Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 22

• Предыдущая
• 22/112
• Следующая

— Так.

У Форксі ходили чутки, що її покалічив ведмідь, але мене утаємничили, що сталося насправді.

Вовкулаки мінливі, — казав Едвард. — Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати.

— У досить дивний спосіб цю історію зам’яли. Через те, що він накоїв, Сема переповнювали страх, відраза і ненависть до самого себе… Він би кинувся під автобус, якби це змусило Емілію почуватися краще. Зрештою, лише так він міг би про все забути. Він був ущент розбитий… Неймовірно, але саме вона утішила його, а потім…

Джейкоб не закінчив думки, і я відчула, що історія починає ставати для нього занадто інтимною, щоб ділитися з кимось іншим.

— Бідолашна Емілія, — прошепотіла я. — Бідолашний Сем. Бідолашна Лі…

— Так, Лі витягла найгірший жереб, — погодився він. — Але вона бадьориться. Збирається бути дружкою у них на весіллі.

Замислившись над почутим, я перевела погляд на скарлючені скелі, які, наче обрубки пальців, стирчали з поверхні океану на південному узбережжі затоки. Я відчула, що Джейкобові очі прикуті до мого обличчя і він чекає від мене якихось слів.

— З тобою це також сталося? — нарешті запитала я, досі дивлячись осторонь.

— Ні, — відповів він миттєво. — Поки лише з Семом та Джаредом.

— А-а-а, — сказала я з увічливою зацікавленістю в голосі.

Я відчула полегшення. Намагаючись розтлумачити власну реакцію, я вирішила, що просто зраділа через те, що він не почав закидати про існування якогось таємничого вовчого зв’язку між нами. Наші стосунки і так були заплутаними. Моє життя вже й так перенаситилося надприродним.

Джейкоб також замовк, і мовчання стало ніяковим. Моя інтуїція підказувала, що я не хочу знати, про що він думає.

— А як це сталося із Джаредом? — запитала я, щоб розбити тишу.

— Тут немає жодної драми. У школі він сидів за партою з однією дівчиною, на яку навіть не дивився. Але побачивши її після перевернення, не зміг відвести погляду. Кім була на сьомому небі від щастя. Вона вже давно на нього запала і весь цей час писала його прізвище поряд зі своїм ім’ям у щоденнику, — він глузливо захихотів.

Я скривилася.

— Це тобі Джаред розповів? Не вірю.

Джейкоб прикусив губу.

— Не слід було сміятися. Але ж смішно.

— Отака твоя дружба.

Він зітхнув.

— Джаред сам нічого не розповідає. Пам’ятаєш, ми вже про це говорили?

— Так, справді. Ви здатні читати думки одне одного, але виключно у вовчій подобі, правильно?

— Правильно. Так само, як твій упир, — набурмосився він.

— Едвард, — поправила я.

— Ага, ага… Саме так я стільки дізнався про те, як почувається Сем. Але якби у нього був вибір, то він би нам усього цього не розповів. Власне, це те, що ненавидить кожен із нас, — гіркий присмак раптом почувся у його голосі. — Це нестерпно. Жодної приватності, жодних таємниць. Усе, чого ти соромишся, виставлено на загальний огляд, — він здригнувся.

— Звучить жахливо, — прошепотіла я.

— Але це справді корисно, коли нам треба скоординуватися, — невдоволено сказав він. — Вряди-годи, коли якийсь вурдалацький виродок забреде на нашу територію. От як Лоран нещодавно. І якби минулої суботи Каллени не плуталися у нас під ногами… ух! — прохрипів він. — Ми б її спіймали! — він сердито стиснув кулачиська.

Я затремтіла. У порівнянні з хвилюванням за Еммета і Джаспера моя тривога за Джейкоба, яка виникала на саму думку, що він б’ється з Вікторією, була справжньою панікою. В моєму уявленні Еммет і Джаспер були чимось незнищенним. А у Джейкоба в жилах досі текла тепла кров. Він був майже людиною. Смертним. Я уявила Джейкоба, який стоїть перед Вікторією, її яскраве волосся та дивне кошаче обличчя… і здригнулася.

Джейкоб з цікавістю поглянув на мене.

— А ти хіба відчуваєш не те саме, коли він залазить тобі в голову?

— Ні. Едвард не може проникнути в мої думки. Йому б лише хотілося.

Джейкоб розгубився.

— Він не може мене чути, — пояснила трохи обережно — за старою звичкою. — В цьому роді я така унікальна. Ми не знаємо, чому він не може.

— Дивно, — сказав Джейкоб.

— Ага, — обережність зникла. — Може, у мене щось не гаразд із мозком, — зауважила я.

— Я і так знав, що з твоїм мозком щось не гаразд, — промовив Джейкоб.

— Дякую.

Раптом сонце вийшло з-за хмар — такий собі несподіваний сюрприз, і я примружила очі від блиску води. Усе довкола змінило колір: хвилі із сірих стали синіми, темно-оливкові дерева — смарагдового-зеленими, а різнобарвна галька заблищала, наче коштовне каміння.

Ми декілька секунд мружилися, поки призвичаїлись очі. Навкруги панувала тиша; і лише глухий гуркіт хвиль відлунював з усіх боків затишної затоки, та вода м’яко ворушила гальку, та чайка квилила десь високо вгорі. Мир і спокій довкола.

Джейкоб підсунувся ближче і прихилився до моєї руки. Він був такий теплий, що вже за декілька хвилин я скинула дощовик. Він щось задоволено промуркотів і притулився щокою мені до маківки. Я відчувала, як сонце гріє мені шкіру, але подумала, що воно зовсім не таке пекуче, як Джейкоб. Ще трішки — і я запалаю.

Розімлівши, я відвела вбік праву руку і дивилася, як під сонячними променями просвічується серпик шраму, який залишив там Джеймс.

— Про що ти думаєш? — запитав Джейкоб тихо.

— Про сонце.

— М-м-м. Мило.

— А ти про що думаєш? — запитала я.

Він хихикнув.

— А я згадав той ідіотський фільм, на який ти мене водила. І Майка Ньютона, який обблював усе довкола.

Я також засміялася, дивуючись, наскільки час змінює спогади. Колись вони викликали відчуття сум’яття, сорому. Але в моїй пам’яті та ніч так змінилася… І тепер я вже сміялася. То була остання ніч, яку ми провели з Джейкобом, перш ніж він дізнався про свій спадок. Останній людський спогад, який зараз видавався на диво приємним.

— Я сумую за тими часами, — сказав Джейкоб. — Тоді все було так просто… незаплутано. Я радий, що у мене є гарний спогад, — він зітхнув.

Він відчув, що його слова розбудили спогад і в мене, бо тіло моє несподівано напружилося.

— Про що ти подумала? — запитав він.

— Про цей твій гарний спогад… — я відхилилася, щоб мати змогу бачити його обличчя. Наразі воно було розгублене. — Ти не хотів би мене просвітити, що сталося минулого понеділка? Ти подумав про щось таке, що занепокоїло Едварда.

«Занепокоїло» було не вельми годящим словом, але я жадала відповіді, тож вирішила не нагнітати ситуації.

Коли Джейкоб врешті зрозумів, то засміявся.

— Я думав про тебе. Йому це не дуже сподобалося, авжеж?

— Про мене. А що саме?

Джейкоб знову засміявся, але цього разу дошкульніше.

— Я думав про те, який ти мала вигляд тієї ночі, коли Сем тебе знайшов, — цю картину я побачив у нього в голові так чітко, наче був там. Знаєш, цей спогад і досі переслідує Сема. А ще я згадав, яка ти була тоді, коли вперше прийшла до мене. Б’юся об заклад, ти навіть не здогадуєшся, на що ти була схожа, Белло. Минули тижні, перш ніж ти повернула собі людський вигляд. І ще я згадав, як ти сиділа, обхопивши коліна, намагаючись тримати себе в руках… — Джейкоб зморщився та похитав головою. — Мені стає тяжко на згадку, якою ти була, і в тому, зазнач, не моя провина. Тож я подумав, що він почуватиметься ще тяжче — нехай подивиться на те, що накоїв.

Я вдарила його в плече, що мені аж боляче стало.

— Джейкобе Блек! Ніколи більше так не роби! Пообіцяй, що не будеш.

— Не можу. Я багато місяців не отримував такого задоволення.

— Тоді начувайся, Джейку…

— Та не переймайся так, Белло. Коли я його знову побачу? Забудь про це.

Я скочила на ноги і розвернулася, щоб іти геть, але він схопив мене за руку. Я постаралася її висмикнути.

— Пусти мене, Джейкобе, я йду.

— Ні, не йди, — запротестував він, сильніше стискаючи мою руку. — Вибач. І… гаразд, я більше не буду. Обіцяю.

Я полегшено зітхнула.

— Дякую, Джейку.

— Ходімо до мене додому, — палко сказав він.

• Предыдущая
• 22/112
• Следующая