Симфонія хаосу - Шпилевська Анна - Страница 20

• Предыдущая
• 20/24
• Следующая

Марійка зайшла у кімнату, бліда як стінка. Звісно, чого ж їй розцвітати після третьої недоспаної ночі!

— Любо! Кицю, тебе до телефону, — тремтливим голосом промовила вона.

— Хто? — ледь чутно запитала Любов.

— Та я не знаю...

Люба ватними ногами підійшла і, почувши Його голос, здригнулась усім тілом.

Він не привітався, не спитав, як вона, просто менторським тоном мовив:

— Я хочу, аби ти забрала свої речі.

Дівчина різко встала, ледь тримаючись на ногах. Сяк-так нафарбувалась і раптом стерла макіяж. Убралась в його улюблену чорну сукню (усе, що встигла прихопити з дому) і поїхала. На таксі. Доїхавши, відчинила двері, зайшла. Мовчки роззулась, тихо прочинила двері до кімнати. Сергій сидів і навіть не підняв очей. Відчувала, що Він тверезий. Ні слова не кажучи, почала збирати речі.

— Любо! — його залізний, чужий голос мучив її. Не могла відповісти. — Я... Любо, ні, я цього не скажу.

Дівчина не витримала, щоб не подивитись у його очі. Усім єством відчувала — коханий і досі не може без неї...

— ВІН телефонував мені. Розказав ТВОЮ правду. А ще додав, що... — Сергій на мить завагався. — Ти дуже часто згадувала мене... Навіть уві сні плакала, що зробила мені боляче. Це правда?

— Не... Не муч мене, не муч себе... Так, я кохаю тебе. І завжди кохатиму!

Раптом Люба зрозуміла, що він потрібен їй, як повітря. Усе так швидко відбулося. Дівчина підійшла до Сергія і погладила його волосся. Дотик ніби обпік Сергія, очі наповнились сльозами... Люба обняла й поцілувала його, довго і пристрасно, чула, як їхні сльози змивали всі ті бар’єри, що постали між ними...

— Чому? — пошепки спитав він.

—Я не маю відповіді. Просто повір, що я так... більше ніколи не буду!!! Я люблю тебе! Я — твоя Люба. «Масло — масляне...» Чуєш?

Вони сміялись крізь сльози і не могли відірватись одне від одного. Він пробачив... Бо любив і не хотів відпускати.

— Любо, я буду з тобою!

Його подих пахнув липовим варенням, ув очах — гроза, його дотик віяв домашнім затишком. Здавалось, небо мав у серці. Її губи були так близько, щоб зачерпнути частиночку тієї блакиті. Її волосся спадало йому на плечі, так близько була, не чуючи нікого, відчуваючи тільки трепет... Тіло, земне тіло тремтіло від солодкої жаги, а душа — твердо знала в обличчя щастя.

Вони любили один одного, наповнюючи все єство один великим подихом чуття, лоскочучи найтонші частинки своєї душі. Так тепло, просто і неймовірно м’яко лягали в рядки слова, що їй говорив. Не романтичний, і зовсім не поет. Він змінився для неї... Співав серенади, дарував квіти, носив на руках, був поруч. Але це було кілька годин тому. Зараз, тут і тепер бачила сонце у його золотих очах, відчувала безмежну ніжність і трепет, як мелодія, що йому стиха співала на вушко.

З нею він інший. Добрий. Милий. Лагідний. Неймовірний. Насолоджуючись теплом любові, слухали, як тихо палахкотить вогонь у старому п’єці. Пливли в ритмі тіл, милувались красою кохання. Втомившись одне одним, цілувалися так ніжно. Тихо-тихо... Щоб ніхто не зміг забрати ту мрію. Щоб щастя ще тривало хоча б мить. Хвилиночку. Навіть не вічність...

Його подих пахнув липовим варенням, ув очах — гроза, а в серці кохання, що єднає серця. Не будіть їх. Нехай світанок подарує ще одну мить, у якій вони — разом...

• Той, хто вміє чекати — врешті-решт колись стане щасливим.

• Щастя — як поїзд. Ось воно рухається до твого серця, на п’ять хвилин зупиняється, а згодом за секунду покидає тебе.

• Часто люди намагаються здаватися кращими, ніж вони є насправді, та тільки час здатен показати їх істинне обличчя.

• Час не лікує. Він притуплює біль і дезінфікує рани.

• Ой-гой. Шо то за холєра, людське серце? Най би зовсім нічого не відчувало... («Квітка папороті»)

• Треба не боятися любити. Бо любов — на даний час найбільш прихована фобія, на несвідомому рівні її присутності чи відсутності бояться усі.

• Залежність однієї людини від іншої — гірше наркотичної. Бо ломку можна усунути медичним шляхом, тоді як насичене почуття назовсім не заглушиш.

• Гнів — це не паросток любові, швидше, гроно відмерлих почуттів.

• Немає злих людей, є лише прикра проекція тіла, яку вразила блискавка пітьми.

• Пробиваючи стіну до чийогось серця, спочатку впевнись, що це потрібно. Люди не чують, і це їх не найсильніший гріх. Люди не відчувають. Такий наш світ. І змінити його неможливо. А так би хотілося.

• Заради благодаті інколи платиш миттю, часом — годиною, а буває, і цілим життям.

• Першість — не в ідеальності. Першість в ідеалі того, на кого хочеш бути схожим.

• Порадити — не означає зробити за людину те, що вона спокійно могла б зробити сама.

• Чоловік — наче лезо ножа. Сьогодні він ріже для тебе солодкий кавун, а завтра — устромить біль у твоє серце.

• Кожна людина може літати, та не кожна відчуває, коли у неї проростають крила. Кожен музикант почує фальш у творі. Та не кожен впізнає фальш у словах. Усі ми різні, та нас об’єднує бажання бути дорогим комусь, мати крила та літати щиро, на повну силу. Та не кожен у змозі собі це дозволити.

• Нашим світом ходить епідемія гордості. І ніхто, навіть наймудріший, не може єї позбутися. Як не стараєшся, як не мучишся, чи себе на поталу бідам кидаєш — вона була, є і буде, тая проклята гордість. Нікому її не вдасться вийняти із серця. То закон природній. Але й гріх то, тяжкий гріх. Шоби його викинути з душі — потрібні роки («На Русалчин Великдень»).

• Іноді здається, що робиш правильний вибір. А іноді — що летиш у безодню. Навпростець через власні думки.

• Я ніколи не буду просити того, що інша людина не зможе дати, і ніколи не відмовлю тому, хто просить у мене шматочок мене у відповідь.

• Ми, грішні, вважаємо себе найскладнішими і найбільш філігранно виточеними творіннями Божими.

Непохитною руїною на землю впала ніч. Розтрощивши всі ілюзії, утративши контроль, він сидів і дивився удалину. Високий, стрункий, та за волею обставин зіщулився і став схожим на білого кролика. «Вона не прийде, — луною озвалося в голові, — вона ніколи не буде моєю...».

Темна кімната, стіл. Дві свічки, романтична вечеря та слід суму на його обличчі. Вона не сказала «Так», але й не відмовила йому в радості знову побути з ним наодинці. Вона завжди така. Загадкова, містична, тепла й водночас холодна, мов сніги на вершині Гімалаїв. Минула година... Дві...

Ні дзвінка. Ні іскорки. Ні звуку. Її телефон повідомив, що поза зоною досяжності перебуває не абонент, а серце жінки... Він знав, що вона не прийде. Але остання надія жевріла десь далеко всередині. Стук у двері? Ні, здалося. Доводиться лише чекати...

Гаряча ніч підпорядковувала собі зорі. Їй було тепло і так добре у його обіймах. Серце калатало, ліжко не розповіло б нікому їхню таємницю. Поштовх... Вона прокинулась, звільнилася з обіймів і раптом зрозуміла, що обіцяла Йому зустріч. Він сидить з вечерею і чекає на її «так». Втративши голову, захоплена полоном пристрасті, забула про свого «коханого». Та вона ж і не любила. Поважала, цінувала, але не любила.

Контрастний душ не змінив душевного стану. Алегорія та й годі. Кепсько почувалась, а зрадливе тіло відчувало насолоду. Це — мимолітна пристрасть, яка не мала захисту, та і як йому бути, коли все так швидко сталося і хвиля млості накрила її усю. Взяла таксі, похапцем одягнувшись і залишивши записку. Коротку: «Пробач. Це було помилкою. Мимолітністю. Моє серце порожнє... Нехай це буде нашою таємницею».

Третя година ночі. Неймовірна безнадія у його душі, та він не спав. Вона прийшла! О, яка втомлена, розгублена. Розлючена сама на себе.

«Пробач. Так загрузла в роботі, що не помітила часу». — Відвела очі, бо не звикла брехати. Він дуже зрадів і не помітив фальші. Ця ніч була чудовою для обох, бо саме тоді вони вирішили пов’язати своє життя шлюбом. Вона прокинулась у його обіймах і відчула, що понесла. Понесла не його дитину...

• Предыдущая
• 20/24
• Следующая