Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 32

• Предыдущая
• 32/57
• Следующая

Він похитав головою.

— Гадки не маю. Але з мамою про це не говоріть, добре? Її це тільки засмутить. Я все, що в неї є. — Останні слова він промовив з гордістю, але і з похмурим реалізмом також.

— Гаразд.

— О, і ще одне. Мало не забув. — Він скоса позирнув на неї, побачив, що вона ще дійшла тільки до половини доріжки, і повернувся обличчям до мене. — Воно не біле.

— Що не біле?

Вигляд у Майка Роса був спантеличений.

— Без поняття. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то згадав, що ви прийдете на смузі, й у голову стрілило це. Я подумав, що ви маєте знати.

Підійшла Енні. Вона налила міні-смузі в склянку для соку. Вінчала напій одна-єдина полуничка.

— Ням! — сказав Майк. — Спасибі, мам!

— На здоров’я, сонечко.

Вона уважно подивилася на його мокру сорочку, проте нічого не сказала. А коли спитала, чи не хочу я ще соку, Майк мені підморгнув. Я сказав, що це було би просто чудово. Поки вона наливала, Майк згодував Майло дві столові ложки смузі з гіркою.

Енні повернулася до сина і побачила, що склянка смузі вже напівпорожня.

— Ого, а ти справді був голодний.

— Я ж казав.

— А про що ви говорили з містером Джонсом… з Девіном?

— Та так, — відповів Майк. — Йому недавно було сумно, але тепер уже краще.

Я промовчав, але відчув, як щоки заливає рум’янець. Коли я наважився подивитися на Енні, вона всміхалася.

— Девіне, ласкаво просимо у світ Майка, — сказала вона. А що вигляд у мене, певно, був такий, наче я проковтнув золоту рибку, то вона лунко розсміялася. Приємним сміхом.

Того вечора, коли я вертався пляжем із «Джойленду», вона стояла в кінці дерев’яного помосту й чекала мене. Вперше за весь час я побачив її у блузці й спідниці. І була вона сама. Теж вперше за весь час.

— Девіне? Є хвилинка?

— Звісно. — Я піднявся до неї піщаним схилом. — А де Майк?

— У нього тричі на тиждень фізіотерапія. Зазвичай Дженіс — це його терапевт — приходить вранці, але сьогодні я попросила її прийти ввечері, бо хотіла поговорити з вами наодинці.

— А Майк про це знає?

Енні гірко всміхнулася.

— Можливо. Майк знає набагато більше, ніж слід. Я не питатиму, про що ви говорили після того, як він спекався мене сьогодні вранці, але здогадуюся, що його… прозріння… не стали для вас несподіванкою.

— Він розказав, чому він у візку, от і все. І згадав про те, що на минулий День подяки хворів на запалення легенів.

— Дев, я хотіла вам подякувати за змія. Мій син дуже неспокійно спить уночі. Не те щоб йому щось боліло, просто важко дихати уві сні. Це як апное. Йому доводиться спати напівсидячи, та й то не допомагає. Іноді він перестає дихати взагалі, і коли це стається, вмикається сигнал тривоги й будить його. Лише вчора, після повітряного змія, він проспав усю ніч без пробуджень. Я навіть раз заходила до нього, десь о другій ночі, щоб перевірити, чи не зламався монітор. Він спав, як немовля. Не перевертався з боку на бік, не бачив кошмарів — йому вони часто сняться, — не стогнав. А все завдяки змію. Більше ніщо не змогло б дати йому таку втіху. Крім, хіба що, поїздки у той ваш клятий парк розваг, але це виключено. — Вона замовкла і всміхнулася. — От чорт, я штовхаю промову.

— Нічого, — заспокоїв я.

— Просто мені майже нема з ким поговорити. Є людина, яка допомагає по господарству, дуже хороша жіночка з Гевенз-Бей, і звісно, є ще Дженіс, але це не те. — Вона глибоко вдихнула. — Є ще одне. Я кілька разів грубо з вами розмовляла, до того ж без причини. Пробачте.

— Місіс… Міс… — Чорт. — Енні, вам нема за що вибачатися.

— Ні, є. Ви могли просто проминути нас, коли побачили, що я воюю з повітряним змієм, і тоді Майк не відпочив би так добре вночі. Що я можу сказати? Мені важко довіряти людям.

«От тепер вона запросить мене на вечерю», — подумав я. Але цього не сталося. Може, через те, що я сказав далі.

— Знаєте, а він міг би приїхати в парк. Я можу легко все влаштувати. Парк зачинено, тому атракціони будуть у його повному розпорядженні.

Її обличчя різко стислося, наче рука в кулак.

— Е ні. У жодному разі. Якщо ви так думаєте, то він мало вам розповів про своє захворювання. Будь ласка, навіть не згадуйте про це йому. Я наполягаю.

— Добре, — сказав я. — Але якщо ви передумаєте…

І замовк. Змінювати думку Енні точно не збиралася. Вона подивилася на годинник, і усмішка знову освітила її обличчя. І через її сліпучість від погляду ховалося те, що в очах вона так і не відбилася.

— Господи, вже так пізно. Майк буде голодний після фізіотерапії, а я ще навіть не думала, що приготувати на вечерю. Пробачте, я вже піду.

— Звісно.

Я стояв і дивився, як вона швидким кроком іде по доріжці до зеленого вікторіанського будинку — вхід у який мені, найімовірніше, назавжди заборонено завдяки моєму довгому язику. Але думка показати Майку «Джойленд» здавалася мені слушною. Впродовж літа до нас приїжджали дітлахи з різними проблемами та формами інвалідності: скалічені, сліпі, хворі на рак, з уповільненим розвитком (тоді, у темні сімдесяті ми їх називали розумово відсталими). До того ж, я не збирався садовити Майка у передню кабінку «Скаженої трясучки» й натискати «пуск». Навіть якби «Трясучку» не застопорили на зиму, я не такий ідіот.

Але карусель досі працювала, а вже на ній він покататися міг би. Так само, як і на потязі, який їздив через усе село Виляй-Крути. Я був певен, що Фред Дін теж не заборонив би мені показати малому «Дзеркальний особняк Містеріо». Але ні. Ні. Син був її тендітною тепличною квіткою, і нічого змінювати вона не збиралася. Випадок із повітряним змієм був лише відхиленням, а вибачення — гіркою пігулкою, яку вона змушена була проковтнути.

Та все ж я не міг не захоплюватися тим, яка жвава й гнучка вона була, з якою грацією рухалася — її син такої ніколи не знатиме. Я дивився на її голі ноги нижче краю спідниці й зовсім не думав про Венді Кіґан.

Вікенд у мене був вільний. Що сталося, ви знаєте. Напевно, думати, що у вихідні завжди йде дощ, — це ілюзія, однак насправді чомусь так і виходить — спитайте у будь-якого роботяги, який колись планував поїхати на природу чи порибалити у свій вихідний.

Що ж, на такі випадки завжди був Толкін. У суботу вдень я сидів у своєму кріслі біля вікна, все далі пробираючись у гори Мордора з Фродо та Семом, коли в двері постукала місіс Шопло й запитала, чи не хочу я спуститися у вітальню й пограти в «Скрабл»[44] із нею та Тіною Екерлі. Я зовсім не фанат «Скраблу», бо часто зазнавав принижень від своїх тіток Тензі й Наомі. Кожна з них мала в голові по велетенському словнику з запасом того, що я досі вважаю «скрабловими гівнословами» — типу «скуб», «бздинь» і «бхут» (індіанський привид, щоб ви знали). Попри це, я сказав, що залюбки зіграю. Зрештою, місіс Шопло була моєю квартирною хазяйкою, а дипломатія буває різних видів.

Коли ми спускалися сходами вниз, вона по секрету сказала:

— Ми допомагаємо Тіні готуватися. Вона в нас акула «Скраблу». Її взяли на якийсь турнір в Атлантік-Сіті, на наступних вихідних відбудеться. Здається, там є грошовий приз.

Знадобилося зовсім небагато часу (може, чотири ходи), щоб зрозуміти — наша бібліотекарка у грі обставила б моїх тіток за милу душу. На той час, коли міс Екерлі виклала слово «дубильний» (з ніяковою усмішкою, притаманною всім акулам «Скраблу», — я думаю, вони спеціально вправляються перед дзеркалом), Еммаліна Шопло відставала на вісімдесят очок, а я… краще промовчу.

— А ніхто з вас нічого не знає про Енні й Майка Росів? — спитав я під час перерви між ходами (здавалося, обидві жінки відчували нагальну потребу дуже доооовго вивчати дошку перед тим, як покласти бодай одну кісточку). — Вони живуть на Біч-роу, у великому зеленому вікторіанському будинку.

Міс Екерлі так і застигла, тримаючи руку в коричневому мішечку з літерами. Очі в неї були великі, а скельця окулярів робили їх ще більшими.

• Предыдущая
• 32/57
• Следующая