Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/53
• Следующая

— Пане гетьмане, сідайте до юхи, — сказав літній козак з підсмаленими вусами.

Юрій завагався — хотілося показати себе простецьким і чогось було соромно.

— Нащо йому твоя юшка, — буркнув козак з темним циганським лицем. — У нього ковбаса на смальці.

Юрій пішов.

Ще до вечора хоронили чигиринського сотенного хорунжого, він надто наблизився до валу, а під валом у фосі — рові сиділо кілька переяславців і влучили. Ховали тут же, в таборі, під дикою грушкою. Поклали йому кварту горілки доброї, пінної, кисет тютюну турецького, люльку, шаблю. Ця перша смерть засмутила всіх.

Юрій притомився, рано ліг спати. Йому снилися півні з червоними і синіми хвостами, вони ходили по валу, козаки в них цілили й не могли влучити. Прокинувся від гарячого шепоту:

— Пане гетьмане, пане гетьмане.

Сів на похідному ліжку. При світлі маленької непогашеної свічі в кінці намету впізнав Олелька. Химерно біліла повішена на мотузці власна Юрієва батистова сорочка.

— Там пан ге… — осікся Олелько, хотів сказати «гетьман», однак не сказав, перекусив слово, — полковник переяславський, ваш дядько, хоче з вами мати конфіденцію на греблі.

Йти Юрієві не хотілося. Але, може, Сомко хоче сказати йому щось добре.

— Ви йдіть по греблі, — казав Олелько вже надворі, — а я попід греблею за вами, про всяк випадок. Стану за вербою.

Юрій йому нічого не відказав. Йшов табором. Тут і там горіла в барильцях смола — освітлювала табір. Військо спало. Так сплять тільки люди, які не знають, чи завтра доживуть до вечора. Спали на возах, під возами, попідкладавши під голови сідла, в наметах.

У відтулену вилогу було видно: в цьому наметі ще не спали — грали в кості. Стояла тиша. Принишкли верби, росяна мадь впала на землю. З великого намету долинав голос священика — козаки сповідались перед завтрашнім боєм, а тоді заспівали канта. У місті, в фортеці, подекуди світилися вікна. Там не спали. Чи бенкетували, чи готувалися до відсічі. З бастіону аж сюди долітали голоси — то гомоніла варта. Олелько тихо йшов за гетьманом. Він думав про те, коли б швидше скінчилася ця веремія і він вернувся додому, до Килинки. Як там вона? Не забула його? Певно, не забула.

І згадувалося йому: Олелько отакий — і кабешний, і дженджуристий, а тратився перед Килинкою, не вона перед ним, а він перед нею, вона вловлювала його цноту й зачіпала словом, а він шарівся перед нею. Килинка пустотлива і весела.

Зустрілися, як і колись, біля млина. Сомко курив затиснуту в кулаці люльку. Слабенький відсвіт спалахував на його демонськи красивому обличчі. Простягнув руку. Юрій слабенько потиснув.

— Ну що будемо робити? — глухо запитав Сомко. — Губитимемо козаків однієї матері України.

— А ви не губіть. Здайте місто, — мовив Юрій.

— Себто під поляків. Під ту шляхту.

— А що, під москалів? Москалі — то лихо.

— І поляки лихо.

— Поляки — лихо менше, — сказав Юрій розважливо. — Москалі — то назавжди. Вони дикі, злі, захланні. Сказано — орда.

— А ляхи?

— Ляхи — лихо менше. Вони скоро скінчаться. Їх он і шведи тузують, і австріяки. Впадуть вони, й ми визволимося. А в москалів земля велика, в них є куди відступати.

Вони обоє думали про те, як би стулити докупи Україну, й водночас кожен про те, щоб під власною булавою.

— У вас он і зараз у місті воєвода московський Волконський стоїть над вами, — казав далі Юрій.

— Через те мені й важче… — Плеснула в ставку велика рибина, раз і вдруге, й перетяла Сомкову відповідь. А мала вона означати — через те тобі легше перейти на наш бік…

…Вони ще кілька разів сходились на греблі і вели таку ж балачку, про ті їхні зустрічі стало відомо москалям, і хоч Сомко запевняв того ж Волконського, що він перекабачував Хмельницького на свою сторону, йому не повірили, й потім це йому коштувало власної голови.

Чигиринці обстрілювали переяславців ліниво, ніхто не вірив у можливість здобути місто, дарма палили порох. А на заклики Волконського їм на поміч ішли від Сум Ромадановський з військом — однієї кінноти в нього було десять тисяч — і з Ніжина Золотаренко, який довгий час нехтував проханням про поміч Сомка — свого суперника. Чигиринці упіймали московського вивідника й дізналися, яка сила йде проти них, боялися, що москалі й золотаренківці оступлять їх з боків і ззаду, а попереду — Сомко, й почали відступати. А вже на них напирало супротивне військо.

Дійшли до Дніпра навпроти Канева й почали окопуватися, але не встигли, їх наздогнали козаки Сомка. Кинули лопати, взялися за мушкети, за самопали, першу налогу відбили, відбили й другу. Рявкали серпантини, ядра косили оборонців. Одне з шипінням зарилося в пісок біля самих Юрієвих ніг. Проте він уже не збентежився, дивився спокійно. Дим валував до неба. Кіптявою вкрилися обличчя козаків, виглядали як чорти з пекла. Рев гармат і глоток з обох боків — козаки на козаків — зливався в одне. І враз налетіла кіннота Ромадановського, з прапорцями на списах, з галасом, збили зліва чигиринців з поля. «Уря-а-а!», — там окопи ще не встигли викопати, й почалася страшна січа. Військо Хмельницького кинулося панічно відступати, але втікати було нікуди, бігли до Дніпра, тут їх рубали шаблями, а тих, які у воді, стріляли з мушкетів. Стояло ревисько втікачів і помираючих, тріскотіли постріли, лунала матірна лайка москалів. Декотрі з утікачів встигли роззутися, роздягнутися і, якщо не влучала куля, перепливали через Дніпро, бігли голі в кущі. А за півгодини марсовий танок скінчився. Тільки на піщаному миску скупчилася сотня німців-найманців, а з ними зо два десятки козаків. Німці стали в каре й захищалися до останнього. Скушували патрони, заряджали й стріляли, стріляли. Всі вони вилягли, жоден не здався. А з десяток козаків узяли в полон. Скрізь по берегу валялися гори трупів, чимало їх плавало у воді, яка мчала свої байдужі закривавлені хвилі до моря. Над Дніпровим плесом кружляли чайки, кружляло гайвороння, вони перемішалися, і вже важко було розпізнати тих і тих. Трупи лежали кілька днів, їх ніхто не прибирав.

Нестор доїхав з чумаками до Кременчука, а далі вони повертали на Козельщину, на Полтаву. А він потрюхикав понад Дніпром, щоб доїхати до Градизька й там переправитись на праву сторону. Їхав вільно: татарська небезпека скінчилася, а іншої не вбачав. І раптом на в’їзді у село Піщане його шкапу вхопили за гнуздечку двоє козаків.

— Злазь. Попався, татарський шпигуне, — бо ж був у татарському, й кінь татарський, і сам чорний, засмалений.

— Хлопці, який я татарин, — перехрестився. — Я козак, з Чигирина.

— З Чигирина? Нам такі теж треба, Хмельницького вивідачі.

Довідавшись, що Ромадановський іде на Переяслав через Кременчук, Юрій послав Олелька Чорного в Кременчук. Олелько доїхав до Піщаного, й там йому сказали, що Кременчук розорений і спалений дотла. Їхати далі було нічого.

…Олелько сидів на ґанку, на лавиці, й пив грушевий узвар з медом. Молодиці, зважаючи на його вроду й жвавість, не шкодували для нього кращих наїдків і напоїв. Він побачив, як з комори біля воріт вартовий козак вивів якогось чоловіка й повів за клуню. Певно, по нужді. Олелько придивився й упізнав Нестора. Він ледве не скрикнув, але стримався. Він зачекав, поки вартовий привів назад чоловіка, а тоді покликав:

— Гей, козаче, узвару не хочеш? Спека. — А сам пішов і приніс баклажку з горілкою.

Козак випив кухоль узвару.

— Смачний.

— Бо з медом. А може, вип’єш чогось міцнішого? Ось на. — Й налив майже повен кухлик горілки. — Пий, сьогодні мені двадцять п’ять літ.

— Ну, то за твоє здоров’я.

Козак пішов до комори, а незабаром він уже дрімав на житньому кулі, прихилившись спиною до зрубу. Олелько вивів з хліва коня, одвів його в кінець саду. Сідла не брав, бо воно разом з іншими сідлами в другій коморі. По тому підійшов до комори, вийняв прибій і прочинив двері.

— Несторе, виходь, тільки тихо. Мовчи. Йди за мною.

І повів його в кінець саду, звідти в береги, берегом до лісу.

• Предыдущая
• 23/53
• Следующая