Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 21
- Предыдущая
- 21/35
- Следующая
Дискусія про те, в якому стилі потрібно написати статтю, тривала запекла. Тоня, дівчина, що набирала тексти, вважала, що потрібно написати лише маленьке повідомлення і розмістити велику фотографію пана Добронравова на всю першу сторінку із заголовком на зразок «Молода надія нашого міста». «Таке йому точно сподобається, — стверджувала вона, — не може не сподобатись!» Але Юрій Юрійович сумнівався і слушно заперечував, що потрібно робити газету не для пана Добронравова, хоча він і є, безумовно, власником видання, а для читачів, а ніхто з майбутніх читачів газету з такою першою сторінкою не купить з елементарного незнання, хто такий Добронравов, не всі ж у дитинстві до театру ходили. Тож вийде, що вони не виконають волю власника, тобто не розповсюдять газету серед населення, що Юрій Юрійович вважав найголовнішим для себе завданням. Славко наполягав на тому, що першу сторінку потрібно зробити виключно у форматі всієї газети із заголовком, наприклад, із Оруелла — «Скотний двір» або щось на кшталт цього. «Успіх, — запевняв він, — гарантовано. Особливо, якщо знайдемо фотку губернатора з молодою дружиною». Дебати дійшли до жіночого крику і вибігань до коридору зі сльозами на очах, на що Славко, як джентльмен, був змушений реагувати адекватно, тобто бігти слідом, і це, як подумав Юрій Юрійович, навряд чи пов’язано з редакційною політикою. «Певне, — подумав він, — я, як завжди, пропустив щось важливе». Але історію кохання, що бурхливо розпочиналося між Антоніною та Славою, до першої сторінки газети не пришиєш, тож Юрій Юрійович змушений був приймати якесь рішення. Він, як і пристало нормальному головному редактору, власної думки не мав, тож зупинився десь посередині між двома пропозиціями розколотої навпіл редакції. Таким чином золотими дизайнерськими руками Славка першу сторінку першого номера «Газети Добронравова», яка вийшла в світ ранком тридцять першого грудня 199. року, прикрашав заголовок «Гуляли-балакали…» і підзаголовок «Молодий мільйонер на презентації своєї фірми „Едельвейс“ нагодував і напоїв від пуза і рекетирів, і попів, і губернатора». Сама стаття у бурхливих кольорах описувала все, що побачив Юрій Юрійович крізь холодне скло готельного ресторану, а в кінці автор із великою похвалою висловився про феєрверк, «якого місто ще не бачило» (до речі, як і сам автор, але це аж ніяк не принижує честі та гідності феєрверка) і який коштував би чи не третину міського бюджету, якби за нього платило місто. «А не корисніше було б молодому починаючому бізнесменові витратити ці гроші на дитячі майданчики або благодійність?» — риторично вигукував автор наприкінці тексту. Проте сам собі категорично заперечував: «Певне, що ні. Майданчики б однак поламали, благодійні кошти розтринькали на інвалідні коляски та ляльки для дітей-сиріт, а так хоча б городяни один раз побачили, як виглядає справжній феєрверк. Лишається лише подякувати молодій надії нашого міста бізнесменові Миколі Добронравову за чудове свято. Шкода, що до нього могли долучитися лише вибрані…» У колаж до голих дівчат, свиней, стодоларових купюр, мужиків у циліндрах додали фотографію Добронравова, але значно меншу, ніж хотіла дружина головного режисера театру для дітей та юнацтва, а також фото губернатора, як того хотів Славко, хоча й без дружини, але з фужером в руці. Під колажем невеличким шрифтом про всяк випадок написали: «З Новим роком!». На тому й пошабашили.
Прочитавши статтю, мало хто б зрозумів, сповнена вона сарказмом та іронією чи, навпаки, щирим захватом і ентузіазмом. Матеріал, можна сказати, вийшов нейтральним, зваженим, побудованим виключно на фактах, де автор, переважно через неможливість такої дії, не стає ні на чий бік, тобто з часом стаття справедливо увійшла в аннали місцевого журналістського золотого фонду як високий взірець незаангажованості та журналістської етики.
З першою сторінкою вони промарудилися до самого ранку, Славко навіть не став чекати, поки остання плівка вилізе з принтера: «Якщо проблеми, телефонуй на заводський, я там по новій виведу», — кинув він на ходу і помчав до свого вишневого «рено», минулого року пригнаного з Франції.
Важко передати почуття, які охопили Юрія Юрійовича, коли він тримав у руках перший примірник газети. Нарешті закінчилися блукання у пошуках потрібних кабінетів та потрібних людей, безкінечне забирання свідоцтва про реєстрацію, яке дуже не хотіли чомусь віддавати в управлінні інформації, наче передчуваючи велику біду; позаду лишились дискусії з цензорами, які, виявляється, нікуди не зникли і продовжували займати свої теплі місця у кабінетах величезних приміщень обласної друкарні, виконуючи свій високий обов’язок перед державою і отримуючи чималу зарплатню. Але все це вже позаду; Юрій Юрійович тримав у руках клаптик сірого паперу, вісім сторінок формату А4, і не міг повірити, що заради оцих скупих рядків він витратив чи не два місяці свого життя.
— Який наклад? — запитала майстер нічної зміни Ніна Сидорівна, неймовірно товста жінка з жовтими від кислоти пальцями. Вона пересувалася з величезним трудом, похитуючись цехом від верстата до верстата, наче старий хворий слон саваною від баобаба до баобаба, з напівзаплющеними очима, але жодна деталь не вислизала з-під її пильної уваги. Вона встигала скрізь так швидко, що ніхто не міг нічого вкрасти з друкарні на нічній зміні без її високоповажного дозволу. Такою рідкісною чеснотою Ніна Сидорівна заслужила величезний авторитет у колег. — Тридцять тисяч? Чимало!
Найтиражніша газета міста, під зав’язку набита приватними об’явами, мала на той час тисяч двадцять, не більше, і як для першого номера це був аж занадто ризикований крок.
— Нормально, — сказав ЮрЮр, — продамо.
— Тоді підписуй контрольний екземпляр у світ! — Ніна Сидорівна посміхнулася і побажала удачі — занадто багато останнім часом таких от спритних молодих людей відкривали газети, друкували величезні наклади за чужі гроші, а потім зникали в нікуди — і молоді люди, і газети. Але зараз Ніна Сидорівна не відчувала впевненості у своїх передбаченнях — весь цех, від друкарів до прибиральниць, миттєво розібрав сигнальні примірники і у захопленні читав. Здавалося, навіть старенький «ромайор», який тільки-но виклав на вальцівку газету, порвавши перед тим у лахміття на приладці чимало дорогоцінного паперу, зазирає своїм металевим підсліпуватим оком у «Газету Добронравова». Майстер й сама неохоче взяла у руки газету і, роздивившись при нерівному світлі блідих ламп веселі картинки на обкладинці, важко зітхнула.
Безумовно, для того часу ЮрЮр зробив сміливу статтю, можливо, навіть занадто сміливу, але він аж ніяк не керувався політичними вигодами або встановленням соціальної справедливості, просто як редактор доречно вважав, що така подача матеріалу стовідсотково відповідає як формату газети, на якому з самого початку наполягав власник, так і комерційній привабливості проекту. «Непогано, — і це можна вважати його найбільшою похвалою, зауважив Славко, — для старту!»
І виявився, як завжди, правий.
Торгувати газетою виявилося нікому. Це з’ясувалося, як й усе інше з’ясовувалося у нелегкому просуванні Юрія Юрійовича тернистими шляхами видавничої справи, випадково. Тридцять першого грудня центральне управління поштамту формально працювало до обіду, але людей всередині майже не існувало, лише примарні відголоси вчорашнього корпоративу і запах ялинок гуляли вузькими коридорами, та час від часу, не помічаючи нікого, наче таргани по стінах, пробігали якісь люди, залишаючи за собою шлейф ароматів шампанського і кислої капусти. «Звісно, — справедливо корив себе Юрій Юрійович, — це знову я ловив ґав, не попіклувався завчасно про підписання угоди! Хто тепер торгуватиме газетою?!»
Що робити далі, він не знав. Славко лежав дома з високою температурою, а Тоня переймалася проблемами свого чоловіка, інваліда творчого пошуку з тридцятирічним стажем, тож радитись було ні з ким.
Юрій Юрійович і сам почував себе зле, але привезені о шостій ранку на кількох таксі тридцять тисяч свіженьких газет, що величезною купою стояли в коридорі НДІ, не давали йому жодної можливості розслабитись. О сьомій тридцять він випив із вахтером у комірці розчиннної, але ще не такої паскудної, як зараз, кави, одним оком засинаючи після довгої важкої ночі, а другим стежачи, щоб ніхто не поцупив хоча б одного екземпляра; о восьмій він стулив очі; о восьмій п’ятнадцятій йому приснився старий добрий, ще не крутий начальник, а просто актор Коля Добронравов у ролі Гамлета, і коли до Гамлета тінню явився батько, Юрій Юрійович прокинувся з виглядом людини, якого до смерті загризла совість; час із восьмої тридцяти до дев’ятої тридцяти він згаяв на «Укрпошті»; о дев’ятій сорок п’ять попросив у вахтера розкладний столик і викликав таксі; рівно о десятій головний редактор стояв біля центрального універмагу і власноручно торгував газетами. «Нова газета! „Газета Добронравова“! Читайте, як пропивають наші гроші мільйонери та чиновники!» — жартома волав він, і люди, спантеличені такою дивною поведінкою розповсюджувача газет, яку вони спостерігали хіба що у кіно про американських гангстерів, підходили, брали газету до рук, охали і ахали — і лізли в кишені по гроші. Через півгодини за газетою стояла черга, а Юрій Юрійович не встигав давати решту. Успіх виявився колосальним. «Чия ж це газета, синку?» — запитав якийсь старий. «Пана Добронравова», — відповів Юрій Юрійович і мрійливо подумав, як після свят йому заплатять гроші, а Микола Миколайович обов’язково похвалить за прекрасно зроблену роботу.
- Предыдущая
- 21/35
- Следующая
