Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 52

• Предыдущая
• 52/57
• Следующая

Ворота були відчинені, як він і обіцяв. Я заїхав у них і хотів припаркуватися перед наглухо зачиненим тепер тиром. Але він коротко посигналив і блимнув фарами: їдь далі. Коли я був уже біля колеса, він знову зблиснув фарами. Я повернув ключ у запалюванні «форда», добре розуміючи, що, можливо, більше ніколи не заведу двигун. Червоний неон підйомника залив кривавим світлом панель приладів, сидіння, мою шкіру.

Фари пікапа згасли. Я почув, як відчиняються й зачиняються дверцята. І почув, як стогне у каркасі колеса вітер — того вечора його виття нагадувало хрипкий вереск гарпії. А ще чувся рівномірний майже синкопований стукіт. То колесо здригалося на своїй осі завтовшки з дерево.

Убивця Лінди Ґрей (і Діді Моубрей, і Клодін Шарп, і Дарлін Стамнейкер) підійшов до моєї машини і постукав у вікно стволом пістолета. Іншою рукою зробив знак виходити. Я відчинив дверцята і вийшов.

— Ти сказав, що не збираєшся мене вбивати. — Прозвучало це так само кволо, як почувалися тієї миті мої ноги.

Лейн чарівливо всміхнувся.

— Що ж… побачимо, в який бік нас понесе потік. Правда ж?

Того дня котелок у нього був перехилений вліво і щільно натягнутий, щоб не зірвало вітром. Волосся, не стягнуте у буденний хвостик, розсипалося по шиї. Налетів вітер, і колесо озвалося жалібним скреготом. Червоні відблиски неону застрибали по його обличчю.

— За підйомник не турбуйся, — сказав він. — Якби конструкція була суцільна, він міг би завалитись, а так вітер гуляє у стрижнях. Тобі й без того є про що хвилюватися. Розказуй про вагончик у домі страху. Це те, що мене цікавить по-справжньому. Як ти це провернув? Якимсь дистанційним пристроєм бавився? Мене ці штуки дуже приваблюють. За ними майбутнє, от що я думаю.

— Не було ніякого пристрою.

Та він, здавалося, не почув.

— І для чого це все було? Ти хотів вивести мене на чисту воду? Якщо так, то не варто було марнувати зусилля. Мене вже розкрили.

— Це вона зробила, — сказав я. Не знаючи, чи це правда, проте згадувати Майка в цій розмові я не збирався. — Лінда Ґрей. Невже ти її не бачив?

Усмішка згасла.

— Це все, на що ти здатен? Стара історія про примару-в-кімнаті-страху? Щоб я повірив, тобі доведеться вигадати щось краще.

Отже, він її не бачив так само, як я. Однак я думаю, він знав: щось там все-таки є. Цього я ніколи не дізнаюся напевне, проте мені здається, саме тому він і запропонував піти по Майло. Він не хотів, щоб ми наближалися до «Дому жаху».

— А вона таки була там. Я бачив її стрічку. Пам’ятаєш, я зазирав у вагончик? Вона лежала під сидінням.

Він так стрімко завдав удару, що я навіть не встиг затулитися рукою. Ствол пістолета огрів мене по лобі й розітнув шкіру. Перед очима засяяли зірочки. А тоді кров залила мені очі, і я більше нічого не бачив. Я заточився назад на поручень біля пандуса, що вів до колеса, і вхопився за нього, щоб не впасти. Рукавом дощовика витер обличчя.

— Не знаю, нащо ти тепер, коли вже пізно, намагаєшся налякати мене цією лякачкою для нічного багаття, — сказав він, — але мені це не подобається. Про стрічку ти знаєш, бо в теці, яку тобі привезла твоя надміру допитлива університетська сцикуха, було її фото. — Він посміхнувся. У тій акулячій посмішці вже не було ні краплі чарівності. — Не дури дурисвіта, дурнику.

— Але… ти не бачив тієї теки. — Втім, відповідь знайшлася одразу, завдяки простій дедукції, на яку був здатен навіть мій ошалілий розум. — Її бачив Фред. І розказав тобі. Так?

— Угу. У понеділок. Ми разом обідали у нього в кабінеті. Він сказав, що ви з університетською сцикухою граєтеся в хлоп’ят Гарді[62], хоча він не так це назвав. Йому це навіть сподобалось. А от мені — анітрохи, бо я бачив, як ти зняв з Едді Паркса рукавички, коли йому з серцем погано стало. Отоді я зрозумів, що ви граєтеся в хлоп’ят Гарді. Та папка… Фред сказав, у сцикухи було багато сторінок, списаних нотатками. Я знав, що невдовзі вона розкопає мій зв’язок з шоу Велмана і «Сазерн стар».

Перед моїм внутрішнім зором промчала тривожна картина: Лейн Гарді їде поїздом у Аннандейл з небезпечною бритвою в кишені.

— Ерін нічого не знає.

— Ой, та розслабся. Думаєш, я поїду її шукати? Що за поза, напруж мозок. А тимчасом пройдися трохи. Марш на пандус, командос. Ми з тобою покатаємося. Піднімемося вгору, де повітря прозоре.

Я розтулив рота, щоб спитати у нього, чи він, бува, не здурів, але то було б дурне запитання тепер, коли вже пізно, чи не так?

— А чого це ти, Джонсі, либишся?

— Нічого. Невже ти справді надумав підніматися вгору, коли такий вітер? — Але двигун колеса працював. Раніше цей звук губився у шумі вітру, прибою та моторошному рипінні самого атракціону, та тепер, прислухавшись, я його почув: рівномірне, майже котяче хурчання. І я зрозумів очевидне: напевно, він збирається, покінчивши зі мною, пустити кулю собі в лоба. Ви скажете, що я мав би раніше до цього додуматися, тому що божевільні часто так роблять — про це весь час пишуть у газетах. Може, й ваша правда. Але в мене був жахливий стрес.

— На старій Кароліні безпечно, як у домівці, — сказав він. — Я б на ній поїхав угору, навіть якби вітер дмухав зі швидкістю шістдесят миль, а не якихось тридцять. Коли два роки тому узбережжям промчала Карла, вітрюган свистав такий, що не менше тридцяти миль було, але вона вистояла.

— Як ти його запустиш, коли ми обоє будемо в кабінці?

— А ти залазь і побачиш. Або… — Він підняв пістолет. — Або я можу застрелити тебе просто тут. Мене влаштовують обидва варіанти.

Я пішов угору пандусом, відчинив дверцята кабінки, що була на посадковому рівні, і зібрався залазити.

— Ні, ні, ні, — сказав Гарді. — Тобі краще буде з зовнішнього боку. Гарніший краєвид. Відійди вбік, Вік. І поклади руки в кишені.

Цілячись із пістолета, Лейн боком пройшов повз мене. В очі мені й по щоці стікала зі шкіри, розітнутої на лобі, кров, але я не наважився витягти руку з кишені дощовика, щоб її витерти. Було видно, як побілів його палець на гачку пістолета. Він заліз у кабінку і сів з внутрішнього боку.

— Тепер ти.

Я заліз. Бо не бачив іншого виходу.

— І дверцята зачини. Вони для цього призначені.

— Ти наче Доктор Зюсс, — сказав я.

Він розплився в усмішці.

— Лестощі тобі не поможуть. Зачини дверцята, бо отримаєш кулю в коліно. Думаєш, під цей вітрюган хтось почує постріл? Сумніваюся.

Я зачинив дверцята. А коли знову подивився на Лейна, в одній руці він тримав пістолет, а в іншій — маленький квадратний металевий прилад. Угорі стирчала куца антена.

— Я ж казав, обожнюю ці прибамбаси. Оце, наприклад, звичайний пульт від воріт гаража, трошки видозмінений. Передає радіосигнал. Показував його містеру Істербруку навесні, сказав, що це чудова штука, щоб керувати колесом, коли поряд нема зеленого чи ґазуні, щоб натискати на важіль. А він заборонив мені його використовувати: мовляв, не ухвалений державною комісією. Обережний старий сучий син. Я збирався запатентувати винахід. А тепер уже пізно. На, бери.

Я взяв. То справді був пульт від гаражних воріт. Фірми «Джені». Мій тато користувався майже таким самим.

— Бачиш кнопку зі стрілкою вгору?

— Так.

— Натискай.

Я поклав великий палець на кнопку, але не натиснув. Тут, унизу, вітер був дуже сильний, а що вже казати про височінь, де повітря прозоре? «Ми летимо!» — кричав Майк.

— Натискай, Джонсі, бо буде куля в коліно.

Я натиснув на кнопку. Двигун колеса запрацював швидше, і наша кабінка рушила вгору.

— А тепер викинь цю штуку геть.

— Що?

— Викинь, бо отримаєш кулю в коліно й більше ніколи не танцюватимеш тустеп. Рахую до трьох. Раз… д…

Я перекинув його контролер через край дверцят. Наша кабінка все вище й вище підіймалася у вітряну ніч. Праворуч налітали на берег хвилі. Їхні гребені вінчали баранці піни, такі білі, що наче відсвічували в темряві. Ліворуч спали темні рівнини. На Біч-роу не рухалася жодна пара фар. Налетів вітер. Моє мокре від крові волосся розлетілося на лобі злиплими пасмами. Кабінку сильно гойднуло. Лейн кинувся вперед, потім назад, щоб ще більше її розхитати… та дуло пістолета, націленого мені в бік, навіть не затремтіло. Червоний неон виводив на стволі навскісні смуги.

• Предыдущая
• 52/57
• Следующая