Логіка речей - Кожелянко Василь - Страница 26
- Предыдущая
- 26/32
- Следующая
Пан Миколай вирішив з ночі засісти в кукурудзі й сидіти там до ранку, аж поки не прийде лисиця, ймовірно, з малим, якого вона тепер вчить добувати собі м’ясо насущне. Цілий день він готувався. Вкотре чистив рушницю, готував набої, вибивав пил із камуфляжу, пастував шнуровані черевики, міняв батарейки в ліхтариках, готував собі канапки з сиром, шинкою і овочами, а під вечір заповнив термос чаєм з медом і коньяком. Узяв також ножі — мисливський з роговою рукояттю та червоний швейцарський багатофункціональний складанець.
Засідку він собі влаштував у кукурудзі на розумній відстані від лисячої стежки, яка, за його розрахунками, пролягала між сухим картоплинням і новою недобудованою криницею.
З цією криницею він мав мороку — у старій почала спадати вода, тому він наймив лозошукача і розпочав копати цю, а майстер, що мурував диким каменем, по досягненні метрового рівня від дна — запив, тож тепер пан Миколай мусив щодня відпомповувати воду і просити небо, аби не було дощу, який може завалити краї, поки майстер Дьордій Іванович не повернеться із запою. Аби в колодязь не попадали їжаки, він накрив його старими дошками.
Місяць іще не зійшов, як пан Миколай уже сидів у золотисто-зеленкуватій кукурудзі на похідному низенькому розкладному стільчику з рушницею на колінах, очікуючи хитрого лиса. За п’ятнадцять хвилин він зрозумів, що таки помре в цій засідці, але не від стресу, а з нудьги. Тому, залишивши рушницю в кукурудзі, швиденько відбіг додому і приніс радіоприймач на батарейках зі слухавцями. Всю ніч він одним вухом крізь слухавце сприймав музику й новини, а другим наслухав, чи йдуть чотириногі пожирачі курей.
Вранці, коли небо на східному боці засвітилося зсередини багрянцем, стало дуже холодно, і пан Миколай, відклавши термос із чаєм, витягнув з кишені пласку срібну фляжку з коньяком і два рази ковтнув. Відразу ж після того, як почався алкогольний прихід, з’явилися лиси. Акурат стежкою, про яку здогадувався пан Миколай, йшла лисиця з малим. Вона вже не була такою худою, як влітку, а значно вгодованішою, з блискучим хутром і пишним хвостом. Мале виглядало на недоладного незграбного гандрабатого підлітка, що ніяк не може опанувати своє неконтрольоване ростуче тіло. Мале раз по раз тикалося своїм великим носом — на якому бракувало хлопчачих вугрів — у материн бік. Стара підбадьорювала його доторками хвоста. Пан Миколай звів рушницю, прицілився, але швидко опустив, узяв фляжку, випив коньяку, більше, ніж треба було, захлинувся і ледве стримав голосний кашель, потім знову взяв зброю і знову прицілився. Лиси чомусь зупинилися. Пан Миколай побачив, як лисиця нахилила до малого голову і, як йому здалося, щось сказала йому, а потім пильно подивилась у його, Миколаєві, очі.
— А шляк би тебе трафив! — вигукнув пан Миколай і схопився на ноги. — Геть звідси, руді гади! — Він узяв жменю грудок глини і жбурнув у лисів, ті кинулися втікати. Пан Миколай побіг за ними, вигукуючи щось страшне. Під ноги він не мав часу дивитися, тому впав у недобудований колодязь. Дошки під ногами скрутилися. Він боляче забив хребта об каміння, а на додачу зверху впала рушниця, вдаривши прикладом ключицю.
Пан Миколай від гострого болю знепритомнів.
Коли пан Миколай прийшов до тями, то перше, що зробив, почав кричати. Не знати чого.
Анастасії вдома нема, а пси з котом що допоможуть?! Він перестав кричати і почав оцінювати ситуацію. Добре, що нічого не поламано, ні рук, ні ніг, ні — головне — хребта. Але ж біль — пан Миколай ворухнувся — нестерпний. Боліли побиті коліна, лікті, а найдужче — ключиця і хребет. Але найгірше не це, — він стояв по кісточки у воді, а пополудні буде по коліна, бо відпомповувати воду нікому. Отож, якщо він не вибереться звідси до наступного ранку, то банально втопиться. У власній недобудованій криниці. Файно!
Теоретично пан Миколай був готовий до смерти, але ж не такої! Йому мріялося вмирати повільно, але легко, урочисто, в оточенні позірно засмучених рідних і по-справжньому сумної Анастасії. Хай би всі вони стояли довкола його смертного одра, а він виголошував би свою останню мудрість. Найглибшу й найсокровеннішу! Ту, що відкривається людині лише перед ликом вічності. І ось ти, старий, уже перед цим потворним ликом, і що ж тобі відкрилося? Ні хріна! Крім тваринного, липкого, смердючого страху перед смертю.
Жити! Жити! Він знову закричав, але вже не так голосно. Я ще не нажився! Та якщо подивитися на все це тверезо — коньяк розсмоктався, — то кричати нема жодного сенсу, бо зрештою, чи не все одно, де і як вмирати — смерть є смерть.
Але якщо ти таки хочеш іншої, ніж утопитися в неочищеній криничній воді, смерти, то спробуй вилізти звідси. А це неможливо. Він іще може видряпатися на кам’яний мурок і стояти там, розчепіривши ноги, поміж стінками, але далі догори піднятися не зможе, бо глиняні стінки колодязя осипаються під пальцями. Отож, сам він урятуватися ніяк не може, і якщо його ніхто звідси не витягне, то тут воно й станеться. Зрештою, це геть не найгірший варіянт. Все-таки він уже прожив повноцінних вісімдесят років, а міг же відійти і в шістдесят шість, і в сорок чотири, і в тридцять сім, і взагалі не народитися.
Помирає він не в муках, не від насильства і не від тяжкої хвороби, помирає він відносно легкою смертю — кажуть, що потопельники майже не мучаться. Тому не треба панікувати, поки що все йде добре. Мудро — що то значить зрілий вік, — що він виправив тестамент на Анастасію, хай має. Але є одна біда. Він не закінчив і вже, очевидно, не закінчить головної праці останнього етапу свого життя — філософського трактату про сутність, як йому здавалося, світобудови та буття. Називалася ця праця, яку він десять років обдумував і лише сім місяців, як почав писати, «Світ як думка і уявлення», точніше — «Мир как мысль и представление», бо пан Миколай хотів, аби його трактат було прочитано.
Філософствувати пан Миколай почав, як водиться, з роздумів про час і простір, а також про Бога. З часом у нього з’явились уривки якихось думок, що їх разом із подібними розмірковуваннями інших філософів — пан Миколай уважав себе філософом — він мав намір об’єднати у цілісну струнку логічну систему. Аби не гірше, ніж у Шопенгауера, — а звідси і назва.
«Якщо Бог — поза матерією, поза часом і простором, то Йому залишається одне: мисль. Про що він думає, те існує, коли про щось перестає думати, воно щезає».
«Простір і час з’являються там, де виникає хоча б одна найелементарніша елементарна частинка, яка все-таки не є базово найменшою, бо і її можна поділити, хоча б у думці. Отож, на мікрорівні маємо таку ж безконечність, як і на макро, де не піддається уявленню будь-який кінець Всесвіту, бо завжди можна простягнути руку ще хоча б на один нанометр далі. Тому безконечність на мікрорівні та безмежжя на макрорівні мають одну природу. А якщо так, то вони десь мусять замикатися у щось Ціле — Великий Замок. Бо безконечну безконечність свідомість сприймати відмовляється. А це може бути лише в Мислі Бога і — у спрофановаму вигляді — в мислі людини».
«Мисль переходить у матерію через Слово — Логос. Так можна пояснити сотворіння світу, бо слово (звук-хвиля-мова) неможливе поза матерією. Тому на якомусь етапі мисль і перша елементарна частка мусять мати носити природу і свідомості, і матерії».
«Буття — це уявлення Бога і людини. Смішно слухати астрономів, які говорять про якісь мільярди років існування Всесвіту, бо в Божого промислу часу не існує, тож істинне буття не знає ні минулого, ні майбутнього. Мисль може оперувати мільярдами років туди-сюди, а Бог може творити минуле й майбутнє, що вкупі створює ілюзію плинності часу і протяжності простору. Задля правдоподібності цієї ілюзії Бог міг сотворити артефакти минулого і візії майбутнього. Борхес писав, що кістки динозаврів у земній корі — це такий жартівливий витвір Бога, аби дати роботу палеонтологам, а насправді цих гігантських ящерів ніколи не існувало».
«Якщо моя суть — свідомість, то яка різниця, живий я в тілі чи вже ні».
«Я, як і світ, — це матеріялізована мисль.
- Предыдущая
- 26/32
- Следующая
