у Просторі якась точка, де існує один-єдиний цілісний Ти, але він також янгол, тому запросто може огорнути крилами (легенями) і сказати «ятебелюблю», ну, бо це його суть, це означає: «Я люблю цей світ. Я люблю життя. Я люблю тебе, як все решту, бо ти невиокремлювана, невід’ємна частка цього світу, цього життя», і так воно і є, це допомагає усвідомити свою громіздкість: янголи існують для того, щоби своєю присутністю, наче світловим колом кишенькового ліхтарика, виявляти на мить застиглу огрядність інших, їхнє невміння текти, ковзати, літати, іронізувати без зла, сміятися, жити і любити… а ще я не вмію пекти пляцки, вправно ховати зуби, коли відсмоктую… і неуважна до життя: то МЕНІ смішно, то МЕНІ рве дах, то МЕНІ по цимбалах, то МЕНІ кортить чогось хоч сонце не світи, — все решта не має жодного значення… ти знаєш, якесь особливо відчутне кужеління протоплазми в точці умовної розбіжності пересічного у громадському транспорті та завуальовано пересічного на різних заходах, бо там — «народ», а тут — «багєма», а взагалі-то «люде в нас хороші»… кентаври на контролі соціального «підсвідомого», фублятьдкхцш, недбало зібраний калейдоскоп — скельця випадають то тут, то там і — впадають в око, я надмірно серйозна, важка, занудна, я в курсі, почуваюся якимось танком, Бабою-Родіною (монументом), Командором — громіздкою почварою, котра, мов туля до порцелянової крамнички, вдерлася до хижки обкуреного янгола і трощить все довкруж, навіть не зваживши на янголячу параною щодо рипучих паркетин та голосного п’яного матюкання й реготу, янгол з тим змирився, на то він і янгол, щоби заколисувати неспокій минущістю усього сущого, на те він і янгол, Щоби терпіти такі от кострубаті агресивні людські конструкції, щедро насичуючи їхню неоковирність димом зі своїх великих, наче крила, янгольських легенів. Легені замінюють янголам крила, «душу», серце і «розум». Вони мов коралі. Вони мов хмари. Вони чоловічої статі.

Погляд Валерії ллється, мов листя з дерев під час дощу. Грек помічає конверт на ліжку перш, ніж Валерія встигає ворухнутись, обережно зсипає до нього рослинні рештки, вкладає слідом листа. Тепло і міцно бере Валерію за руку, веде до вхідних дверей, відпускає, знімає з вішака її руде шкіряне пальто. Валерія мовчки пірнає в подану одіж.

Всі речі, вчеплені серед нездалих і випадкових шопінґів, Валерія носить як є. Ніколи не переробляє їх під себе — жодної деталі не змінить, наче не має власного стилю, а має лише одяг. Або стиль саме і полягає в такому носінні одягу, коли немає ані декорацій довкола, ані вистав, які вимагали б декорацій. Її одяг — ніби світлове коло, услід за яким слухняно рухається у нашому сприйнятті рампа.

Пара виходить з хати — ніби потрапляє у сонячний простір порожнього під час уроків, такого затишного, світлого і таємничого шкільного актового залу, де полуденне сяйво кружляє і ковзає, відлунюючи від паркету, небо дихає на повні груди прозорою стратосферою, легені дахів надимають ребра пір’ястих хмар, схожих на літаючі кістки в каньйоні семи небес, на косяки риб-чехоней, на велетенський скелет прадавнього кита посеред пронизливої блакиті, терпкий, невловний, всеохопний запах останнього сонця, конаючого листя, мокрого граніту і схолоднілої річкової води, запах валування далеких димів з парку, де палять купи старого одягу і волосся дерев, запах деревної кори, горіхів, всіяної осінніми пелюстками землі, земля муркоче і позіхає, прогулянкові пароплавчики у прозорій духмяній блаженній осінній тиші схожі на білих метеликів-капустянок, що перелітають річку, на розі поїдженого часом будинка біля вузлуватих кодол розпатланої виноградної лози, серед рубінового виноградного листя гріється на сонці триплямний кіт — біло-чорно-рудий, з каналізації відсунуто люк, крізь шпару прокволо переливається й розтікається по асфальту окріп, валить молочна пара, мабуть, це і є фабрика хмар, безпосередньо поєднана з небесним океаном… Мій шовковий Князю, як я картаюся власною стриманістю! Я не змогла розповісти тобі про кита, що розливає своє молоко — чоловіче і жіноче — довкола себе у прозорій воді білою каламутною хмарою. Він ховається так від страху! Червоний спрут викидає чорне чорнило і тікає, а кит ховається всередині білої хмари. Адже той, хто тікає, забирає з собою і свій страх, вони тікають разом, але страх спритніший, швидший, тому втеча — це завжди червона агонія.

Я сиджу на підвіконні, гола, а між пальцями ніг у мене кленові листки — вісім по одному на кожну порожнинку. Так я заважаю своїм стопам перетворюватися на плавці. Це останні теплі дні індіанського літа, така сонячна океанська блакить і таке червоне і золоте листя у білих хмарах. Пробач мені те, що я так банально описую нестерпну і пронизливу красу, яка мене оточує. Я не поет, я просто відчуваю, як світ прощається зі мною, а вода у ванні розчиняє моє тіло. Від мене тільки й лишається, що вісім осінніх листочків на поверхні води. І червоне і чорне розчиняються у прозорості. І навіть біле. Твоя Реона.

Грек і Валерія мовчки йдуть вздовж набережної, спускаються кам’яними східцями до чорної міської води, на поверхні якої нестерпно-жовте листя кружляє і ковзає, ніби жучки-водомірки. Над головами Грека і Валерії, спершись попереком об гранітовий бордюр, замріяно жує канапку зі шпондером сухенький сивий чоловічок, до його пояса прив’язане за ниточки величезне гроно повітряних кульок. Його спину вклеєно в осінній колаж, углиб танцівної перспективи Міста — листя, листя, листя: на прозорому дашку автобусної зупинівки, на асфальті, на хідниках, на шибі нічного з-від учора трамваю (спогад про щоденний шлях домів), Небо, дай цій Країні Щастя (не шанс, ні, бо скільки вже їх було, тих шансів, країна У шансів не помічає, одразу — Щастя!) понад усіма її засіяними осіннім листям водами!

Грек обережно нахиляється до мозаїчної річкової мембрани і пускає по воді листа Реони, мов човник, ледь помітно прогинається веселкова стінка мильної бульбашки, ріка погоджується взяти цей лист, вода розважливо несе яскраве листя і білий лист, по якому зачудовано розтікаються літери, ієрогліфи снів, малюнки зітхань, до пірсів нікому не відомого приморського містечка, аби суворий метранпаж похвалив її, мудру воду, і погладив її, наче кішку. Чоловік і жінка повертаються назад, повільно піднімаються сходами до набережної, так, ніби дійсно вийдуть прямо у небо, стариган з повітряними кульками байдужо зиркнув на них і, задерши до неба зморшкувате лице з розкуйовдженим сірим пасмом волосся над скронями й сталевою густою щетиною аж до адамова яблука, задивився у щось, то зажурено похитуючи головою, то замріяно усміхаючись, але, в будь-якому разі, демонстративно відсторонюючись від земного світу жінок, чоловіків, котів, голубів, машин і пароплавів. Грек мовчки простягує чоловічкові купюру, номінал якої значно перевищує вартість яскравого скарбу з гелію і кольорової гуми, й чоловічок, німало не знітившись і не здивувавшись, запихає останній шматочок своєї канапки до рота, обтрушує долоні, діловито відв’язує величезне гроно повітряних кульок від свого пояса і урочисто подає цьому штивному й анітрохи не дивному добродію. Грек жестом пропонує Валерії також взятися за жмуток ниточок, і — величезне гроно повітряних кульок тягне їх вгору, чоловік і жінка повільно, не відриваючи поглядів одне від одного, лицем до лиця, затоплюючись ніжною усміхненою бездумністю, піднімаються над закутою в граніт і бетон річкою, ніби їх всмоктує пронизане вересневим сонцем ультрамаринове небо, а звільнений продавець повітряних кульок, задерши свою сиву поскубану голову, щиро маше їм рукою на прощання, на щастя і просто з радості.

5

Вы читаете книгу


Поваляева Светлана - Сімурґ Сімурґ
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело