Тероріум - Кожелянко Василь - Страница 23

• Предыдущая
• 23/32
• Следующая

Почне бузити, гранатами кидатись, одне, друге… словом, уб’ють його ваші. Так? Що ж, дякую.

Чіпку трохи лихоманило, але він усвідомлював, що одужує. Тобто цілком одужує, бо гоїться поволі його рана на животі (Боже, якою вона була прекрасною, коли стріляла в мене!) і він виліковується від божевілля (розмови з паном Сонцем намарно не минулись).

Бійці-ювеліри обговорювали шляхи та методи майбутньої боротьби, і Чіпка теж думав, як жити далі? Ні, у нього не було сумнівів щодо обраного шляху «боротьби, офіри і мук» (як оце щойно сказала Роксолана), з цим уже давно вирішено раз і назавжди, тим паче, що шляху назад, у цивільний соціум, нема, та й не треба, Чіпка карався через безлад у своїх почуттях: кого кохати? Він десь читав, що філософи стверджують, нібито будь-яка ситуація може розвиватися за трьома варіянтами: гіршим, кращим і таким, як є. Отож, що ми маємо із його, Чіпчиним, коханням? Він може з’ясувати стосунки з Роксоланою, переконати її, що Галя у печері - це їхня колективна галюцинація, помиритися і йти разом з нею далі шляхом боротьби і всього іншого. Але чекай, це який варіянт - гірший чи кращий? Будемо вважати, що кращий. Тоді гірший - Галя. Можна до смерти кохати цю дивовижну дівчину, до того ж так містично романтично закохану в нього, але ж, наскільки він зрозумів, вона із паралельного середньовіччя і вже цілковито недоступна для нього - часові потоки розійшлися у різні боки. Тоді це справді гірший варіянт, бо треба буде все життя страждати, тужити за нею і залишитися хоча б на платонічному рівні вірним назавжди втраченій коханій Галі! Ху! Ну й життя!

Та є третій варіянт - викинути з голови і з відповідних внутрішніх органів усіх бабів, цих галь потойбічних, наташ аґресивних і жити собі як… як… Але ж питання стояло про Чіпчине кохання, то що, може, себе любити? Тьху! Це ж якщо оформити в натуру, в матеріял, то - безпробудний онанізм! Терорист-дрочило! Екстреміст-рукоблуд! Кривавий мастурбатор! Гарно, нічого не скажеш, купа поживи для ворожого аґітпропу. Ні! Український бойовик має жити з жінкою, в крайньому разі - з чоловіком, але ніколи - зі своєю правою рукою, бо нею він високе і шляхетне чинить: ворогів України вбиває!

А може… але, помітивши, як на нього дивиться Роксолана, він відразу ж відкинув думку про можливу диверсифікацію - уб’є ж!

То ж що залишається йому, пораненому в живіт і контуженому на фронті горопасі? Хоча не такий уже він і бідака, ось подвиг недавно здійснив. Великий. Товариші за це його дуже поважають. Щоправда, не всі, чомусь осавул Довбуш - Чіпка це гостро відчуває - його не любить. Ось підвівся, щось сказав Роксолані, взяв кем, скоса глипнув на Чіпку, ну і погляд, люди добрі, вийшов.

Ох, не подобається мені усе це. Треба…

Чіпчині роздуми перервала серія вибухів. По них били автоматичні гранатомети. З’явилися поранені і вбиті.

- До бою! - вигукнула Роксолана, схопивши кем.

Але постріли раптом затихли і пролунав голос, неймовірно підсилений гучномовцем:

- Терористи-ювеліри, з вами розмовляє командир об’єднаних груп спеціяльного призначення! Ви оточені!

Здавайтеся! Від імені влади гарантую вам життя! Ви маєте дві хвилини на роздуми, а потім ми розпочинаємо штурм!

Бойовики тим часом зорієнтувалися. За Роксоланиною командою вони згрупувалися, відкрили щільний вогонь з усіх видів зброї в одному напрямку, а потім у тому місці зробили прорив. Коли стало зрозуміло, що цей задум майже вдався, бойовики зруйнували зі свого боку опорні штанги «штучного лісу», волокнисте мереживо обвалилося і спецняки, які ввірвалися у табір, опинилися під цим тоненьким в’язким плетивом.

- Вогонь з гранатометів! - скомандувала Роксолана.

Бойовики почали обстрілювати майже безпорадних спецняків. Здавалося, що ось-ось - і ювеліри почнуть перемагати. Але раптом їм ударили в спину. Ситуація ставала катастрофічною - бойовики потрапили в лещата.

Бій ставав нерівним, спецняки брали гору. Кілька бойовиків кинули зброю, підняли руки з наміром здатися в полон, але одразу ж були скошені спецняцькими кулями.

- Вони полонених не беруть! - вигукнула Роксолана. - Ми їм живими не потрібні! Спробуйте пробиватися хто як може!

Ніхто не пробився. За півгодини спецняки ходили лісом і добивали поранених.

- Командіршу нє убівать! - заверещав полковник Ученій, який дотепер сидів у надійному сховку. - Я же прєдупрєждал! Нє возьмьом живйом ету бабу, вєсь смисл операції - псам під хвіст!

Роксолану знайшли з двома тяжкими ранами - в грудях і на передпліччі.

- Пєрвую помощь єй! Нємєдлєнно! І єщо нєсколько подбєрітє, она может нє вижіть!

Не вдалося П. С. Ученію виконати прохання колишнього осавула ЮВУ Довбуша - пораненим, але живим спецняки знайшли лише одного шеренгового бійця. Того самого Чіпку, якого Довбуш так просив неодмінно вбити.

У Чіпки були дві рани - давня в животі і свіжа на шиї.

- Ех, не пощастило тобі, хлопче, - пробурмотів Ученій, маючи на увазі Довбуша. - Зате цьому, - кивнув у бік Чіпки, - пощастило. Хоча це ще як сказати, - додав пан Ученій, згадавши, ЩО чекає цього бойовика в полоні.

- Забрать обоїх у вєртольот і как можна бистрєє у Черновци, в госпіталь! - скомандував П. С. Ученій і дістав із внутрішньої кишені спецняцького «хамелеона» пласку неіржавіючого металу фляжечку зі справжньою цукровою самогонкою. Тепер можна.

В Україні почали траплятися випадки нестачі харчів. І то не якихось там витребеньок на кшталт маргарину, тюльки чи морської капусти, а найпоширеніших, найнеобхідніших, наймасовіших, народних, одне слово, таких, як універсум хлібного типу, синтезоване комбім’ясо і генетично модифіковані молокопродукти.

З дивовижною послідовністю: менш необхідне - необхідне - вкрай необхідне з продтоварних магазинів щезали: т. зв. «м’ясо», т. зв. «молоко», т. зв. «хліб». За якийсь час ці продукти знову з’являлися уже у зворотній послідовності, аби за тиждень знову так само розмірено пропадати.

Соціум заворушився.

Культура черги зі своїм кодексом поведінки («зайняти з ночі», «хто крайній?», «буду за вами», «ви тут не стояли» і нарешті номерками на руці) почала давати тріщини.

Дрімучий інстинкт «хапнути» дубовою довбнею трощив тонесеньку, як перший вересневий лід, кірочку плеканої впродовж десятиліть крихкої «культури черги». Ситуація у соціяльному сегменті під кодовою назвою «черга» ставала неконтрольованою. Там почали битися!

Київ поки що ці деструктивні процеси обминали, проте у решті міст України населення поволі звіріло.

В Одесі троє молодиків нахабно полізли - без черги! - за псевдокількою «наразвєс». Коли леґітимні учасники черги, цілком справедливо переповнені шляхетним гнівом, натякнули нахабам, що їх, мовляв, там не стояло, двоє, найкремезніших, зайняли кругову оборону, а третій почав брати на усіх трьох. Черга, вишикувавшись давнім перевіреним клином «свинею», посунула на дисидентів.

Ті повитягали з рукавів саморобні енкаели. Черга заціпеніла. Дисиденти, отоварившись, вже зібралися йти і пішли би собі непокараними, якби хтось із леґітимної черги не здогадався жбурнути у спину найкремезнішому важкий металевий ящик від фарби. Чим нейтралізував нахабу, з першого ж разу переламавши йому хребет. А вже потім бойове крило черги без особливих зусиль затоптало усіх трьох. Саморобні енкаели старійшини черги здали, куди треба, як «вєщдок».

У Вінниці, навпаки, нахаби мало не перемогли чергу. А було так. Черга працювала над реалізацією «м’яса», як раптом двоє - баба і мужик - полізли «поза». Самооборона черги, звичайно - до штурму! Як тут те бабисько з якогось саморобного сифону, змайстрованого зі звичайної пластикової баклажки, почало обсикувати чергу таким дефіцитним бензином. А той черкнув запальничкою.

Звичайно, потім черга усією громадою затоптала паліїв, але ж згоріло троє учасників черги і восьмеро отримало важкі опіки.

• Предыдущая
• 23/32
• Следующая