Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 30

• Предыдущая
• 30/57
• Следующая

— Мам, хай спробує, — попросив Майк. — Будь ласка?

Вона ще кілька секунд постояла, опустивши голову. Пасма волосся (теж спітнілі), що вибилися з зачіски, зібралися на шиї. Зрештою вона зітхнула й передала змія мені. Тепер я міг прочитати напис на футболці: «ЗМАГАННЯ В КЕМП-ПЕРРІ (ЛЕЖАЧИ) 1959». Спереду вигляд змія змусив мене розсміятися. На ньому було зображено лик Ісуса.

— Сімейний жарт, — пояснила вона. — Не питайте.

— Добре.

— Містере Джойленд, у вас одна спроба, потім я забираю його додому на вечерю. Йому не можна переохолоджуватись. Торік він хворів і досі до кінця не одужав. Він вважає інакше, але це не так.

На пляжі було щонайменше сімдесят п’ять градусів[43], але я вирішив на це не зважати: матуся точно була не в гуморі для подальших суперечок. Натомість я їй нагадав, що мене звати Девін Джонс. Вона здійняла руки й дозволила їм вільно впасти: «Як скажеш, хлопчику».

Я подивився на малого.

— Майку?

— Так?

— Змотай мотузку. Я скажу, коли зупинитися.

Він виконав прохання. Я пішов за мотузкою, а коли порівнявся з тим місцем, де він сидів, подивився на Ісуса.

— Ну що, містере Христос, ви цього разу полетите?

Майк розсміявся. Мама зберігала серйозність, але мені здалося, що її губи смикнулися.

— Він каже, що полетить, — доповів я Майку.

— Це добре, бо… — Кахи. Кахи-кахи-кахи. Мати правду казала — він ще не одужав. Хоч би що то була за хвороба. — Бо досі він лише пісок їв.

Я підняв змія над головою, але розвернувся обличчям до Гевенз-Бей. І одразу ж відчув, як його потягло вітром. Пластик затріпотів.

— Майку, зараз я його відпущу. Коли побачиш, одразу намотуй мотузку.

— Але він просто…

— Ні, «він просто» не буде. Але ти маєш діяти швидко й обережно. — Я говорив більш твердо, ніж потрібно було, бо хотів, щоб він почувався крутим і здібним, коли змій підніметься в повітря. А він мусив піднятися, якщо вітер не вщухне. Я дуже сподівався, що це станеться, бо розумів: про один-єдиний шанс матуся казала цілком серйозно. — Змій підніметься. Коли він буде у повітрі, починай видавати мотузку. Хай весь час буде туго натягнута, добре? Тобто якщо змій почне опускатися, ти…

— Я натягну мотузку сильніше. Все зрозумів. Господи.

— Добре. Готовий?

— Ага!

Майло сидів між матусею і мною, дивлячись угору на змія.

— Що ж, добре. Три… два… один… пуск.

Малий сидів, згорблений, у своєму візку, і ноги нижче лінії шортів не діяли, але з руками в нього все було в порядку і виконувати накази він умів. Він почав намотувати мотузку, і повітряний змій одразу ж став підійматися. Почав розмотувати — спочатку забагато, від чого змій просів, але миттю виправив помилку, і змій знову піднявся. Майк засміявся.

— Я його відчуваю! Відчуваю в руках!

— Ти відчуваєш вітер, — уточнив я. — Так тримати, Майку. Коли він підніметься трохи вище, вітер ним заволодіє. Тоді тобі залишатиметься тільки одне — не відпускати.

Майк розмотував мотузку, і змій поволі здіймався вгору, спочатку над пляжем, потім над океаном, пливучи все вище й вище у пізню блакить того вересневого дня. Я трохи поспостерігав за ним, а потім крадькома глянув на жінку. Вона не здригнулася від мого погляду, бо не помітила його. Всю її увагу було прикуто до сина. Здається, я ще ніколи не бачив на обличчі в людини стільки любові й щастя. Тому що він був щасливий. Очі в нього сяяли, кашель припинився.

— Мамо, таке відчуття, наче він живий!

«Бо так і є, — подумав я, згадавши, як мій батько вчив мене запускати змія в міському парку. Мені тоді було стільки років, скільки Майку, але я мав здорові ноги й міг на них стояти. — Поки він угорі, де йому призначено бути, він справді живий».

— Іди, сама відчуєш!

Вона піднялася маленьким схилом пляжу до доріжки і стала біля сина. Дивилася на змія, проте її рука гладила його кучму каштанового волосся.

— Золотко, ти точно хочеш дати мені? Це ж твій змій.

— Так, але ти повинна спробувати. Це щось неймовірне!

Вона взяла котушку, на якій уже значно поменшало мотузки, бо змій піднімався все вище (тепер він здавався лише чорним діамантом на тлі неба, Ісусового лику вже видно не було), і тримала її поперед себе. Спочатку її обличчя виражало настороженість. Та потім вона всміхнулася. Коли порив вітру підхопив змія і той майнув спочатку на лівий борт, потім на правий, усмішка стала набагато ширшою.

Мати трохи покерувала змієм, і Майк сказав:

— Дай йому.

— Ні, не треба, — відмовився я.

Але вона простягнула котушку.

— Містере Джонс, ми наполягаємо. Зрештою, це ж ви його запустили.

Тож я взяв мотузку і відчув у грудях знайомий з дитинства приємний трепет. Мотузка натягувалася так, як волосінь, коли на гачок сідає чимала форель, проте у випадку з повітряним змієм позитивним було те, що нікого не вбивали.

— А він високо підніметься? — спитав Майк.

— Не знаю, але, мабуть, сьогодні вже не варто відпускати його вище. Там, нагорі, вітер сильніший, може порвати. А ще вам треба вечеряти.

— Мам, а містеру Джонсу можна повечеряти з нами?

Ця пропозиція її вразила, і не те щоб дуже приємно. Та все ж я бачив, що вона збирається погодитися, бо я запустив змія.

— Не варто, — відмовився я. — Мені дуже приємно, що ви мене запросили, але сьогодні в парку був важкий день. Ми задраюємо люки на зиму, тому я брудний від маківки до ніг.

— Можете помитися в домі, — запропонував Майк. — У нас там із сімдесят ванних кімнат.

— Майкле Рос, це неправда!

— Ну добре, сімдесят п’ять, і в кожній по джакузі. — Він розсміявся. Сміх був дуже приємний, заразливий, принаймні поки не переріс у кашель. І від цього кашлю хлопчик швидко почав ухкати й захлинатися. Та раптом, коли мама вже всерйоз занепокоїлася (трохи пізніше, ніж я), опанував його.

— Іншим разом, — пообіцяв я, передаючи йому котушку з мотузкою. — Мені дуже подобається твій Христовий змій. І собака непоганий. — Я нахилився й попестив Майло по голові.

— А… добре. Іншим разом. Але довго з цим не зволікайте, бо…

Поспіхом втрутилася мама.

— Містере Джонс, а ви б не могли завтра піти на роботу трохи раніше?

— Думаю, міг би.

— Якщо погода буде хороша, вип’ємо надворі фруктових коктейлів. У мене виходять чудові смузі.

Я в цьому не сумнівався. До того ж, це дозволило б їй уникнути присутності незнайомця в домі.

— Прийдете? — спитав Майк. — Це було б круто.

— Залюбки. Принесу з кондитерської Бетті якоїсь випічки.

— Це не обов’язково! — запротестувала мама.

— Мені буде приємно, мем.

— О! — Жінка наче трохи здивувалася. — Я так досі й не назвалася. Енн Рос. — І вона простягла руку.

— Я б потиснув, місіс Рос, але я правда дуже брудний. — Я показав їй руки. — Змія, мабуть, теж заквецяв.

— Треба було намалювати Ісусу вуса! — розсміявся Майк і знову зайшовся кашлем.

— Майку, мотузка трохи ослабла, — зауважив я. — Намотай трохи. — Поки Майк намотував, я на прощання попестив Майло по голові й пішов собі в бік містечка.

— Містере Джонс! — гукнула Енн.

Я розвернувся. Вона стояла, випроставши спину й піднявши підборіддя. Мокра від поту футболка обліпила тіло й підкреслювала дуже гарної форми груди.

— Я не місіс, а міс Рос. Але, раз уже ми познайомились як слід, може, називатимете мене Енні?

— Запросто. — Я показав на футболку. — Що за змагання? І чому лежачи?

— Бо це стрільба з лежачої позиції, — пояснив Майк.

— Сто років цього не робила. — Різкуватий тон свідчив про те, що тему вона продовжувати не хоче.

Що ж, про мене. Я востаннє помахав Майку, і він відповів тим самим жестом. І заусміхався. Усмішка в малого була фантастична.

Пройшовши пляжем сорок чи п’ятдесят ярдів, я розвернувся, щоб ще раз на них подивитися. Змій уже спускався, але поки що ним досі правив вітер. Вони дивилися вгору, на нього, — жінка з рукою на синовому плечі.

• Предыдущая
• 30/57
• Следующая