Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 25

• Предыдущая
• 25/57
• Следующая

— Це через ту дівчину?

Майже два місяці тому я сказав йому, що ми з Венді «беремо тайм-аут», але тато все зрозумів правильно. Відтоді він ні разу за всі наші щотижневі розмови не згадав її імені. Тепер вона була лише та дівчина. Після того як він назвав її так перші кілька разів, я спробував віджартуватися і спитав, чи не має він на увазі, що я зустрічаюся з Марло Томас[38]. Його це не розвеселило. Спроби я не повторив.

— Частково через Венді, — зізнався я, — але не повністю. Мені просто потрібно перепочити. Відновити дихання. А тут мені подобається.

Тато зітхнув.

— Може, й правда. Тобі потрібен відпочинок. Принаймні ти працюватимеш, а не їздитимеш автостопом по Європі, як дочка Дьюї Мішо. Чотирнадцять місяців у хостелах! Чотирнадцять, і ще кінця-краю не видно! О боги! Вона, мабуть, вернеться зі стригучим лишаєм і булкою в пічці!

— Ну… Я спробую уникнути обох цих нещасть. Якщо буду досить обережним.

— Краще уникай ураганів. Кажуть, цієї осені їх буде багато.

— Тату, ти точно не проти?

— А що? Невже ти хочеш, щоб я заперечував? Спробував тебе відговорити? Якщо хочеш, то я можу тебе підтримати. І знаю, що б сказала твоя мати: «Якщо він досить дорослий, що може купувати собі законно випивку, то вирішувати, яким бути його життю, може й поготів».

Я всміхнувся.

— Ага. На неї це схоже.

— Що ж до мене, я не хочу, щоб ти повертався в університет, якщо там ти тільки те й робитимеш, що страждатимеш через ту дівчину і геть з’їдеш у навчанні. Якщо фарбувати атракціони й ремонтувати ятки допоможе тобі викинути її з голови й серця, то це, мабуть, добре. Але що ж буде з твоєю стипендією і позикою на навчання, якщо повернутися ти хочеш восени сімдесят четвертого?

— З цим проблем не буде. У мене середній бал три і два — це доволі переконливо.

— Та дівчина… — тоном безмежного презирства промовив батько, і ми змінили тему.

Тато не помилявся — я все ще був засмучений і пригнічений через те, як усе вийшло з Венді, — але вже почав непростий шлях (мандрівку, як кажуть нині в групах самодопомоги) від заперечення до прийняття. До справжнього душевного спокою було ще як до неба пішки, проте я більше не вважав (як тоді, у ті довгі болісні дні та ночі в червні), що душевного спокою мені вже не бачити ніколи.

Рішення лишитися в «Джойленді» було пов’язане з іншими речами, з якими я не міг навіть почати розбиратися, бо вони були абияк звалені в неохайну купу й перев’язані грубою мотузкою інтуїції. Серед них була Голлі Стенсфілд. Також був Бредлі Істербрук, який ще на початку літа казав: «Ми продаємо веселощі». Ще були звуки нічого океану і тихий спів сильного прибережного вітру в каркасі «Колеса Кароліни». І прохолодні тунелі під парком теж там були. І говірка — таємна мова, яку більшість зелених забудуть ще до різдвяних канікул. Але я не хотів її забувати, надто цікавою і багатою вона була. Я відчував, що «Джойленд» має для мене ще кілька сюрпризів. Не знав, яких саме, просто думав, що отримаю… ще щось.

Та основна причина (дивно: я й так і сяк крутив свої спогади з того періоду, щоб пересвідчитися, що вони справжні, і начебто такими вони й були) крилася в тому, що наш Фома Невіруючий побачив примару Лінди Ґрей. І це змінило його, потроху, але суттєво. Хоча навряд чи Том хотів змінюватися (по-моєму, він був цілком собою задоволений). А от я хотів.

А ще мені хотілося її побачити.

Протягом другої половини серпня дехто зі старожилів (Батя Аллен перший і Дотті Лассен друга) часто казали мені: «Молися, щоб у День праці пішов дощ». Дощу не було, і вже в другій половині суботнього дня я зрозумів, що вони мали на увазі. Ховрашки зчинили масове повернення, то було їхнє останнє перед закриттям сезону тріумфальне нашестя, і «Джойленд» був нахняблений — яблуку ніде впасти. Погіршувало ситуацію те, що половина сезонних працівників на той час уже роз’їхалися по своїх університетах. Тож ті, що залишилися, мусили бігати з висолопленими язиками, як собаки.

Та дехто з нас працював не лише як собака, а собакою. Одним собакою зокрема. Більшу частину того святкового вікенду я бачив крізь сітчасті очі веселого песика Гові. У неділю я з десяток разів влазив у той клятий кудлатий костюм. Після передостаннього виступу я вже був подолав три чверті Бульвару під Джойленд-авеню, коли світ поплив перед очима у відтінках сірого. «Відтінках Лінди Ґрей[39]», — пам’ятаю, ще подумав тоді я.

Я саме вів маленький електрокар, опустивши шкуру до пояса, щоб відчувати шкірою спітнілих грудей повітря від кондиціонерів, а коли зрозумів, що свідомість мене полишає, мав достатньо кебети, щоб під’їхати до стіни й зняти ногу з гумової кнопки, що слугувала педаллю газу. Так сталося, що на лежбищі відпочивав Товстун Воллі Шмідт, який керував точкою «Вгадай свою вагу». Побачивши, як криво я припаркувався і обвис на кермі кара, він витяг з холодильника графин з холодною водою, перевальцем підбіг до мене і пухкою рукою взяв за підборіддя.

— Гей, зелений. У тебе є ще один костюм чи це в тебе єдиний підходящий?

— Є шеодин, — прошамкав я, наче п’яний. — У коссюмерній. Розміру іксель.

— О, це добре, — сказав він і вилив воду з графина мені на голову. Мої крики подиву відбилися від стін Бульвару і змусили кількох людей зірватися на ноги та побігти.

— Товстуне Воллі, якого хріна?!

Він розплився в усмішці.

— Зразу до тями приходиш, скажи? Ще б пак. Вихідні Дня праці, зелений. Це означає — ти працюєш. І на роботі не спиш. Скажи спасибі своїй щасливій зірці, шо надворі не сто десять градусів[40].

Якби надворі справді було сто десять градусів, я б зараз цієї історії не розказував, бо помер би від перегріву мозку ще посеред танцю песика Гові на казковій сцені Виляй-Крути. Але сам День праці видався хмарним, віяв приємний морський бриз. Тому я більш-менш нормально почувався.

Близько четвертої години того понеділка, коли я залазив у запасну шкуру перед останнім виступом того літа, у костюмерну зайшов Том Кеннеді. Кудись поділись його собакепка і брудні кросівки. На ньому були відпрасовані слакси («Де ж ти їх тримав?» — подумав я), охайно заправлена в штани сорочка Ліги плюща і шкіряні мокасини. Рожевощокий сучий син навіть примудрився підстригтися. Він мав вигляд стовідсоткового перспективного студента університету, чию увагу вже привернув світ бізнесу. Нізащо ви б не здогадалися, що лише два дні тому він у брудних «лівайсах» показував щонайменше два дюйми западинки між сідницями, коли залазив під «Змійку» з відром мастила і на чім світ стоїть кляв Батю Аллена, нашого безстрашного керівника команди, щоразу, коли вдарявся головою об каркас.

— Ти вже їдеш? — спитав я.

— Так, брателло. Завтра о восьмій ранку в мене поїзд до Філадельфії. Побуду тиждень удома, потім назад у м’ясорубку.

— Молодець.

— Ерін має закінчити деякі справи, та ввечері ми зустрічаємося у Вілмінґтоні. Я замовив нам номер у готельчику на ніч.

Почувши це, я відчув, як у душі ворушиться хробак заздрощів.

— Хороше діло.

— Вона справжня.

— Я знаю.

— Ти теж, Дев. Будемо на зв’язку. Люди таке постійно кажуть, просто так, але я серйозно. Ми будемо спілкуватися. — І він простягнув руку.

Я взяв її й потиснув.

— Точно будемо. Ти молодець, Том. А Ерін взагалі супер-пупер. Піклуйся про неї.

— Обов’язково. — Він широко всміхнувся. — У весняному семестрі вона переводиться в Ратґерський. Я вже навчив її співати командний гімн «Червоних лицарів». Ну знаєш, цю: «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору…»

— Дуже складні слова, — сказав я.

Він погрозив мені пальцем.

— Сарказм, хлопчику мій, тебе до добра не доведе. Хіба що ти націлився отримати роботу писаки в журналі «Сказ».

• Предыдущая
• 25/57
• Следующая