Симфонія хаосу - Шпилевська Анна - Страница 19

• Предыдущая
• 19/24
• Следующая

Та мить і...

Усе розсипалось, розітнулось, розтрощилось, перевернулось із ніг на голову, перекрутилось акробатичним акцентом, упало й розбилось, залишаючи по собі брудний слід самотності. Сумнів і невпевненість розірвали усе.

...Тепер ми окремо. Частинка одного цілого, та кожен намагається віддати своїх п’ятдесят відсотків якійсь іншій людині, тій, що хоче бути поряд. Сімдесят вдається віддати, забрати назад теж можна. Але повернути втрачене ціле, розпрощатись із сумнівами — ніяк. Все марно, не заклеїш розбитого горнятка зі стінками кави, не збереш назад розірваного намиста довіри і не зітреш написів освідчень губною помадою на кривому дзеркалі. Не побачиш солоного моря всередині моїх зіниць, не матимеш нагоди відчувати, як очі змінюють барву в залежності від нічного чи денного освітлення, як тіло кристалізується, набирає нових форм, оцифровує душу до автоматизму, приховує дорогу іншим до внутрішнього серцевого сонцестояння. Цього не видно, коли маєш п’ятдесят відсотків, не видно нікому. Крім того, хто одного разу спробував заволодіти тобою, змусити ніколи не забувати про себе. Половина тебе, половина мене буде до завершення життя мати бодай один спогад, який пронесе крізь усе життя. Половина матиме сенс далі жити, радіти сонячному промінню та сяйву зірок, насолоджуватись вітром, коли карпатське небо нестиме свіжий весняно-літній аромат до твоїх вуст. Але половина — зовсім не ціле. Занадто довго чекати реінкарнації частини тебе в іншій людині. Довго, але можливо, коли сколихуєш найтонші миті, найдрібніші спогади. Вони проносяться за мить. Знаю, тобі, як і мені, досі болить, бо частинка цілого — це лише алегорія, насправді життя зовсім інше. Тут усе зводиться до інстинктів. Але я вірю, прийде саме той день, коли тобі захочеться послухати музику Дебюссі, випити філіжанку кави з молоком, загорнутись із головою у плед і чекати на свою втрачену половинку. І знайти її... Чи, принаймні, спробувати знайти...

—Я збираюся в центр. Тобі щось купити?

— Віскі, люба, віскі. Бо після вчорашньої ночі мене ніщо більше не врятує.

— Коханий, а ти не думав, що тобі може бути гірше?

— О, ні! Так хижо мені ніколи не було, і думаю, бути вже не може.

Сергій не бачив нічого, окрім кришталевої вази, що стояла на столі, весь час роздвоюючись.

«І хто придумав цей кришталь? — подумав. — Жах! О, мене навіть ваза вимотує, що вже казати про Любу...» — і тихо додав:

— Любочко, а ми... Пізно вчора прийшли?

Так, справді, вечір видався на славу. Друг Сергія запросив його з дівчиною до себе на день народження. І ось він прокинувся вранці, не пам’ятаючи навіть, що було після його приїзду додому.

— Хм, — озвалась Любов. — Так... Десь о третій ночі. Доволі рано, зважаючи на те, що ти спав уже о дванадцятій. Ми тебе дрімучого ледь до автівки дотягнули.

«Ура! — подумав, — значить, учора я був навіть дуже чемним!» І змусив себе посміхнутись.

— Йди, кицю, а я ще подрімаю!

Вони вже рік жили «під одним дахом», чи то пак, як зараз по-модному кажуть, «жили разом». Люба вчилась у медичній академії і бачила близьке світле майбутнє, працюючи медсестрою. І так обожнювала вечірки! Як у народі мовлять, куди вітер подує, — туди й вона! Звісно ж, при кожній нагоді тягнула бойфренда за собою. Отак і жили. На його чесно зароблені гроші, бо ж працював фінансистом, то й бідувати не доводилося. Щодня Люба пропадала на парах, адже пропускати заняття в академії не видавалося вірогідним, іноді щось готувала, часом вони замовляли їжу з ресторану. Єдиним беззаперечним моментом, обов’язковим для дівчини, було прибирання помешкання: їхня однокімнатна квартира завжди була чистенькою.

Він годинами сидів у офісі, працював, повертався пізно. Але завжди мав час посміхнутись до коханої та сказати їй бодай якусь приємність. Молоді люди не сварились, та й причин майже не було, обоє були не ревниві, та ще й «Рибки» за зодіаком. А тому розуміли одне одного з півслова (чи то тільки один знак тому причина, чи спорідненість душ, дивина та й годі!)

Сергій знав, що «Люба — однолюбка», як він часто додавав: «масло-масляне»... Хлопець не уявляв життя без неї, а тому надумав подарувати красиву обручку, що підтверджувала б серйозність його намірів. От тільки із розміром ще не визначився, і як це, цікаво, в дівчини випитати?

— Бррр, холодно. Але ж я під трьома перинами! — прокинувшись, замерз Сергій і, повагавшись, додав: — Алкоголік! То в очах троїться! Насправді ковдра ж одна.

Дзвінок! Ох і ненавидів він «на брудершафт з телефоном». А сьогодні ж єдиний вихідний!

— Доброго вечо... ой, ранку. А можна Любов Андріївну? — чоловічий голос здався підозрілим.

— А хто її питає? — спросоння не второпав хлопець.

— Її еее... Друг, — невпевнений голос і легке тремтіння видавались дивними.

— Немає Люби. Можливо, їй щось передати? «Подумаєш, а раптом це однокурсник. Хоча...» — думки не давали спокою.

— Ні, дякую! — і чоловік поклав слухавку.

«Такий дивний дзвінок... Та нічого, спа-а-ати...» — і він заснув.

Люба з’явилась доволі швидко. Одразу прокинувшись, хлопець спитав:

— Мила, як ти? Все, що треба, купила?

— Так, соньку ти мій, придбала! Півгодини в черзі простояла! Але взяла твій улюблений Double Whisky.

— Дякую! Слухай, а тобі молодик якийсь дзвонив. Тебе питав, — Сергій вирішив одразу уточнити.

— Хто? — Люба почервоніла.

— Не знаю. Каже, покличте Любов Андріївну.

— Аа, то таке... — Любов опустила очі.

— Яке, таке? Що таке? Ти про що?

— Ми з дівчатами в боулінгу з ним познайомились, вони, певно, номер мій дали...

— Ти була в боулінгу? Коли? А я? Де я був у той час? — Сергій почав нервувати.

— Ти не захотів йти, тим більше, я дівчат своїх давно не бачила... — очі Люби бігали туди-сюди...

«Бреше», — подумав.

— Розкажи мені, Любонько! Тільки все, нічого не «забудь»! — хлопець уже зрозумів, що їх очікує довга розмова.

— Добре, любий.

І вона сіла, поволі вдихнувши гаряче повітря.

— Я тобі брешу... — довга хвилинна пауза, що здавалось, тривала вічність. — Я була з ним. Але тільки один раз. Так, любий... Я... Я йду! — і сльози покотились по її щоках. — Не хочу, щоб ти мене виганяв. У наших з тобою стосунках усе було ідеально, і мені захотілось перчинки. — Гіркі сльози душили, не давали сказати й слова. — Я... люблю тебе, але знаю, що ти мені цього ніколи не пробачиш. Сергійчику, ти сам казав, зрада — і... Це кінець! — вона захлиналась від сліз.

Коханий устав, узяв віскі і добряче випив прямо «з горла».

— І після цього ти... Хочеш, щоб я далі був з тобою? Та... Ти... Ти... Краще йди, я не хочу на тебе кричати! У нас справді все було надто добре, щоб отак все розривати.

— Пробач, коханий... ти все одно б дізнався про це від когось... Я не хотіла, щоб усе так сталось... І не хотіла тобі брехати. Пробач...

— Йди! Йди до того шмаркача, хай він ще раз пограється тобою! І не смій, чуєш? Не смій більше приходити сюди!

Вона пішла... Пляшка віскі була напівпорожня. Він навіть не закушував.

«А, к бісу то все, — сказав, — я розкрию її улюблене мартіні, най помучиться, як вернеться... — (мислив нетверезо). — Вернеться? Сюди? Ні! Я не дозволю!!!»

І завалився на ліжко та потім, трохи подумавши, поповз на кухню, постелив собі коцик на підлозі й крикнув:

— Стіни! Ви мене чуєте? Я не буду спати на цьому ліжку! Мені ПРО-ТИВ-НО!!! Завтра ж куплю нове! — і, недовго сумуючи, заснув.

Вона не спала ніч... Сиділа й палила цигарку за цигаркою. Ніколи раніше не брала такої нікотинової гидоти у своє тіло, та сьогодні вирішила. День пройшов з кавою, мартіні та цигаркою. Люба повернулась жити до подруги, з якою раніше знімала квартиру. Добре, хоч Марійка її виручила, бо жила одна. Плакала, кричала, ламала нігті, вила. Але не писала йому й не телефонувала. Бо знала, що нічого не повернеш.

• Предыдущая
• 19/24
• Следующая