Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/69
• Следующая

Про те, що Данило Галицький зі своїми полководцями знали мету походу війська Батия, свідчить «Літопис Руський»: «Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, — то земля (та) єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою”» [3, с. 398].

Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240—1241 роках не завойовував Київську Русь! Він проходив Русь військовим походом, прямуючи до Центральної Європи. Саме «угри», які дали прихисток половцям після 1222 року, стали головними ворогами політичної доктрини Чингісидів, які взяли за мету об’єднати усі тюркські племена в єдину державу. Половці були одними з перших серед одноплемінників, які вчинили жорстокий опір, а пізніше відкочували до угорців.

Саме про це свідчать арабські, перські та тюркські історики від Рашид-ад-діна до М. Г. Сафаргалієва і Л. М. Гумільова. Зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання походу хана Батия, Данило Галицький не мав права застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил на перемогу. Проте тактика опору міст давала змогу стримувати ворога, концентруючи його увагу навколо них, і змушувала їх триматися напрямку руху. Тому погром хана Батия майже не зачепив українського Полісся, більшої частини Галичини і Поділля — земель, які станом на 1240 рік теж належали Великому Галицько-Волинському князівству. Крім того, дотримуючись саме такої тактики опору ордам Батия, Великий Князь давав змогу більшості сільського населення покинути військову зону і відійти на північ, південь чи захід. Ця можливість відходу з охопленої чужинським військом землі врятувала переважну більшість населення Русі (України). Цієї думки раніше дотримувались і українські історики, зокрема професор Київського університету Микола Молчановський (1885): «Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на захід ґрунтується на простому непорозумінні та недостатньому знанні місцевих назв на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча і з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст; але вони все ж таки відчували, що становище їхнє хитке, що їм неможливо раптово закріпитись у тимчасово захопленому краї…» [25, с. 144—146].

М. Молчановський, як і «Літопис Руський», досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицьку землі. І, як бачимо, йдеться не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через їхні терени.

Зверніть увагу: Київ був узятий 6 грудня 1240 року, а вже 9 квітня 1241 року те саме військо хана Батия розгромило дружину польсько-німецьких князів біля Лігниці. Друга ж половина війська татар 11 квітня 1241 року розгромила угро-хорватські полки короля Бели IV на річці Шайо.

Надзвичайно цікаві факти, з яких московська історіографія, як і українська, ніколи не робили аналітичних висновків. Шкода! Бо коли вилучити з періоду від 6 грудня до 9 квітня час на здобуття фортець: Колодяжина, Ізяслава, Кременця, Володимира, Берестя та інших, і підрахувати темп руху армії хана Батия від Києва до Лігниці та Шайо, то дізнаємося, що армада Батия змушена була щоденно проходити відстань у 20—25 кілометрів. І це за суворої зими з глибокими снігами та хуртовинами, а потім, навесні, долаючи потужні повені рік, та ще й серед густих, малопрохідних лісів і скелястих Карпат.

Для порівняння нагадаю, що князь Ігор у «Слові о полку Ігоревім», за «Літописом Руським», просувався голим степом з 24 квітня до 7 травня не швидше ніж 28 кілометрів на добу. Відкрийте «Літопис Руський» 1989 року видання на сторінці 337 та переконайтесь!

Дуже багато, як говорив М. М. Карамзін, «доважків брехні» понакидали до української науки непутящі історики, як українські, так і російські. Усе те чинилося під впливом «московської зверхності».

Землі Київської Русі не були завойовані ханом Батиєм у 1240-1241 роках. «Літопис Руський» свідчить, що князя Данила під час походу чужинського війська через землі Русі не було в державі. Хоча, звичайно, князь знав після падіння Чернігова про рух Батия на Київ:

«Перед цим (навалою татар.—В.Б.) поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним…» [З, с. 398].

Повернувшись у свої землі, Данило Галицький зустрів протидію своїй волі галицького боярства та відвертий колабораціонізм так званих болохівських князів. Миритись зі смутою в державі у такий відповідальний час він не став і жорстокою рукою навів лад у Великому князівстві.

«Данило ж, почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля.—В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав… Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він (такі) городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх (болохівських князів) татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [3, с. 399].

За М. Молчановським, такі землі належали до Болохівщини у 1241 році:

«На думку п. Дашкевича (автора «Літопису Литви і хроніки Руської», Вільно, 1827.—В.Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоград-Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [25, с. 121].

Отже, повновладними господарями Галичини, Волині, Київщини та Поділля у 1241 році залишились Великий Князь Данило Галицький зі своїм братом Васильком. Бо під час наведення ладу в Болохівській землі «…Василько-князь зостався стерегти землі (своєї) од Литви…» [З, с. 399].

Поза сумнівом, у 1241 році Болохівська земля знову була підпорядкована Великому Князеві Данилу Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі, одночасно приборкавши галицьких бояр. Ось як про те свідчив М. Молчановський:

«…До певної пори володарем цієї сторони (Пониззя.—В.Б.) вважав себе Данило, і до… 1255 р. Татари тут не мали ніякої сили… Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і пересиляється в Холм, тоді як його син сідає у заново побудованому Львові. Становище Данила щодо Татар на деякий час було відносно незалежне» [25, с. 147].

Вірно обравши стратегічну лінію опору, Галицько-Волинський князь Данило зумів зберегти незалежність своєї держави. Одночасно діючи рішуче і жорстоко проти внутрішніх ворогів, він зумів ще на ранній стадії випалити заколотників огнем і мечем. Звісно, внутрішній безлад завжди діяв на державу руйнівніше, ніж зовнішні загрози.

І на цьому етапі загроз Данило Галицький вчинив історично правильно і стратегічно бездоганно. Він цілком свідомо знищив Болохівських князів та випалив їхні землі у другій половині 1241 року, коли військо хана Батия ще перебувало у Центральній Європі. Це при тому, що Болохівські князі на той час присягнули на вірність Батию і перебували під його опікою та захистом.

Українська історіографія ніколи не розглядала це питання з таких позицій. Це заборонялося Москвою. Бо в Московії у ті часи нічого подібного бути не могло.

І хоча у «Літописі Руському» в 1243 році є згадка про «богатирів Манмана і Балая», яких нібито Батий відсилав «шукати Данила», певно, аби покарати за болохівських князів, та подальших наслідків не було.

Слід мати на увазі, що поверталась військова армада хана Батия у 1242 році через Причорноморські степи, тож особливого впливу на Велике Галицько-Волинське князівство ця подія не мала.

За «Літописом Руським» хан Батий тільки у 1250 році прислав своїх послів до Данила Галицького з вимогою: «Дай Галич!» На що той відповів: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам» [З, с. 404].

• Предыдущая
• 35/69
• Следующая