Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич - Страница 11
- Предыдущая
- 11/15
- Следующая
- Діду, го-о-в!..- розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.
- Ов-ов-ов! - з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний «дід».
- З Новим роком! З новим щастям!..- І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...
Під дубом на снігу горить огонь - великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує проти огнища спина буланого.
Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:
Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]
З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...
Гомін, співи, сміх, вечеря в «діда»...
- Журнал! Доставайте журнал! Написать «дідові» привітання!
Гуртом підсадили одного на дуба.
- Ти ховав, ти й доставай!
Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...
Всі з тривогою:
- Що таке?
Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...
- Нема!
- Шукай!
Шарив знову, довго, вперто...
- Нема: украв хтось!..
- Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.
- Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?
- Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.
- Написать!
Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.
Роз’їхались, забули всі.
Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...
І от через три роки - як із неба впав!.
Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть питання:
«Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?»
Миготить щось - от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймається, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.
Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:
- Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?
Проте дослухати материних слів знову не дослухав.
Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вскочить. Читаю:
Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.
«Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати...»
- Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?
Мати:
- Там лист є, шукай.
Труснув зшитком - лист випав мені на коліна. Читаю - так, вона:
«Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам багато хорошого. Хто я - про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та «русалка», що потайки украла журнал у «діда» за допомогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догадались, хто він такий...»
Мене рвонуло!
Я одразу уриваю читання:
- Хто ж це?
І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,- пригадав...
«Так і є - він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!» - і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:
«Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за «русалка» коло дуба і кого то другого бачив хлопчик на дубі? Га? В білому кашкеті».
І ще:
«Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім товариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручуваться, бо ось доказ... Піду в ліс...»
«Читай далі!» - хтось ніби шепнув мені.
Раптом стало мені чогось турботно. З якимось смутним передчуттям я кинувся дочитувати листа. Аж так:
«З Вами, мабуть, більше не побачимось. Строк нашому засланню вийшов, і сьогодні ми виїздимо од вас, мабуть, назавжди. Шкода, що не прийшли, коли я прохала Вас. Треба було сказати Вам багато-багато. Ну, та Ви ще почуєте про це. Може, й не раз. Прощайте!..»
День отемнів мені, узяв жаль, запекла досада:
- Поїхала! - Лист писаний вчора.
Погасли огні...
Безпорадно сів я на полу. Низенько схиляє до мене своє лице мати моя, лукаво осміхається. (Ох, ці матері!) Держить у руках іще якийсь папір...
- Ото треба було шанувати дівчину, то й не думала б їхати. Я гадала вже, що то й справді ти молоду собі знайшов, а ти, бачу, тільки в лісі дурно черевики порвав!
- Звідки ви все це знаєте, мамо?
- А ти думаєш, що ніхто не бачив і не знає. Хуторські жінки он сміялись уже мені на базарі, як передавали листа. «Дожидайся,- кажуть,- Прісько, собі невістки з лісу». Я ж уже казала тобі про це, а ти, мабуть, і не чув.- Мовчки, з хитрою осмішкою, суне мені в руки згорнуті листи.
- А це ще що?
- Це дарунок з тих же рук. Передано й наказано: тільки в твої власні руки і нікому іншому! - Дивиться допитливо і з ніжною посмішкою, угадує: «Чи не про любощі?»
Розгортаю. На гектографі друкований текст. Зверху чітко: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!..»
В грудях забило дух...
...Не спав я з тим дарунком цілу ніч.
Другого дня все мені смутно, все мені пахнуть фіалки, все теє школярство пригадую. Мій брат у других надвечір одвозив мене на станцію. Брат поїхав шляхом, я заскочив у ліс попрощатись із «дідом». День був смутний і вітряний.
За ці три дні ліс одмінився зовсім, мов і не він. Раніше, було, стрічає, як брата,- тепер - ворожий, чужий. Та й не до мене йому: в його, бач, війна з вітром, аж кипить. Я спинився, розглядаю: справді - як на герці.
Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий. Почорнів увесь, як розбійник, мов мечами, січе на всі боки голим галуззям...
Люто налітає на його вітер, рве його, смиче з усіх боків, шапку його золоту з голови зволікає, зриває його мальоване манаття, шпурляє під ноги... По ровах, по ярках в коліно лежить того кольорового шмаття.
Шукаю очима: а де ж «дід»? Ага! Ось він.
Муром стоять старі дуби, а високо над ними наш велетень. Він міцно ще тримає свою позолоту. Десь аж під темними хмарами сяє золотими банями, як фантастичний замчище.
Я не витримав. Став на рові - рупором руку.
- Діду, го-го-в!..- на весь ліс, як колись, було, школярем.
І одразу в лісі повно встає давнього гуку і привидів: «Бурса на бурсу! Бурса на бурсу!..»
Вчуваються дзвінкі як криця голоси. В очах мигтять школярі... Без шапок, чуби спітнілі, руками вимахують, ідуть гурт на гурт...
«Хлопці, сюди! - скликаю я в думці до себе лісове товариство.- Що в мене є! Ой, що в мене є! Коли б ви знали!.. Тільки нікому-нікому!.. Ось!»
Спотикаюсь на пеньок, кидаюсь. Згадую, що все це минуло і не вернеться. Зітхаю: «Прощай усе...» І знову фіалки...
І зразу вихором влітає такий гарячий наплив радості, що мені стає жарко: «Це ж уже я справді їду?! Це ж передо мною стелеться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кличуть на боротьбу із темрявою, з страхіттям! Це ж справді мене можуть арештувати, коли побачать, що в мене в кишені!»
2
- Українська революційна пісня, музика А. Вахнянина.
- Предыдущая
- 11/15
- Следующая