Тероріум - Кожелянко Василь - Страница 22

• Предыдущая
• 22/32
• Следующая

Суспільство ми не лише не розбурхали, а навпаки, ще більше залякали, мало того, зазомбоване агітпропом Кромєшного населення нас просто ненавидить, яко підлих убивць і корисливих бандитів. Тому зібралися ми на позачерговий Великий Збір Організації з одним питанням: що робити? (що, що, взяти оце Ігоря, завести он туди під ліщину, покласти його в траву і спитати про здоров’я, він скаже, що йому зле, я ж швидко і вправно перев’яжу його рани, дам піґулку стимулятора, а коли йому стане краще, ні, чекати, поки подіє піґулка, я не буду, за той час я його обцілую скрізь, скрізь, скрізь, а вже потім). Панство, воїни за Україну, а коротше, панове бійці, на суд зібрання командування виносить три варіянти нашої подальшої боротьби, які викристалізувались у надрах верховного командування. Перший (перший раз ми будемо кохатися просто, класично і елегантно, я буду зважати на його рани, а він виявить достатню витримку, аби я) - це продовжувати масовий терор, але значно інтенсивніше, масштабніше і кривавіше, тобто займатися тим, чим дотепер.

Другий (другий раз я залізу на нього і буду цілувати, ні, буду гризти, дряпати, кусати, щоб знав) - шлях індивідуального терору. Вбивати конкретних осіб. Тих, які вчинили найбільші злочини проти українського народу.

У першу голову - Кромєшного, а за ним різних там лайнових, курвенків і решту сволоти, аж до начальників районних каґебе. І нарешті, третій (чому нарешті, третій раз буде не «нарешті», тобто не завершальний, а просто третій, за яким буде четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, ми будемо кохатися довго) - це збройне легальне повстання з метою взяти під свій контроль кілька областей України і оголосити цю територію новою незалежною державою. Є думки, що країні із жовто-синім прапором, з державною українською мовою, політичними та економічними свободами і з антиевразійською геополітичною орієнтацією Захід обов’язково допоможе (обов’язково треба ще раз, хай буде восьмий у якийсь екзотичний спосіб).

Почалися дебати. На величезний подив полковника Роксолани, більшість ювелірів схилялася до третього варіянту. Ех, недостатньо вона вивчила особовий склад своєї Армії, більшість ось виявляється прихильниками альтернативної історії, аматорами політичної фантастики і просто адептами кривавих авантюр. (Ігоря можуть убити, він же ще малорухливий, а в тилу його не залишиш, коли все почнеться, бо свої ж і пристрелять). Роксолана недобре поглянула на осавула Довбуша, який саме почав кудись збиратися.

- Ви куди, осавуле?

- Час варту перевірити, - глузливо кинув Довбуш, глипнувши на ручний командирський хронометр. - Пора.

Довбуш закинув за плече кем і, не віддавши честь пані полковниці, вийшов із зони дії маскувальної системи. Він швидко йшов лісом, але несподівано зупинився, оглянувся довкола: рубінове проміння сонця, що заходило, оксамитове листя, яке буває лише у вересні, клубки темно-фіолетової темряви, що зароджується у ярах, - слухай, Сашко, а може, не треба? Кілька хвилин подумав. А чого вона? - І рішуче пішов далі. По якомусь часі, побачивши у себе на грудях оранжеву цятку лазерного прицілу, швидко набрав номер на мобільнику, переведеному в режим закодованого внутрішнього зв’язку, і сказав:

- Спокійно, Толю, це я.

- Привіт, Сашо.

Довбуш підійшов до вартового бійця ювеліра Б. Хмельницького і сів поруч на м’який мох.

- Ну, як там? - спитав Б. Хмельницький осавула.

- Ситуація виходить з-під контролю. Більшість схиляється до пропозиції цього полтавського соцького - Бульби. Знаєш, що він пропонує?

- Чув. Кажуть, якусь партизанщину.

- Партизанщину? Широке повстання, захоплення трьох західних областей, проголошення Української незалежної держави і так далі.

- Шиздєц!

- Повний.

Ювеліри трохи ображено помовчали.

Довбуш зробив рвучкий жест, ляснув приятеля по плечу:

- Курнеш?

- А що є?

Довбуш, хитро посміхаючись, вийняв з потаємної кишеньки в поясі маленький бульбулятор і пласке пуделко з травою.

Після кількох суттєвих затяжок Б. Хмельницький патетично спитав Довбуша:

- Ти, Сашо, як прийшов у терор?

- Народився я в родині щирих українців, - мрійливо почав Довбуш, - уявляєш собі, родина, створена двома поетами, україномовними, бляха, вони мене й виховали відповідно, - батечко частував змалечку «Гайдамаками», а матінка - «Катериною», ось і виріс я сентиментальним, імпульсивним, жорстоким українофілом. Школу відбув одну з небагатьох україномовних, що збереглася тоді ще у галицьких райцентрах, а потім веенез. Перше зіткнення з життям поставило переді мною вибір - або швиденько ставати русифікованим конформістом, або зробитися українським фашистом. Я обрав друге. Спочатку пробував створювати якісь підпільні організації орденського типу, але потім зірвався. Купив у пацанів за валюту двадцятизарядний епік…

- А гроші?

- Що гроші?

- Цікаво, звідки в тебе, сина україномовних поетів з галицького райцентру, ТАКІ гроші.

- Я нирку продав, Толю. Ліву.

Б. Хмельницький ніяково потупився.

- Розповідати далі? - похмуро спитав Довбуш.

- Так, так, - жваво відповів Б. Хмельницький.

- Діставши зброю, я одного вечора пішов тинятися Києвом і вбивав усіх, хто говорив до мене російською мовою, - бармена, продавщицю, пацана, що попросив у мене цигарку, таксиста - всього шістьох креолів встиг відправити у їх кацапомовне пекло, в тому числі двох ментів…

Довбуш замовк.

- А потім? - спитав Б. Хмельницький.

- Потім я утік. У Чернівцях зустрів Наташу, тобто Роксолану, і з нею ми почали будувати те, що на сьогодні називається ЮВУ.

Б. Хмельницький співчутливо похитав головою.

- Що ти хочеш цим сказати? - розлютився Довбуш.

- Нічо, я нічо, Сашо, - заторохтів Б. Хмельницький, - а я, я знаєш чому прийшов до Організації?

- Мабуть, теж із родини поетів.

- Навпаки. По крові я стовідсотковий кацап.

- Та ти що? - здивувався Довбуш. - І чому?…

- Заради життя вічного, - урочисто промовив

Б. Хмельницький.

Довбуш зробив над собою зусилля, аби не засміятися:

- Поясни, друже.

- Розумієш, брате, терористи - особливі люди.

- Це я сам знаю. - І Всевишній у потойбіччі винагороджує їх за страждання, але лише - за праведну ідею, ось я й, збагнувши це, почав придивлятися до ідей довкола, за які є сенс поборотися. Якби я жив у дев’ятнадцятому столітті, то без жодних вагань подався би в народовольці або есери-бомбісти і віддав би життя за світле майбутнє, або якби я жив у сучасній Німеччині, то прийняв би іслам і вів би джигад проти невірних за права мусульман на істинну віру, потім став би шахидом і потрапив у їхній бусурманський рай, але народився я в Україні, де праведно - боротися за права корінної нації на своїй землі, проти запроданців, перевертнів, креолів-яничарів. А за це після смерті я потраплю до Небесної України, це така, Сашо, польова енергетична форма життя…

- Тож щасливої дороги, брате, - сказав Довбуш і одним рухом перерізав енкаелом Б. Хмельницькому горло. Той захарчав. Довбуш ще простромив йому лезом серце і штовхнув у кущі. Сховавши ніж, Довбуш вийняв пласку фляжку з розведеним спиртом і два рази ковтнув. Потім перевів свій мобільник у загальний режим і набрав номер:

- Справу зроблено. Хід за вами.

У мобільнику йому щось відповіли. Довбуш задоволено хмикнув і сказав:

- Варто було би суму подвоїти, але чорт з вами.

Перевіряю.

Він увімкнув режим Мережі і перевірив сайт банку «АД і Ко», знайшов відомий йому рахунок, перевів всю суму на закодований таємний рахунок банку «Брат-ВА» і знову перемкнувся на загальний зв’язок.

Набрав попереднього абонента:

- Всьо чьотко. Через дві хвилини я вмикаю для вас радіомаяк.

Він замовк і слухав абонента. А потім трохи схвильовано кинув:

- Мене не цікавить, що буде з нею. Уже. Можете вбити, можете брати живою, байдуже. Але я дуже би вас просив, пане Ученію, про одну маленьку послугу. Там є один боєць.

Рядовий. Його можна впізнати по тому, що він поранений в живіт. Так ось, мабуть, у полон не захоче здаватися.

• Предыдущая
• 22/32
• Следующая