Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/69
• Следующая

Один із синів відразу відпадає. Це — Чимпай, оскільки перський історик Ібн Бібі подав досить розгалужений родовід хана аж до початку XIV століття, який належав до ісламу, що унеможливлює володіння православною Мещерою в XIII—XIV століттях. Залишилось два імені — Чилаукун і Мухаммед, одне з яких належало володарю Мещери з 1238 року — знаменитому Бахмету.

Нехай не здається дивним спотворення ханських імен у московських так званих першоджерелах. Це звичайне явище в російській історіографії. Про нього ще у XIX столітті писав професор В. В. Григор’єв у знаменитій праці «Про достовірність ярликів, виданих ханами Золотої Орди російському духовенству»:

«…Згадаймо, у якому спотвореному вигляді зустрічаємо іноді в наших літописах імена ханів. Абд-ул-Лаха вони називають Овдулом; Джелал-ед-Діна — Зелені чи Зелет-Салтаном; Мохаммед-Булака — Мамант чи Мамат-Салтаном. Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі чи переписувачі ярликів якого-небудь хана співзвучного татарського імені, за яким ми давно вже його знаємо. Беручи це до відома… ми маємо в Атюляку чи Тютяку — Тулунбекхана, від якого до нас дійшли монети, карбовані у Новому Сараї» [22, с. 65].

Хоча, мабуть, у нашому випадку приховування імені хана, який володів Мещерою, є заздалегідь спланованою акцією.

Нам з вами довго довелося б шукати, хто із братів хана Батия «володів Мещерою» та тримав свій родовий улус у «колисці московитів» — Ростовсько-Суздальській землі, якби професор М. Г. Сафаргалієв свідомо не зробив натяк на ім’я хана.

Учений скрізь, де йшлося про «володіння Мещерою», згадував Чингісида-оглана «Бахмета Усейнова сына», який на початку дослідження більше нагадував одинадцятого сина хана Джучі — Мухаммеда. Звернімо увагу, обидва хани — Чилаукун та Мухаммед, як зазначили мусульманські історики, ніби не мали дітей, що може свідчити не тільки про відсутність нащадків, які б продовжили рід, а й про те, що хани прийняли християнство і стали «невірними», а відтак перестали існувати для мусульманських істориків.

Хоча той же Мухаммед згадується у перських істориків ще й під іменем — Буре.

Але повернімося до пояснень професора М. Г. Сафаргалієва: коли зайшла мова про продаж землі у 1382 році, то продавав землю чомусь уже не Олександр Усеїнов, а Олександр Укович. І цим сказано все. Хан Чилаукун і був Уковичем! Бо в ті часи, продаючи земельні наділи, треба було обов’язково вказати її першого законного володаря. А в Золотій Орді першими законними володарями землі стали Чингісиди. Отож, Чилаукун у спотвореному вигляді російської історіографії став Уковичем.

7. Чилаукун — восьмий син Джучі. У російській історіографії подається ще як «Бахмет Усейнов сын» або Укович. Отримав для свого роду у володіння «Мещерські землі», тобто землі майбутньої Московії. Саме рід хана Чилаукуна — брата Батия, разом із татарськими родами, що відійшли до його удільного улусу, «заселив у 1238 році Мещеру» та «володів нею» довгі сотні років.

М. Г. Сафаргалієв наводить історичний документ про продаж землі в 1382 році Чингісидом Олександром Уковичем так званому Дмитрію Донському. Про що це свідчить?

Це може свідчити лише про те, що Дмитрій Донський теж належав до прямих нащадків роду Чингісидів. Купувати та продавати земельні наділи у Золотій Орді мали право тільки Чингісиди і ніхто інший.

Місцеві князі могли отримувати від хана земельні наділи на період служби хану. І тільки! Вони не мали права передавати ті земельні володіння навіть у спадок. Так веліла Яса Чингісхана — збірник законів Орди. Московити ніколи не були винятком тих законів.

У 1238 року до держави Чингісидів приєднали ще два нових улуси: Темниковський на чолі з Беркечаром і Мещерський на чолі з Чилаукуном, братами хана Батия.

3

Розподіл завойованих земель поміж братів хана Батия відбувався одразу ж після їхнього захоплення. Тобто хан Беркечар «посів Темниковську Мещеру» наприкінці 1237 року, а хан Чилаукун «воював і посів Мещеру» на початку 1238 року.

Аби брати могли переселити до своїх володінь виділені їм роди та облаштувати землі, хан Батий зробив перерву в подальших завоюваннях. Більше року (1238—1239) хани Батий, Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун та інші облаштовували нові володіння: переселяли на них свої роди, зводили завойоване населення в десятки, сотні, тисячі, тумени (тьми), призначали нову адміністрацію тощо.

Достовірно відомо, що до «Мещери хана Бахмета» потрапили частина тюркських родів: ширинів, аргинів, татар, баринів, а до майбутньої «московської землі» була переселена частина родів: мангитів, найманів, дулатів та каракереїв, згодом багато інших, особливо до нового Московського князівства. Тобто так звані «татаро-монголи» приєднали всі землі майбутніх московитів до своєї держави, переселили на них значну частину одноплемінників, призначили своїх володарів.

Коли хан Батий зі своєю військовою армадою влітку 1240 року вирушив на Київ, то у цій армаді вже були тумени ханів Беркечара, Чилаукуна і всіх інших. Про цей похід дещо повідомив посол короля Франції до сина хана Батия Сартака знаменитий Вільгельм де Рубрук, який відвідав імперію Чингісидів у 1253—1255 роках. Виявляється, у тому поході брав участь «государ» країни Моксель, «другий князь Суздальський», який здався на милість хана Батия, про якого говорив угорський монах Юліан. І як відомо, «їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель (суздальці.—В.Б.) дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар» [11, с. 88].

Маємо незаперечні свідчення про загибель обох «суздальських князів» Ростовсько-Суздальської землі у 1238—1241 роках: одного — на річці Сіть (московські загальноросійські літописні зводи), а другого — «в Германії» (Вільгельм де Рубрук). Немає найменшого сумніву щодо достовірності цієї інформації. Проте російська історіографія подає цей матеріал зовсім в іншому контексті. Немовби той другий «суздальський князь», який присягнув ханові Батию на вірність ще восени 1237 року, не загинув, а залишився у своїй землі та їздив у Каракорум в 1246 році.

Отож, пропонуємо прискіпливіше придивитися до подій того часу.

* * *

Досліджуючи військову стратегію князя Данила Галицького під час навали на Русь (Україну) хана Батия у 1240—1241 роках, слід зазначити, що князем була обрана найдоцільніша стратегічна поведінка. Це передусім засвідчили подальші події та взаємини між Великим Галицько-Волинським князівством і Золотою Ордою впродовж 1240—1250 років.

За царських і більшовицьких часів Російської імперії заборонялось порушувати це питання, бо навіть його часткове висвітлення завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії.

В українській історичній літературі не має аналізу військового походу хана Батия через північні терени Київської Русі, маємо тільки спрощений опис того походу в «Літописі Руському» (він же Іпатіївський літопис).

Отже, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за «Літописом Руським». Військо пройшло смугою завширшки 100—150 км, тримаючись лінії: Київ — Колодяжин (південь сучасної Житомирської області) Ізяслав (північ Хмельницької області) — Кременець (північ Тернопільської області) — Володимир (Волинська область) — Берестя (сучасне місто Брест), із можливим відхиленням на північ чи південь для руйнування окремих міст (фортець). Як бачимо, Данило Галицький, застосував тактику оборони міст у смузі наступу війська хана Батия. І лише таким чином протидіяв чужинському війську.

Цілком очевидно, що князь Данило ще до підходу військової армади Батия до Києва, а столиця Русі в 1240 році належала йому, знав про кількість і наміри татар. Не могла військова потуга із 100—120 тисяч вершників підійти до Києва несподівано. Тим більше, що кожен татарин у такому поході мав при собі не менше трьох коней. Отож, до Києва наближалась армада майже пів- мільйона коней.

• Предыдущая
• 34/69
• Следующая