Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 20

• Предыдущая
• 20/35
• Следующая

— Я, Юрію Юрійовичу! — схоже, Тєлік дуже зрадів зустрічі.

— Хто тебе сюди поставив, Тєлік?

— Як хто? А хто всіх тут ставить? Батько. Дав пачку купонів і сказав, щоб йшов гроші заробляти, мовляв, досить на шиї сидіти, — просто пояснив ситуацію Тєлєвной.

— А, — беземоційно здивувався Юрій Юрійович, — он як. Батько.

— Юрію Юрійовичу, — Тєлік посміхнувся, — а ви знаєте, я після вашої «бібліотеки» усього Ніцше перечитав. Тепер от Фройда читаю. А ви чим займаєтесь?

Юрій Юрійович серйозно подивився на Тєліка:

— А я, Тєлєвной, читати майже кинув, ніколи. От ходжу по знайомим, збираю гроші у борг, — і показав на пакет. — Не для себе, — поспішив виправдатися вожатий, — я для…

— То тримайте! — Тєлік швидко дістав з кишені й відрахував товсту пачку купоно-карбованців і кинув у пакет. — Віддавати не потрібно.

Подякувавши, збентежений і чомусь трохи принижений Юрій Юрійович покинув «клітку», тобто місце на базарі, де торгували всілякими імпортними речами вітчизняного виробництва, і попрямував до управління у справах преси та інформації. Старі східці, здавалося, переможно заскрипіли, коли він підіймався на другий поверх. Але начальник на місці, як висловилась секретарка, не сидить, тож гроші Юрій Юрійович поніс прямо до бухгалтерії, де вони разом із бухгалтером, жінкою вже в літах, яка щиро співчувала молодому головному редактору, довго розкладали їх по купках і рахували. Зрештою виявилось, що, певне, дякуючи внеску свіжоспеченого міняйли-ніцшеанця Тєліка, вистачило навіть на морозиво — і Юрій Юрійович отримав квитанцію про оплату і гарячі завіряння, що завтра до обіду свідоцтво стовідсотково чекатиме на нього в приймальній. Збуджений черговою вдачею, захекано злетів він на дев’ятий поверх до редакції: потрібно дописати матеріали і здати їх в набір симпатичній чорнявій жінці, яку направив сюди головний офіс (зрештою виявилося, що вона дружина головного режисера театру для дітей та юнацтва), дочекатися Славка, пояснити, що куди і як ставити — і бігом бігти на презентацію фірми Добронравова з такою красивою назвою «Едельвейс».

— Як немає? — Юрій Юрійович стояв перед дверима готелю, хол і ресторан якого аж кишіли людом. — Як це мене немає в списку запрошених? — Здавалося, все місто, всі його найкращі, в найгіршому сенсі цього слова, представники, так би мовити, еліта, зібралося сьогодні тут. Починаючі, але вже маститі банкіри, які робили бабки, даючи кредити без застав за хабарі, у світлих імпортних костюмах відомих брендів; бізнесмени-комсомольці у демократичних джемперах, які ці кредити брали під смішні відсотки і ставали багатіями за тиждень, а інколи все прогулювали і пропивали, та однак їм за це ніколи нічого не було; старі партійні керівники у строгих темних костюмах і краватках, які тепер перетворилися в чиновників-демократів, і це аж ніяк не заважало їм рвати найжирніші шматки; дрібні бандюгани у джинсах-бермудах, що відбирали у підприємців на користь «братви» речі на базарі; їхні більш впливові патрони у класичних малинових піджаках, які вже закладали фундаменти своїх могутніх фінансових імперій; видатні качки-рекетири у золотих цепурах та перснях й їхні потенційні жертви — валютні міняйли, господарі магазинчиків і директори іноземних фірм-представників торгових марок; менти всіх мастей, кегебісти і пожежники, отці-архієпископи всіх діючих у місті православних конфесій із величезними золотими хрестами на пузах; навіть отець Павло, настоятель римо-католицького костьолу, поруч з яким юрмилися протестанти всіх мастей, від манікеноподібних свідків Єгови до худющих ортодоксальних баптистів; здається, десь поміж танцюючих промайнули навіть бриті наголо кришнаїти, принаймні фоном у безладі шумів і музики інколи проскакувало чи то «Харі Рама Крішна», чи то «В ім’я Отця і Сина…», не розбереш; в куточку причаївся рабе Бен-Хаїм, який начебто хотів залишатися непоміченим, але однак складалося містичне враження, що це він тут усім керує; тобто всі, хто мав хоча б який стосунок до обігу та розподілу грошей в регіоні, були присутні, всіх зібрав під одним дахом підприємливий та дружній до кожної людини актор Микола Добронравов. Навіть грізний губернатор, одного погляду якого було достатньо, щоб стерти в порошок будь-який бізнес, прийшов, накульгуючи, з молодою дружиною. З-за його могутньої спини сміливо, як собачата, визирали заступники, голова міськради, тобто по-теперішньому мер, та інша чиновнича шушваль. Звісно, Добронравов не міг не додати традиційним нудним міським презентаціям своєї акторської родзинки. Тому чи не вперше в якості запрошених гостей, а не культурно-розважальної прислуги святковою залою на рівні з місцевим бомондом пересувалася місцева богема: напівтверезі заслужені режисери та найвідоміші нетверезі актори обох театрів, поети-пісенники та журналісти державних та комунальних видань, чия професія передбачає цілування влади у всі місця, а найкраще у самісіньку дупу; музиканти, керівники кружків бальних танців та багато іншого маловідомого люду. Все це звучало, блищало, верещало, грало, співало, їло, бухало, танцювало, блювало, падало під столи, закручувало інтриги, укладало угоди, які ніхто не збирався виконувати, заводило романи, про які шкодуватимуть наступним ранком…

— Як це — не можна? — Юрій Юрійович був настільки здивований, що не міг зрушити з місця. — Я по особистому запрошенню Миколи Миколайовича, я головний редактор нашої газети.

— Посвідчення або запрошення є? — сухо спитав невблаганний охоронець, затуливши широкою спиною вхід.

— Посвідчення нема. — Юрій Юрійович вже звик, що в нього ніколи нічого нема. — Запрошення теж. Ви не розумієте, мені потрібно написати репортаж на першу сторінку! Як же я?.. Покличте, будь ласка, Миколу Миколайовича!

— Ага, зараз.

Подальша розмова втрачала сенс. Вхід на свято був перекритий, а Юрій Юрійович так мріяв смачно поїсти, перший раз за кілька місяців поїсти по-справжньому! Він ловив носом запахи, які долітали з одежі людей, які вийшли покурити перед входом та подихати свіжим повітрям: пахло салатом олів’є, м’ясом у горщиках, багато ще яких смачних запахів вловили чутливі куховарські ніздрі Юрія Юрійовича і які його буйна фантазія миттєво перетворювала знову в готові блюда. Принижений, стояв він притулившись лобом до крижаного скла, намагаючись розгледіти, хто ж там що робить у середині; відчайдушно прислухався до обривків фраз, які долітали від розпашілих від танців та горілки людей. «Сам винуватий, — корив себе голодний і холодний головний редактор, — сам винуватий! Потрібно було запитати про запрошення у секретарки. Пан Добронравов — людина зайнята, куди йому про всіх згадати.» — і ретельно запам’ятовував деталі чужого свята. «Бєлиє рози, бєлиє рози.» — волав дурнуватим голосом хтось із гостей кривою нетверезою вулицею безсмертний хіт Юрка Шатунова. Під завісу, десь біля дванадцятої, вліпили шикарний феєрверк, розірвавши над сплячим містом яскравими вогнями низьке глухе небо, але Юрій Юрійович цього вже не бачив. Удвох зі Славком до самого ранку вони корпіли над першим номером «Газети Добронравова», о сьомій Славко поїхав на завод, а Юрій Юрійович, годинку перекимаривши на столі, подався за свідоцтвом. До одного з найбільш видатних подій у житті їх обох — здачі номера їхньої першої газети до друку — лишалося кілька годин.

Основу нової газети, яка мала порвати ринок місцевої преси на шматки, складали: еротична байка Ади Магдіч, платинової блондинки з томним голосом, яка претендувала на посаду головного редактора журналу «Краса і коса», який знову ж таки планував випускати незабаром невтомний Добронравов; сексуально-психологічний, на межі порнографії, трилер Саші Бронштейн, кандидата наук з факультету музичного виховання місцевого педуніверситету; оповідання жахів про вампірів та Олов’яного вояку Павла Тоцького, суворого бороданя з божевільним поглядом; комікси вільного змісту молодого починаючого художника з чиряком на носі Мишка Брука, головними героїнями яких виступали амазонки сучасного світу, звісно, з великими цицьками; авторське інтерв’ю Юрія Юрійовича з секретним агентом КДБ, який бачив у сімдесятих роках в їхньому місті НЛО і навіть мав фотографії, і через це змушений кожний рік змінювати зовнішність і переховуватись по лісах; початок серіалу, події якого розгортаються в «десятці», одному зі спальних мікрорайонів міста, Соломона Слабожіночого, заслуженого майстра короткого нарису і видатного інженера людських душ; а також кілька статей, які Юрій Юрійович взяв із старих наукових журналів. Не дописаною лишалася головна стаття про презентацію, та була не доопрацьована ілюстрація — колаж із голих жінок, мужчин у циліндрах, свиней, дорогих автомобілів, доларових купюр та всього такого іншого, який конструював, спираючись на ілюстративний ряд журналів «Селянка» і «Плейбой», Славко.

• Предыдущая
• 20/35
• Следующая