Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 31
- Предыдущая
- 31/57
- Следующая
«Міс, — подумав я. — Міс, не місіс. Цікаво, чи є в тому великому старому вікторіанському будинку з сімдесятьма ванними містер?» Те, що я його ніколи не бачив, не означало, що його нема. Але я мав великі сумніви. Я думав, що вони живуть самі. Удвох.
Жодного роз’яснення від Енні Рос наступного ранку я так і не отримав, зате багато різного почув від Майка. А ще мене напоїли розкішним фруктовим смузі. Вона сказала, що сама готує йогурт. Усередині були бозна-де роздобуті свіжі полуниці. З «Кондитерської Бетті» я приніс круасани й чорничні мафіни. Майк випічку їсти не став, але допив свій коктейль і попросив ще один. Судячи з того, як відвисла щелепа в його матері, то було щось екстраординарне. Але, напевно, не в поганому розумінні.
— А ти точно подужаєш іще один?
— Ну, може, половинку, — сказав він. — А що таке, мам? Це ж ти завжди кажеш, що свіжий йогурт допомагає роботі кишковика.
— Майк, думаю, обговорювати твій кишковик о сьомій ранку недоречно. — Вона підвелася й кинула на мене погляд, сповнений сумніву.
— Не хвилюйся! — весело заспокоїв її Майк. — Якщо він буде до мене чіплятись, я нацькую на нього Майло.
Його мама враз почервоніла.
— Майкле Еверет Рос!
— Вибач. — Хоча, судячи з вигляду, малий не шкодував. Очі в нього поблискували.
— Не переді мною, а перед містером Джонсом вибачся.
— Згода, згода.
— Містере Джонс, наглянете за ним? Я ненадовго.
— Нагляну, якщо зватимете мене Девін.
— Домовились. — Вона швидко пішла помостом, зупинившись один раз, щоб кинути погляд через плече. Думаю, їй дуже хотілося повернутися, проте зрештою перспектива запхати ще кілька корисних калорій у свою хворобливо худу дитину взяла гору, і вона пішла в дім.
Майк дивився, як вона йде вгору сходами на заднє патіо, і зітхнув.
— Тепер доведеться пити.
— Ну… так. Ти ж сам попросив.
— Тільки тому, що хотів поговорити з вами без її втручання. Тобто я люблю її і все таке, але вона вічно втручається. Наче моя хвороба — це велика ганебна таємниця, яку нам треба зберігати. — Він стенув плечима. — У мене м’язова дистрофія, от і все. Ось чому я у візку. Знаєте, я можу ходити, але скоби й костури дістають.
— Мені шкода. Це фігово, Майку.
— Напевно, так, але я цим хворію, скільки себе пам’ятаю, то яка різниця? Тільки в мене особлива МД. М’язова дистрофія Дюшенна — так вона називається. Більшість дітей, у яких вона є, загинаються ще підлітками чи ледве доживши до двадцяти.
Ану скажіть мені — як відповідають десятирічному хлопчикові, котрий щойно повідомив вам, що живе в очікуванні смертного вироку?
— Але… — Він настановчо підніс догори вказівний палець. — Пам’ятаєте, вона розказувала, як я хворів торік?
— Майку, ти не мусиш усе це мені розповідати, якщо не хочеш.
— Так, але я хочу. — У його погляді читалася наполегливість. Може, навіть нагальність. — Бо ви хочете це знати. Може, вам навіть потрібно це знати.
Я знову згадав Фортуну. Дві дитини, повідомила вона мені. Дівчинка в червоній кепці та хлопчик із собакою. Вона сказала, що в когось із них є дар бачення, однак не знала, в кого саме. Здається, тепер це знав я.
— Мама каже, я думаю, що перехворів. Хіба схоже, що я перехворів?
— Кашель досі сильний, — нерішучо мовив я. — Але в усьому іншому…
Як закінчити, я не знав. «В усьому іншому твої ноги нагадують дві ні до чого не придатні палиці? В усьому іншому ти маєш такий вигляд, ніби ми з твоєю мамою могли би причепити тобі ззаду до сорочки мотузку і ти злетів би в повітря, мов повітряний змій? В усьому іншому, якби я змушений був робити ставку на те, хто з вас проживе довше — ти чи Майло, то свої гроші я б поставив на собаку?»
— Я звалився з запаленням легенів одразу після Дня подяки. Коли через кілька тижнів у лікарні мені не покращало, лікар сказав мамі, що я, мабуть, помру і що вона має, ну, готуватися до цього.
«Але він казав це так, щоб ти не чув, — подумав я. — У твоїй присутності такої розмови вони не вели».
— Але я вижив. — Майк промовив це з певною гордістю. — Мамі навіть дідусь подзвонив. Здається, вони розмовляли вперше за довгий час. Не знаю, хто йому сказав, що відбувається, але в нього скрізь свої люди. То міг бути хто завгодно.
«Скрізь свої люди» прозвучало трохи параноїдально, але я промовчав. А згодом дізнався, що нічого параноїдального в тому не було. У Майкового діда справді скрізь були свої люди, і всі вони віддавали честь Ісусу, прапору, Національній стрілецькій асоціації, хіба що, може, не в тому порядку.
— Дід сказав, я поборов пневмонію, бо на те була воля Господа. А мама сказала, що він бреше, так само, як тоді, коли він заявив, що моя МДД — це насамперед кара Господня. Вона сказала, що я просто сильний маленький сучий син і Господь тут ні до чого. І повісила слухавку.
Майк міг чути розмову матері на її боці лінії, та вже напевно не на дідовому, і я дуже сумнівався, що мати йому щось розказувала. Але також я не думав, що він вигадує. Я зловив себе на думці, що хочу, щоб Енні затрималася в будинку якнайдовше. То було щось принципово інше, ніж слухати Мадам Фортуну. Я вважав (і досі вважаю, після всіх цих років), що в неї були невеличкі екстрасенсорні здібності, підсилені проникливим розумінням людської натури й запаковані в блискучу карнавальну хрінь. Майкове бачення було прозорішим. Простішим. Чистішим. То було не те саме, що побачити примару Лінди Ґрей, але щось близьке, розумієте? Ніби до іншого світу доторкнутися.
— Мама казала, що більше ніколи сюди не повернеться. І ось ми тут. Тому, що я хотів на пляж і хотів запускати повітряного змія, а ще тому, що я не доживу до дванадцяти. Про двадцять я взагалі мовчу. Це через запалення легенів, розумієте? Я приймаю стероїди, вони допомагають, але пневмонія у поєднанні з МДД безповоротно спаскудила нахрін мені легені й серце.
Він глянув на мене з дитячим викликом: хотів побачити, як я відреагую на міцне слівце. Я, звісно, не відреагував. Мій розум був надто зайнятий, перетравлюючи зміст слів, щоб зважати на їх добирання.
— Отже, — сказав я. — Я так розумію, ти маєш на увазі, що зайвий фруктовий коктейль не допоможе.
Майк закинув голову назад і розсміявся. Та сміх перейшов у найгірший за весь ранок напад кашлю. Стривожившись, я підійшов до нього й постукав по спині… але обережно. Відчуття було таке, що під долонею нема нічого, крім курчачих кісточок. Майло гавкнув і поклав лапи на Майкову знищену хворобою ногу.
На столі стояло два графини: один з водою, другий — зі свіжим помаранчевим соком. Майк показав на воду, і я налив йому півсклянки. А коли спробував притримати йому склянку, він зиркнув на мене роздратовано (хоч кашель і досі його мучив) і взяв сам. Трохи пролив на сорочку, але більша частина води потрапила в горло, і кашель припинився.
— Цей раз було погано, — пожалівся Майк, потираючи долонею груди. — Серце калатає, як дурне. Тільки мамі не кажіть.
— Господи, малий! Наче вона не знає?
— Вона знає забагато, от що я думаю. Вона знає, що мені лишилося зо три хороші місяці, а далі чотири-п’ять дуже поганих. Типу весь час у ліжку, ні на що не здатний, крім як смоктати кисень і дивитися «Військово-польовий шпиталь» та «Жирного Альберта». Єдине питання в тому, чи дозволить вона бабусі й дідусю Росам приїхати на похорон. — Він зайшовся таким сильним кашлем, що очі зволожились, та я зробив би помилку, якби прийняв це за сльози. Хлопчик був похмурий, але тримався добре. Минулого вечора, коли повітряний змій злетів угору і Майк відчув, як натягується мотузка, він видавався молодшим за свій вік. Тепер я став свідком того, як він силкується здаватись набагато старшим. Найстрашніше було те, що йому це добре вдавалося. Він зустрівся зі мною поглядом. Подивився пильно. — Вона знає. Просто не знає, що я знаю.
Грюкнули задні двері. Ми подивилися в той бік і побачили, що Енні перетинає патіо і прямує до помосту.
— Майку, а навіщо мені це знати?
- Предыдущая
- 31/57
- Следующая