Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 51

• Предыдущая
• 51/57
• Следующая

— Вони нічого не знають.

На будинок налетів порив вітру. У слухавці теж зашуміло… неначе він був надворі.

— Цікаво, чи можна тобі вірити.

— Можна. Цілковито. — Погляд затримався на фотографіях. Татуйований з рукою на сідниці Лінди Ґрей. Татуйований допомагає їй прицілитися в тирі.

Лейн: «Покажіть нам Енні Оуклі, Енні».

Фред: «Надзвичайно!»

Татуйований у рибокепці й темних окулярах та з пісочно-світлою еспаньйолкою. Татуювання з пташкою на руці було видно, бо сирицеві рукавички лишалися у задній кишені, поки вони з Ліндою Ґрей були в «Домі жаху». Поки він не вбив її в темряві.

— Цікаво, — повторив він. — Ти, Девіне, сьогодні провів у тому великому старому будинку достатньо часу. Ви розмовляли про знімки, які тобі привезла Кук, чи ти просто її трахав? А може, й те, й те робили. Та мамуська — ласий шматочок.

— Вони нічого не знають, — повторив я тихо, не відводячи погляду від зачинених дверей вітальні. Я все боявся, що вони от-от відчиняться й на порозі постане місіс Ш., в нічній сорочці, з примарно-білим від крему обличчям. — Так само, як і я. Тобто я нічого не можу довести.

— Може, й ні, але це справа часу. Дзвінок назад не дзеленчить. Знаєш цей старий вислів?

— Так, звісно. — Того вислову я не знав, але тієї миті я ладен був погодитися з ним, навіть якби він сказав, що Боббі Райдел (артист, який щороку виступав у «Джойленді») — президент Сполучених Штатів.

— Ось що ти зробиш. Ти приїдеш у «Джойленд», і ми обговоримо це віч-на-віч. Як мужик з мужиком.

— Навіщо це мені? Це був би божевільний вчинок, якщо ви той, про кого я…

— Та ти чудово знаєш, що я той. — У голосі чулися нотки нетерпіння. — І я знаю: якщо ти підеш у поліцію, вони з’ясують, що я прийшов на роботу в «Джойленд» десь через місяць після того, як убили Лінду Ґрей. Потім мене пов’яжуть з шоу Велмана і «Сазерн стар ем’юзмент», і все, гру буде програно.

— То чому б мені не подзвонити в поліцію просто зараз?

— А знаєш, де я? — У голос закрадався гнів. Ні — злоба. — Знаєш, де я тепер, ти, малий діставучий сучий син?

— Мабуть, у «Джойленді». В адміністрації.

— А от і ні. У торговельному центрі на Біч-роу. У тому, куди багаті сучки ходять купувати свою макробіотику. Такі багаті сучки, як твоя подружка.

Немов чийсь холодний палець почав свій рух згори вниз — дуже повільний рух — по хребту від моєї потилиці до куприка. Я промовчав.

— Біля аптеки є таксофон. Не будка, але нічого, бо дощ не почався ще. Просто вітряно. Отут я і стою. Звідси добре видно дім твоєї подружки. На кухні світло горить, мабуть, вона його на всю ніч залишає, але загалом у будинку темно. Можу повісити трубку й дійти туди за шістдесят секунд.

— Там є сигналізація! — Але я не знав, чи це правда.

Він розсміявся.

— А ти думаєш, мені вже не насрати? Мені це не завадить перетяти їй горло. Але спершу я примушу її дивитись, як я роблю це з малим калічем.

«Але ти її не ґвалтуватимеш, — подумав я. — Навіть якби був час, ти б не став цього робити. Бо навряд чи ти здатен».

Ці слова крутилися в мене на язиці, але я не вимовив їх уголос. Попри весь мій страх, я розумів, що драконити його — не надто вдала думка.

— Ти був з ними такий люб’язний сьогодні, — по-дурному бовкнув я. — Квіти… призи… атракціони…

— Ага, вся ця лохівська лабуда. Розкажи про той вагончик, який ні сіло ні впало виїхав з будки кімнати страху. Що то було взагалі?

— Не знаю.

— А я думаю, знаєш. Мабуть, ми про це поговоримо. У «Джойленді». Я знаю твій «форд», Джонсі. У нього ліва передня фара блимає, а на антені гарненька маленька вертушка. Як не хочеш, щоб я пішов у той будинок і поперерізав там горлянки, ти сядеш у машину і поїдеш по Біч-роу в «Джойленд».

— Я…

— Заткнися. Коли я говорю, ти мовчиш. Коли проїжджатимеш повз торговельний центр, побачиш мене біля одного з паркових пікапів. Даю тобі чотири хвилини на те, щоб туди добратися, після того як я покладу трубку. Якщо я тебе не побачу, то вб’ю жінку й малого. Ти зрозумів?

— Я…

— Ти мене зрозумів?

— Так!

— У парк я поїду слідом за тобою. Про ворота не турбуйся, вони вже відчинені.

— Отже, ти вб’єш або їх, або мене. Я маю вибрати. Правильно?

— Вбити тебе? — У його голосі прозвучав щирий подив. — Девіне, я не збираюся тебе вбивати. Це тільки погіршить моє становище. Ні, я хочу злиняти звідси. Мені не вперше і, мабуть, не востаннє. Але я хочу поговорити. Хочу дізнатись, як ти на мене вийшов.

— Я можу й по телефону розказати.

Він розсміявся.

— І проґавити свій шанс обставити мене й ще раз побути героїчним Гові? Спочатку та мала, потім Едді Паркс, а на захопливе завершення — гарненька мамуська та її каліка-синок. Як можна від такого відмовитися? — Він урвав сміх. — Чотири хвилини.

— Я…

Він повісив трубку. Я втупився у глянцеві знімки. Потім відчинив шухляду столика для «Скраблу», витяг блокнот і покопирсався в шухляді, шукаючи механічний олівець, яким на вимогу Тіни Екерлі записували рахунок у грі. На аркуші блокнота я написав: «Місіс Ш. Якщо ви це читаєте, зі мною щось сталося. Я знаю, хто вбив Лінду Ґрей. Інших теж».

Я написав ім’я і прізвище вбивці великими літерами.

І помчав до дверей.

Стартер мого «форда» крутив, і плювався, і ніяк не підхоплював. А потім взагалі вповільнився. Усе літо я собі казав, що треба поміняти акумулятор, і все літо знаходилися інші речі, на які потрібно було витрачати гроші.

Голос батька: «Девіне, ти заливаєш карбюратор».

Я зняв ногу з педалі газу й просто сидів у темряві. Час ніби мчав галопом, галопом. Частково мені хотілося побігти назад у будинок і викликати поліцію. Енні я подзвонити не міг, бо не мав номера її довбаного телефону, а зважаючи на те, що її батько такий знаменитий, у довіднику його не було. Чи знав про це він? Мабуть, ні, але йому диявольськи таланило. З таким нахабством його мали б уже три чи чотири рази спіймати, але цього не сталося. Бо йому диявольськи таланило.

«Вона почує, що він вліз, і застрелить його».

От тільки зброя лежала у сейфі, вона сама це сказала. Навіть якби вона встигла щось витягти, то на той час, коли вона прибіжить, клятий виродок триматиме бритву біля Майкового горла.

Я знову повернув ключ, і хоч нога не тисла на педаль газу, а в карбюраторі було повно бензину, мій «форд» завівся одразу. Я здав назад по під’їзній алеї й повернув у бік «Джойленду». На тлі стрімких низько навислих хмар чітко вирізнялося коло червоного неонового світла колеса і сині карколомні спуски «Громовиці». У буремні ночі ці два атракціони завжди підсвічували, частково як маяки для суден у морі, частково — щоб попередити маленькі літаки, що летіли низько й прямували в аеропорт округи Періш.

На Біч-роу було порожньо. Кожен порив вітру здіймав смуги піску і гнав їх вулицею. Деякі подмухи були такі потужні, що струшували мою машину. На дорожньому покритті вже утворювалися маленькі дюни, що у світлі моїх фар нагадували пальці скелета.

Проминаючи торговельний центр, я побачив самотню фігуру, що стояла посеред паркувального майданчика поряд із джойлендівським службовим пікапом. Чоловік підняв руку і один раз урочисто змахнув нею, коли я проїжджав.

Далі був великий вікторіанський будинок на пляжі. На кухні справді горіло світло. Здається, то була лампа денного світла над раковиною. Я згадав, як Енні зайшла на кухню зі светром у руці. Її засмаглий живіт. Бюстгальтер майже того самого кольору, що й джинси. «Девіне, хочеш піднятися зі мною нагору?»

У дзеркалі заднього виду спалахнули й наблизилися фари. Він увімкнув дальнє світло, і я не бачив, що в нього за машина, але в цьому й не було потреби. Я знав, що то службовий пікап «Джойленду», так само, як знав, що він брехав, коли обіцяв не вбивати мене. Записка, яку я лишив для місіс Ш., так і лежатиме на столі вранці. Вона її прочитає і дізнається прізвище, яке я написав. Запитання було тільки в тому, скільки часу їй знадобиться, щоб повірити. Він був такий чарівливий з тими своїми віршиками, усмішкою переможця і перехнябленим котелком. Так, усі жінки любили Лейна Гарді.

• Предыдущая
• 51/57
• Следующая