Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 21

• Предыдущая
• 21/112
• Следующая

— Тоді містер Атеара пішов просто до старійшин, — продовжував розповідь Джейкоб. — Вони лишились єдині, хто знав, хто пам’ятав. Містер Атеара, Біллі та Гаррі бачили перевтілення своїх дідів. Коли Квіл-старший розповів їм про це, вони таємно зустрілися з Семом і все йому пояснили. Коли він усе зрозумів, коли вже був не сам, йому стало легше. Усі знали, що він не єдиний, кого видозмінить повернення Калленів, — Джейкоб промовив це прізвище з неусвідомленою гіркотою, — але решта не досягли ще потрібного віку. Отож Сем чекав, коли й ми приєднаємося до нього…

— Каллени навіть не уявляли, — прошепотіла я, — навіть не здогадувалися, що вовкулаки тут досі існують. Вони не знали, що їх повернення змінить вас.

— Але це не змінює того, що воно нас змінило.

— Не забуваєш нагадувати мені про свій поганий бік.

— Я не маю бути таким самим великодушним, як і ти. Не можуть усі бути мучениками і святими.

— Подорослішай, Джейкобе.

— Якби ж я міг, — промовив він ледь чутно.

Я втупилася в нього здивованими очима, не розуміючи, що він хотів цим сказати.

— Що?

Джейкоб відкашлявся.

— Одна з тих дивних речей, про які я згадував.

— Ти… не можеш… подорослішати? — пролепетала я. — І ти що… не старієш? Це жарт?

— Нє-а, — сказав він, розтягнувши останній звук.

Я відчула, як мені в обличчя ринула кров. Сльози — сльози обурення — наповнили очі, а зуби голосно застукотіли.

— Белло? Що я такого сказав?

Я скочила на ноги. Мої руки стиснулися в кулаки, і все тіло тремтіло.

— Ти. Не. Старієш, — прогарчала я крізь зуби.

Джейкоб легенько смикнув мене за руку, намагаючись посадити.

— Так само, як і всі вовкулаки. Та що з тобою?

— Невже я тут одна, хто старіє? Я старію кожен клятий день! — я майже верещала, здійнявши руки до неба. Якась маленька частинка мене усвідомлювала, що зараз я поводжуся а-ля Чарлі, але цю раціональну часточку майже повністю затьмарила ірраціональна частина. — Ух, дідько! Ну що за життя? Де справедливість?

— Заспокойся, Белло!

— Замовкни, Джейкобе. Просто замовкни! Це так несправедливо!

— Невже ти щойно тупнула ногою? Я гадав, що дівчата таке роблять лише по телевізору.

Я невиразно загарчала.

— Не все так кепсько, як тобі здається. Сядь, я поясню.

— Я постою.

Джейкоб закотив очі під лоба.

— Гаразд. Як хочеш. Але послухай, я також постарію… одного дня.

— Поясни.

Він поплескав по стовбурині. Я ще постояла, надувшись, але потім сіла. Моя істерика згасла так само швидко, як і спалахнула, і достатньо заспокоївшись, я зрозуміла, що поводилась як дурепа.

— Коли ми зможемо це контролювати… — почав пояснювати Джейкоб. — Коли ми зможемо зупинити перевертання на суттєвий проміжок часу, ми знову старітимемо. Але це не просто, — він похитав головою, сповнений сумнівами. — Щоб навчитися аж настільки себе стримувати, потрібно, на мій погляд, дуже багато часу. Навіть Сем іще так не вміє. І звичайно, цьому не дуже сприяє велетенське вурдалацьке кодло, що скрізь тут нипає. Як можна думати про стриманість, коли плем’я потребує захисників? Але тобі через це годі душу рвати, бо все одно я старший за тебе, принаймні фізично.

— Про що ти говориш?

— Тільки поглянь на мене, Білко. Невже мені на вигляд шістнадцять?

Я зміряла поглядом його велетенську статуру, намагаючись бути неупередженою.

— Не зовсім.

— Анітрішки. Тому що коли в нас проявляються вовкулачі гени, ми стаємо дорослими за декілька місяців. За один пекельний сплеск, — він примружив очі. — Фізично мені зараз двадцять п’ять чи близько того. Тож тобі можна не побиватися через те, що ти для мене застара. Принаймні ще сім років.

Двадцять п’ять чи близько того. Думка про це не вкладалася у мене в голові. Але я пам’ятала той сплеск зросту. Я пам’ятала, як Джейкоб стрімко витягнувся і змужнів просто в мене перед очима. Пам’ятала, як він змінювався щодня… У мене запаморочилося в голові.

— Так ти хочеш слухати про Сема чи волієш верещати на мене через те, чого я все одно не можу контролювати?

Я глибоко вдихнула.

— Пробач. Для мене вік — це делікатна тема. Дійняла мене до живого.

Джейкоб прищурив очі — здавалося, він для чогось підбирає слова.

Але оскільки мені не хотілося чіпати такі животрепетні теми, як мої плани на майбутнє або ж угоди, котрі ці плани могли порушити, я сама його підштовхнула:

— Ти казав, що потому як Сем утямив, що діється, і його підтримали Біллі, Гаррі та містер Атеара, йому стало легше. А ще ти говорив, що в цьому є і свої переваги… — я на мить запнулася. — А чому Сем так ненавидить Калленів? Чому він хоче, щоб я також їх ненавиділа?

Джейкоб зітхнув.

— Це справді дуже дивно.

— Дивa — це моє хобі.

— Так, я знаю, — він широко усміхнувся, перш ніж продовжити. — Ти правильно сказала. Сем дізнався, щo з ним відбувається, і все майже налагодилося. Його життя стало знову якщо не нормальним, то в усякому разі кращим… — Джейкоб раптом зіщулився, наче зараз йому зроблять боляче. — Сем не зміг сказати Лі. Ми не маємо розголошувати це поміж тими, хто не повинен знати. І перебувати поруч із нею було для нього небезпечно. Але він порушував правила — так само, як і я через тебе. Лі страшенно обурювалася, що він їй нічого не розповідав: де був, куди ходив ночами, чому повертався завжди таким виснаженим, — але вони все витримали. Вони дуже старалися, бо кохали одне одного.

— Але вона врешті дізналася? Що сталося?

Він похитав головою.

— Ні, проблема була не в цьому. Якось на вихідних із резервації Макa до неї в гості приїхала сестра, Емілія Янг.

Я зойкнула від здивування.

— Емілія та Лі — сестри?

— Троюрідні. Проте дуже близькі. В дитинстві вони були як рідні.

— Це просто… жахливо. Як міг Сем?… — у мене забракло слів.

— Не поспішай осуджувати його. Тобі хто-небудь розповідав про… Ти коли-небудь чула про імпринтинг?[8]

— Імпринтинг? — повторила я незнайоме слово. — Ні. А що це значить?

— Це одна з тих незбагненних речей, які зустрічаються в нашому житті. Але трапляється це далеко не з кожним. Це радше рідкісний виняток, аніж правило. Сему довелося чути про це багато різних історій, які ми всі звикли вважати легендами. Він знав, що таке імпринтинг, але навіть уявити не міг…

— То що це? — згорала я від нетерпіння.

Джейкоб спрямував погляд до океану.

— Сем дійсно кохав Лі. Та коли побачив Емілію, це кохання перестало існувати. Інколи… самі не знаючи чому… ми так знаходимо собі пару, — його очі засяяли, обличчя почервоніло. Він перевів погляд на мене: — Я маю на увазі… коханих.

— Як це? Кохання з першого погляду? — хихикнула я.

Але Джейкобу було не смішно. Його темні очі не схвалювали моєї реакції.

— Ні, це набагато сильніше. Набагато досконаліше.

— Вибач, — сказала я. — Ти серйозно?

— Так, цілком.

— Кохання з першого погляду? Але набагато сильніше? — в моєму голосі лунав сумнів, і Джейкоб зміг його розчути.

— Це нелегко пояснити. Зрештою, це не має значення, — він байдуже знизав плечима. — Ти хотіла знати, що сталося із Семом. А сталося те, що він зненавидів вампірів за те, що вони його змінили і примусили зненавидіти себе. Він розбив серце Лі. Він згадує кожну обіцянку, яку дав їй, і щодня бачить звинувачення в її очах, і знає, що вона має підстави.

Він різко зупинився, ніби сказав те, чого не збирався говорити.

— А якою була реакція Емілії? Якщо вони з Лі так дружили?…

Сем та Емілія ідеально пасували одне одному, наче два пазли, які мають стояти поруч. Але… як Емілія сприйняла той факт, що колись Сем належав іншій? І не кому-небудь, а її сестрі!

— Спочатку вона дуже розсердилася. Проте важко встояти перед такою надзвичайною відданістю й обожнюванням, — Джейкоб зітхнув. — До того ж Сем міг їй усе розповісти. Коли зустрічаєш свою половинку, то правила більше тебе не зв’язують. Ти знаєш, яких поранень він їй завдав?

• Предыдущая
• 21/112
• Следующая