Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/53
• Следующая

— То ж і вона… Ось тут Тетері, Ханенки, які так і зирять, щоб пірнути під панську парасоль. А по той бік Сомки, Золотаренки, Гоголі — під московсько-татарський балдахін.

Тукальський уважно подивився на Юрія: виріс він, став значно мудріший. Але не дав Бог талану.

Юрій задумався.

— А скажіть мені, вашмосць, батько, ну… він кермував боєм, але де він був, звідки кермував?

Чернече лице Тукальського освітилося.

— Керував-то він ззаду, з горба чи могили. Але в рішучі хвилі… Ось під Пилявцями, коли поляки вибили козаків з греблі й потисли їх далі, він скочив на коня, зібрав усіх, кого міг: писарів, кашоварів, зупинив тих, які втікали, й повів за собою в саму гущавінь бою. Рубався, як лев.

Юрій почервонів. Може, згадав бій під Чудновом.

— І чому ж таки він не досягнув твердої угоди, гарантій?

— Бо поляки про таке й не мислили. Вони заключали ті угоди тільки для передиху, щоб нове військо зібрати, затяжців навербувати. І так щоразу: Білоцерківська угода, Пилявицька, Зборівська, Берестечкова. І тільки тоді Хміль побачив, що з ляхами пива не зварить. Почав шукати інших союзників: Ракоція Семигородського, шведів. І врешті втрапив у сильце до москалів.

— І тепер ми між двох вогнів.

— Чи й між трьох. Є ще турки з татарами. І свої воду каламутять. Я прийшов про це сказати: Сомко на все Лівобережжя проголосив себе гетьманом. Розчикрижив Україну.

Ця вість ударила Юрія надзвичайно боляче. Рідний дядько відбирає в нього Богом дану булаву. Ні, з цим миритися не можна. Він піде на нього з усім військом. Він покаже, що вже не дитина, не хлоп’я, а воїн, гідний свого великого батька.

Вийшли надвір. Сонце вже зайшло, а захід ще був облитий червінню. У небі пливли темні, войовничі хмари.

— Кожен дбає про своє, — вертаючись думкою до попередньої розмови, мовив Юрій. — Усі бачать себе достойними, великими. Й Сомко, і Золотаренко, і Тетеря, і Ханенко. Всі родів високих…

— Так воно ведеться, — відказав Тукальський. — У Польщі шляхтич заноситься один перед одним: Потоцькі, Конєцпольські, Вишневецькі. Але над ними є хоч якийсь король. У Москві бояри також. Але там — цар. Там влада, впившись кров’ю ще оприччини, тримає всіх у покорі. Й вона либонь переможе. Вона жорстока, зла й дика, не знає пощади. Та ніхто зі сторони не бачить цього.

Розколовшись надвоє, Україна кололася й далі на скалки. Порубіжні державці вп’ялися в неї зміїними зубами, й рвали, й тягли кожен на себе. Попри Юрієві універсали, польська шляхта галиччю вкрила Правобережну Україну. Юрій звертався до короля, до сейму, але там на його листи не зважали. Чуднівської угоди вони не збиралися дотримуватися. Московські ж воєводи валашалися по Правобережжю, вогнем і мечем руйнували непокірні Москві полки, підкупляли хистких полковників, закидали лестивими обіцянками, розоряли постоями. «Отож царські ратники, — пише літописець, — попропивавши усе, раз у раз обкрадають наших людей, багато вже пустили в старці». — «Ми, вірні піддані вашої величності, — писав цареві Сомко, — скільки вже літ підставляємо свої голови, кров свою ллємо, добро своє віддаємо, самі тиняємось голі й босі і в кінець доходимо до руйнування, все оце через злодійства від ваших ратників. Народ наш через грабування та через крадіжки ратників порозбігався по всім усюдам». Сомко, хоч і собі хапався за булаву, але домагався правди, не принижувався й не запобігав царської ласки.

Татари сновигали по обох берегах Дніпра, палили села, брали бранців і гнали їх у свої землі. Не меншого лиха завдавали свої отамани — Тетеря, Сомко, Золотаренко, Брюховецький та інші, дрібніші. Кожен вимагав присяги від другого, плати за те, що не спалить сусіда й не поб’є його мешканців. Кожен дбав тільки про свої добра, про свою кишеню, скрізь панував підкуп і обман — власне те, що діється в нас з вами нині, читачу. І плакала у Святотроїцькому Еллінському чернігівському монастирі Пресвята Діва Богоматір, і ніхто не зважав на ті сльози. «Погляньте отут, малоросійські сини, на нещастя матері вашої і крайню погибель вітчизни вашої», — пише літописець. Не бачать, не чують, не хочуть бачити, як колись, так і нині. «Усі вони, — каже літописець, — походили на Юду, що продав за гроші Христа, і де вже їм було дбати про безпомічну і пошматовану свою матір-Україну».

Юрій Хмельницький все ще сподівався об’єднати Україну під своєю булавою. Допіру він писав листи московському цареві й польському королю, переконував, просив одного поступитися в переяславських статтях, не давити так немилосердно, другого в статтях чуднівських. Ні той, ні той не поступалися ні на йоту. Після розмови з Гуляницьким Юрій писав королю, після розмови з Голуховським — цареві. І хилитався, й гойдався, як бересток під вітром, до кого ліпше хилитися. Він давно зрозумів, що добра не знайде ні там, ні там, а все ж намагався вибрати з двох лих менше. Оголошував Україну нейтральною, але на неї лізли з усіх боків. Посилав військо, воно оволоділо Ромнами, Зіньковом, Гадячем, ходило під Ніжин, під Чернігів, але ті міста були міцно уґрунтовані. А в захоплені міста — Ромни, Зіньків, Гадяч — ледве звідти виходило військо Хмельницького, вступали козаки Сомка та московські ратники.

Найдужче долягав Юрія Переяслав, то була ніби столиця Лівобережжя, взявши її, можна було схилити й інші тамтешні міста. І Юрій оголосив похід на Переяслав.

Полки приходили й ставали над Тясмином. До травня зібралося сімнадцять тисяч козаків та тисяча німців-затяжців, гетьман просив на підмогу поляків, але було вислано тільки тисячу гусар. Рушили в похід. Курява вставала від кінноти, лягала на росяні поля, високо в небі купалися в повітряних хвилях орли, під крильми на сонці поблискували білі плями. Орли — то на добро.

Через Дніпро переправлялися на сімнадцяти байдаках, кіннота перейшла бродом. Юрій сидів на гнідому аргамаку, той пирхав, гріб копитом землю — інші коні вже були на тому боці. Юрій переплив човном, коня Олелько перевів бродом. Минали села, майже всі напівпорожні.

Вітер од дороги зносив пилюку в правий бік, і гетьман їхав з лівого боку війська, вітер розвівав за його плечима бурку, як крило підбитого ворона. Під копитами слався пастівник: пощипана трава, тут і там коров’ячі млинці, сполохані чаєчки-чубарочки над головою. І враз попереду почувся крик — дитячий плач. Кінь зупинився. Далі були городи. Просто перед ним в розпрузі лежала затушкана в кожушину дитина й розривалася від плачу. А потім повела очицями, побачила гетьмана й раптом усміхнулася. І диво — та усмішка прокотилася по Юрієвому серцю сонячним клубочком. І враз зринула дика невідповідність дитячої усмішки й того, куди він їхав, — війни. З городу бігла молодиця, вхопила дитину, відвертаючись, приклала до грудей. І знову Юрію замлоїло під серцем від білої груді молодиці. А молодиця заторохтіла:

— Ой, треба додому, у мене там ще двоє, і вівці прийдуть. — Може, боялася козаків.

— А де твій чоловік? — запитав Юрій.

— А там, — якось непевно махнула рукою, — де всі. — І Юрій зрозумів, що «там» — це у війську, очевидно, в Переяславі.

Сомко з військом вийшов назустріч чигиринцям, але, довідавшись про силу, яка йде на нього, наказав трубити ретирду — відхід. Вернувся й зачинився у місті. Місто обклали півколом, козаки копали окопи на випадок ворожої вилазки; оце слово «ворожої» відлунило гіркотою в гетьмановій душі: козаки — вороги козакам, Чигирин — ворог Переяславу.

Юрій ішов попід окопами, вдивлявся в місто, воно було зовсім близько — за банкетами й палісадом зводились мури міста. Козаки вже витягали на окопи гармати важкого заряду, опробовували їх: гримнули серпантини, ятруби — але ядра долетіли тільки до валу. Почали насипати бурти землі перед окопами. Плели з лози гуляй-городки. Туди носили луб’янки з порохом і ядрами. Юрій пішов далі, козаки шикували вози, ставили намети, кілька піхотинців уже варили юшку — якимось чином вловили риби при переправі, варили в дерев’яному відрі: розжарювали в багатті каміння й кидали у відро — юшка кипіла.

• Предыдущая
• 22/53
• Следующая