Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/15
• Следующая

...І знову смуток: стоїть «Голуба Дача», вікна дошками позабивані, на дверях - великий замок... Справді, як мандрівні огні: прилетіли звідкілясь, блиснули, зникли... Шукай тепер...

І одразу нова гаряча хвиля змиває і той смуток до останку:

«Ну що ж! Вони, ті чарівні очі, ніде, як у тому ж морі! Колись виринуть і знову заблищать, як пара мандрівних огнів, гарячих, таємних...

Заблищать! Хоч не вони, так такі ж самі! Точнісінько! Світ широкий, а молодість - казка, а в казці чого-чого; не буває».

Спереду засвічувались у тумані залізничні огні, ніби розцвітали велетенські золоті лілії...

...Ось і станція. На станції ніби свято. Гомін - як музика, люди - як тіні. Коли сів у вагон - сам незчувся. Сів коло вікна, припав гарячою щокою до піибки, щоб лиця мого, моєї радості, мого дурного сміху людям не було видно: вони ж не знають, що мені світять живі огні, що лечу я з шумом і з грюком! Мчу кудись у небо, в зорі, в тиху, таємну зоряну куряву-млу...

А в тій курявій, зоряній млі - тільки сплющу очі - пахнуть мої юні, мої перші фіалки.

Зала двигтіла золотими огнями. В широко одчинені двері гриміли чобітьми делегати з’їзду.

3 розстебнутими комірами, розхристаними сорочками, звідки визирали волохаті груди, потоком пливли вони прямо з бурхливого засідання, ще червоні од суперечок, з туманом і нервовим бляском в очах. Стиха жагуче докінчуючи суперечки, сідали вони по рядах, не гаразд розуміючи, куди й чого, власне, вони товпляться. Тільки після того, як на естраді почала шикуватися співоча капела, всі згадали, що тут має бути концерт.

Грізно одгримів «Інтернаціонал» [3] і в блискучу залу, здавалось, соромливо увійшли і тихо стали попід стінами сільські тіні у вінках із барвінку... Ось ота жінка з радісним енергійним лицем та молодими очима, що в них не гасне золотий веселий огник,- раніш кілька разів мій погляд минав її без уваги,- тепер мої очі мов улипли до неї: десь я бачив її! Ворушаться якісь спогади. Стрінулись поглядами, і вона кинулась, навіть уші почервоніли. Вітається очима, як словами не скаже: «Не впізнаєте?» Далі не втрималася - трохи підвелася з місця, руку до губів - рупором, щось напружено шепотить через голови...

«Цс! Чш!» - сердито зашуміло круг неї, і вона, зашарів-шись, як піон, сіла, мов присоромлена школярка.

«Хто ж це?» - вертиться на думці. Аж ось із естради зашумів вихор звуків, усе потопляючи,- вихор плачу, жалю.

Вхопили на крила вихорі-коні, помчали кудись у туман за піснею.

Про ту жінку, що не міг впізнати, зразу забув - тільки її очі із золотим веселим огником летять за мною в невідомі простори... Линуть, ясніють, молодіють... Ген-ген мріють дві гори в тумані. Як веселе марево, із-за гори, перехитуючись з одного боку на другий, увесь у червоних стрічках, з квітками, мчить заквітчаними кіньми химерний якийсь весільний поїзд - з червоними маками-прапорами! Музики, бубни, сміх.

Марево переходить у сон, легенький, як подих вітру: ніби підходжу я до їх, а серце чогось б’ється в мене. Питаю: «Що ви за люди?» А вони сміються, загадкові й таємничі: «Хіба ж ти нас не знаєш? Ми ж твої літа, що наздогнав ти нас кіньми вороними!» Приглядуюсь, а на тому шафері справді моя сива шапка, що купив я колись у Глухові, і кучері з-під шапки, як у мене, повилися. Глядь на молодого - молодий - Марко, мій товариш. Дивлюсь на молоду, і молода ніби по знаку мені. Десь я бачив оці очі! Недавно... ось тут...

Кидаюсь до марева, повернувся у той бік, де сиділа незгадана жінка, аж стілець затріщав підо мною.

Стріває мене тими ж осяйними очима, що із золотими, веселими і смутними іскрами. Дивиться, ніби словами промовляє: «Тепер пригадали?»

Мов блискавицею осяяло мені наші з нею дивні зустрічі, що бувають тільки за молодощів... За кілька тих коротких хвилин між двома куплетами пісні облітав мало не всю Україну, на край світу залетів...

Ніби теє було вчора... Стояли роки, темні, як ночі. Насували хмари. Загуло щось у хмарах. Надходила осінь, а з нею - незабутні грізні події. Після кількох років учителювання в народній школі я учився тоді в учительському інституті. Ця остання учительська пристань завжди стояла в місті сувора і мовчазна, як могила. І от тепер у цій тихій, покірній казармі несподівано загули збори, зашуміли протести. Наостанку - страйк. Мене виключили. З легкою душею, без ніякого жалю кинув я ці сумні стіни. Осінь стояла ясна, прохолодна: я купив сиву шапку, в інститутському саду вирізав дебелий грушевий ціпок і подався в мандри.

Спершу була думка навідати товариша мого і земляка, сільського учителя Марка, з котрим я учився в семінарії. 3 ним я мав на думці порадитись, що робити далі.

Вимандрував я потягом, аж раптом залізниці скрізь стали, і далі я мусив іти пішки. До Марка було не близько, проте мандрівка видалась легка й весела. Люди стали скрізь такі щирі, сердечні, довірливі. Підвозили, пускали ночувати, пригощали. Через кілька днів я непомітно і без утоми добрався в село, де за вчителя був мій Марко. Вечоріло. В кімнаті було темно, тільки коло грубки стояло червоне жарево. Там у соломі кублився в червоному сяйві дід.

Привітався, розпитую.

- Гай-гай! Уже третій місяць, як сидить ваш Марко! - Балакучий дід починає розповідати, як і за що забрали Марка.- Якже, забрали! Та ще як забрали: і весілля не дали гуляти - з-під вінця взяли.

- То він женився? -дивуюсь.

- Та ото ж так женився: він у тюрмі сидить, а вона по хуторах ховається, бо приїздили вже й за нею.

- Учителька?

- Цієї осені приїхала. Наслужила. Учителів порозгонили, школярі самі порозбігались, люди бояться й близько підійти, бо забрали декілька селян, що вчащали до школи. Аж сумно якось стало. Якась пустка - не школа.

Коли полум’я у грубці спалахувало, було в кімнаті й досі ще помітно сліди трусу: полупані стіни, розламана шафа, долі купою книжки й папери.

- Крім мене - ні духу. Часом нагляне учителька. Посидить трохи й знову тікає...

Дослухається: грюкнуло в сінях дверима.

- Та оце, мабуть, чи не сама Наталія Андріївна!

«Побачу, що то за пташку Марко впіймав»,- думаю.

Рипнули двері. З сіней подуло холодком, і в кімнаті задзвеніло.

- Я чула - в нас гість?

Влетіло щось, як великий нічний метіль, радісне, схвильоване. В обличчя не бачу - темно. Не вспіла привітатись, загомоніла голосно, радісно:

- Не знаю, чи вірити, чи й ні - у місті, кажуть, повипускали вже із тюрми політичних в’язнів. Маніфестації, мітинги, прапори!.. Таке!..

- Хто казав?

- Люди казали, що були сьогодні в місті. Якщо цьому правда - завтра й усі наші будуть дома.- Розповідає, як рідному.

Її хвилювання передається мені. Разом із тим одчуваю в її голосі щось справді чудне, а що саме - не доберу.

Роздягає пальто, гомонить. Між іншим:

- А ви ж звідки? Учитель?

Одповідаю коротко, бо помічаю, що до моїх слів не дуже дослухається: чи цікаве ж їй тепер моє власне.

Аж одразу здригнула, і рука її застряла в рукаві пальта, що почала скидати.

- Так ви, кажете, недавно з Глухова?

- З Глухова.

- З інституту?

- Так...

- А не знали ви там...

І щось тепле забриніло в її голосі - тепле й тривожне... Чогось захвилювався. Чого - й сам не знаю. Дужче. Дужче...

- Не знали ви там... земляк мій, товариш дитячих літ... І я чітко і ясно чую своє прізвище.

Мене рвонуло до неї. Придивляюсь:,

- Тася! Невже?!

Вона, здивована, швидко пригнулась до мене:

• Предыдущая
• 12/15
• Следующая