Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 26

• Предыдущая
• 26/57
• Следующая

— А можна скоротити прощання і звести сльози до мінімуму? — гукнула Дотті Лассен. — Джонсі, у тебе, між іншим, виступ.

Том повернувся до неї і розпростер обійми.

— Дотті, як же я вас люблю! Як мені вас бракуватиме!

Щоб продемонструвати, як їй дошкуляють його слова, вона ляснула себе по сідницях і відвернулася до костюма, який треба було зашити.

Том простягнув мені шмат паперу.

— Моя домашня адреса, адреса універу, номери телефонів. Я розраховую на те, що ти ними скористаєшся.

— Неодмінно.

— Ти серйозно збираєшся відмовитися від цілого року, який міг би провести, цмулячи пиво й гуляючи з бабами, аби обшкрібати фарбу тут, у «Джойленді»?

— Угу.

— Ти збожеволів?

Я замислився над цим питанням.

— Можливо. Трішки. Але потроху одужую.

Я був пітний, а Томів одяг сяяв чистотою, але він однаково на мить притис мене до себе. Потім розвернувся і пішов до дверей, зупинившись біля Дотті, щоб цьомнути її у зморшкувату щоку. Висварити його вона не могла, бо саме тримала в роті купу шпильок, але кишнула помахом руки.

Уже біля дверей він розвернувся до мене.

— Дев, хочеш поради? Тримайся подалі від… — Замість слів він смикнув головою, і я чудово зрозумів, що він має на увазі: «Дім жаху». Том пішов, мабуть, думаючи про те, як з’їздить додому, і про Ерін, про машину, яку сподівався купити, і про Ерін, про наступний навчальний рік і про Ерін. «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору». Уже у весняному семестрі вони виспівуватимуть це разом. Чорт, та вони зможуть виспівувати це щоночі, якщо захочуть. У Вілмінґтоні. У ліжку. Разом.

Табельного годинника в парку не було, за початком і закінченням робочого дня стежили керівники команд. Того першого понеділка вересня після мого останнього виступу в ролі Гові Батя Аллен сказав, щоб я приніс йому свою табельну картку.

— Мені ще годину працювати, — запротестував я.

— Нє, там тебе біля воріт дехто жде, щоб додому провести. — І я зрозумів, ким міг бути той «дехто». Не вірилося, що в зморщеній родзинці серця Баті Аллена ще залишилося для когось місце, але так і було, і того літа воно неподільно належало міс Ерін Кук. — На завтра розклад знаєш?

— З пів на восьму до шостої, — сказав я. І без шкури. Яке щастя.

— Я ганятиму тебе перші кілька тижнів, а потім поїду в сонячну Флориду. Після цього ти будеш у розпорядженні Лейна Гарді. І, напевно, Фредді Діна, якщо він взагалі помітить, що ти лишився.

— Зрозумів.

— Добре. Я підпишу твій табель, і все, десять сорок два. — Що говіркою означало те саме, що й на радіохвилях, які були такі популярні в той час: «кінець передачі». — А ще, Джонсі. Скажи тій дівчинці, хай час від часу присилає мені листівки. Я скучатиму за нею.

Він був не один такий.

Ерін також почала перехід від джойлендівського до реального життя. Десь поділися вилинялі джинси й футболка з зухвало підкоченими на плече рукавами, так само, як і зелена суконька голівудської кралечки та капелюх із Шервудського лісу. Дівчина, що стояла в криваво-червоному потоці неонового світла за воротами, була вдягнена в шовкову блузку-безрукавку, заправлену в спідницю-трапецію з поясом, волосся зібране на потилиці — вона мала казковий вигляд.

— Проведи мене по пляжу, — попрохала вона. — У мене є час, щоб встигнути на автобус до Вілмінґтона. Я там зустрічаюся з Томом.

— Він мені казав. Але нащо тобі автобус? Я тебе відвезу.

— Що, правда?

— Звісно.

Ми пішли по дрібному білому піску. У небі зійшла половинка місяця, і водою пролягла срібляста доріжка. На півдорозі до Гевенз-Бей (це сталося недалеко від великого зеленого будинку в вікторіанському стилі, який тієї осені відіграє в моєму житті таку велику роль) вона взяла мене за руку, і так ми пішли далі. Майже не розмовляли, аж поки не дісталися сходинок, які вели нагору, до паркувального майданчика на узбережжі. Там Ерін повернулася до мене обличчям.

— Ти забудеш її. — Вона дивилася мені в очі. Того вечора на ній зовсім не було косметики, та її обличчя цього й не потребувало. За косметику їй правило місячне сяйво.

— Так, — відказав я, знаючи, що то правда, і в глибині душі шкодуючи. Відпускати й забувати нелегко. Навіть коли тримаєшся за щось болісно-шпичасте. Особливо коли за таке тримаєшся.

— І поки що тут для тебе найкраще місце. Я це відчуваю.

— А Том теж так вважає?

— Ні, але він ніколи не ставився до «Джойленду» так, як ти… і так, як я цього літа. А після того, що сталося того дня в кімнаті страху… після того, що він побачив…

— А ви між собою це обговорювали?

— Я намагалася. Але потім облишила. Це не вписується в його філософію того, які закони діють у світі, тому він старається забути про все. Але я думаю, він переживає за тебе.

— А ти переживаєш?

— Про тебе й примару Лінди Ґрей — ні. Про тебе й примару тієї Венді — трішки так.

Я розплився в усмішці.

— Мій батько більше не називає її на ім’я. Називає її просто «та дівчина». Ерін, коли повернешся в університет, можеш зробити для мене дещо? Якщо в тебе, звісно, буде час.

— Авжеж. Що саме?

І я розповів.

Вона попросила висадити її на автовокзалі Вілмінґтона замість везти до готельчику, де Том забронював номер. Сказала, що краще візьме таксі. Я хотів був заперечити, що то марнування грошей, та потім передумав. Вигляд у неї був схвильований, трохи збентежений, і я подумав, що це якось пов’язано з бажанням вибратися з моєї машини, а через дві хвилини скинути одяг і стрибнути в ліжко до Тома Кеннеді.

Коли я припаркувався перед стоянкою таксі, вона взяла моє обличчя в долоні й поцілувала в губи. То був довгий і дуже значущий поцілунок.

— Якби не було Тома, я б сама змусила тебе забути ту дурну дівку.

— Але він є.

— Так. Він є. Не зникай, Деве.

— Пам’ятай, про що я тебе просив. Якщо, звісно, буде можливість.

— Я пам’ятатиму. Ти класний хлопець.

Не знаю, чому, але від цих слів я мало не розплакався. Та натомість усміхнувся.

— А ще з мене був незлецький Гові, визнай це.

— Це точно. Девін Джонс — рятівник маленьких дівчаток.

Я чомусь подумав, що Ерін знову мене поцілує, але цього не сталося. Вона вийшла з машини й побігла через вулицю до таксі. Спідницю розвіював вітер. Я дочекався, щоб вона сіла на заднє сидіння жовтої машини і водій рушив з місця. І тільки тоді поїхав сам, назад до Гевенз-Біч, і місіс Шопло, і осені в «Джойленді» — найкращої та найгіршої в моєму житті.

Чи сиділи Енні та Майк Рос того вівторка після Дня праці у кінці дерев’яної доріжки перед зеленим вікторіанським будинком, коли я крокував по пляжу в бік парку? Пригадую теплі круасани — я жував їх на ходу, — і чайки кружляли, але щодо цих я не певен. Вони стали такою важливою частиною ландшафту, прикметною його частиною, що я не можу сказати точно, коли по-справжньому помітив їхню присутність. Ніщо так не псує пам’ять, як постійні повтори.

Через десять років після тих подій, про які я вам розповідаю, я працював (за свої гріхи, мабуть) штатним письменником у журналі «Клівленд». Чернетки своєї писанини я робив здебільшого на жовтому розлінованому папері у кав’ярні на Вест-Серд-стрит, біля стадіону «Лейкфрант», який у ті часи був улюбленим місцем індіанців. Щодня о десятій у кав’ярню заходила молода жінка, замовляла чотири чи п’ять порцій кави та несла їх у сусідній офіс агенції нерухомості. Коли я побачив її вперше, я вам теж не скажу. Знаю тільки, що одного дня я її справді побачив і зрозумів, що вже біля виходу вона часом кидає на мене погляди скоса. Настав день, коли я теж на неї подивився, а коли вона всміхнулася, відповів усмішкою. Через вісім місяців ми побралися.

З Енні та Майком теж було так. Одного дня вони проявилися в моєму світі, стали реальною його частиною. Я завжди махав рукою, хлопчик у візку махав у відповідь, і собака сидів та дивився на мене з нашорошеними вухами, а вітер ворушив йому шерсть. Жінка була білява і вродлива — високі вилиці, широко посаджені блакитні очі, повні губи, з тих, які завжди здаються трохи припухлими. На голові у хлопчика в інвалідному візку була бейсболка «Вайт сокс», завелика, бо затуляла йому вуха. На вигляд він здавався дуже хворим. А от усмішка в нього, навпаки, була доволі здоровою. Завжди, коли я йшов на роботу чи з роботи, він дарував її мені, таку осяйну. Раз чи два навіть показав мені знак «мир», і я відповів йому тим самим. Я став для нього частиною ландшафту, так само, як і він для мене. Думаю, навіть Майло, джек-рассел-тер’єр, став вважати мене неодмінною складовою краєвиду. Тільки мама трималася осторонь. Часто, коли я проходив повз них, вона навіть очей не підводила від книжки, яку читала. А коли й підводила, то не махала рукою і знаків «мир» не показувала.

• Предыдущая
• 26/57
• Следующая