Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/85
• Следующая

Але вражає логіка польського історика Д. Зубрицького, хоча вона й належить до минулих часів. То логіка мислення імперського мужа: «хоча земля й руського народу (Галичина), та вона має належати нам». І не інакше! Так розмовляли всі імперії.

Звернімо увагу на такі незаперечні факти, що випливають із цього протистояння:

Перше. Українці (русичі) на початку XIV століття уже визнавали себе виособленим народом зі своїми князями, релігією, звичаями і традиціями.

Друге. У ті роки українці (русичі) перебували у дружніх — союзних стосунках із литовськими князями та литовським народом. Вони мали спільних, визнаних князів; спільну державну мову — українську (староруську); єдині закони — Руську правду.

Трете. Після 1320–х років на землях Великого Галицько–Волинського князівства залишалося багато православних князів–русичів, які не погоджувались підкорятись вихрещеним із католицької віри князям–правителям. Розпочалася довга, виснажлива боротьба.

Четверте. До смерті Великого князя Галицько–Волинського князівства Любарта (1384 рік) князівство вважалося незалежною, союзною Литві державою. І завоювання Галичини (Львів) у 1349 році польським королем Казимиром III було звичайною агресією того часу, освяченою Папською грамотою.

Отож, війна, в першу чергу, носила релігійний характер.

III. Київська земля

Літопис Руський повідомив, що у 1240 році Київ зі своїми прилеглими землями належав до великого Галицько–Волинського Князівства. Отож, після проходу війська хана Батия до центральної Європи через землі Русі, немає сумніву, що Київ все–таки залишився у підпорядкуванні Данила Галицького. У будь–якому разі Літопис Руський про інше підпорядкування у 1240–1241 роках мовчить. Цієї думки, з деяким відхиленням, дотримується і сучасна українська історіографія. Ось що з цього питання ще у 1996 році писали українські історики:

«Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який покинув місто 6 лютого 1246 р., зустрів їх лише у Каневі. Данило Галицький (за Літописом Руським у 1250 році. — В. Б.) перестрів монгольську ставку у Переяславі» [15, с. 49].

Слід зазначити, що поважні історики у цитованому тексті самовільно називають хана Батия та його соплемінників — монголами, тоді як Літопис Руський та інші називають їх — татарами. Це принципове зауваження, бо всі так звані татаро–монголи були тюркського походження.

Ця тема досліджена автором у першому томі книги «Москва Ординська», тому немає потреби до неї повертатися.

Шановні історики у своїй праці дотримуються старої московської побрехеньки про те, що у 1243 році хан Батий передав Київ так званому Великому Володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, «а 1249 його сину Олександру Невському (“Олександрови Киевь и всю Русскую землю”») [15, с. 49].

Звичайно, такі заяви є давніми московськими «доважками брехні» російської так званої історичної науки. Вони спростовуються надзвичайно просто: отримавши в управління київський князівський престол, ні перший, ні другий чомусь не з’явилися в Києві, а попрямували до свого дому, що було грубим порушенням законів Золотої Орди. Яса Чингісхана, яка була зводом законів держави, веліла кожній людині перебувати там, де повелів хан. Вона не робила винятків для Ростовсько–Суздальських князів. Та головне в тому, що угорський монах Юліан, який щонайменше двічі побував у Ростовсько–Суздальській землі впродовж 1235–1238 років і на власні очі бачив, як татари хана Батия захоплювали ту землю взимку 1237–1238 років, засвідчив, що в землі було тільки два князі: один з яких втік від хана (Юрій Всеволодович), а другий з усім своїм двором здався на милість хана (Ярослав Всеволодович). Тому перший князь, Юрій Всеволодович, за свідченням російських літописів, загинув на річці Сіті, втікаючи від хана Батия, а другий князь, Ярослав Всеволодович, за свідченням Вільгельма де Рубрука, був помилуваний Батиєм, забраний до його війська і загинув у Германії. Послухаємо: «Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах, їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців…» [19, с. 88].

Моя оповідь, свідчення Вільгельма де Рубрука та монаха Юліана чітко узгоджуються із Ясою Чингісхана, яка заповідала знищувати кожного, хто піднімав зброю на татар чи втікав од них. Добровільна здача залишала людину живою, сіле вимагала посилати її в атаку в перших рядах, аби перевірити на хоробрість тощо. Слід зазначити, що більшість українських сучасних істориків дотримуються старих московських постулатів, чому і «засмічують» нашу історичну науку московськими вигадками.

Цитовані мною джерела українських істориків належать не до найгірших.

Така стара московська школа, і тому потрібен час, аби визначитися. Настала пора українським історикам переосмислити свої старі знання, щоби не залишитися назавжди на узбіччі. Шановні історики нехай пробачать мені мої судження.

Зазначимо: московська провладна верхівка до сьогоднішнього дня не дозволила видати в державі спогади (доповідь) монаха Юліана про його подорожі у 1235–1238 роках та дослідження тих подорожей угорським професором Ласло Бендефі, опубліковані в Будапешті 1936 року.

Літопис Руський, крім фальшивої вставки до тексту 1250 року про поїздку князя Данила до хана Батия, жодним словом не згадує про свого «суздальського правителя». Забув! А як писалися та видавалися московські так звані «общерусские летописные своды», автор уже розповідав у книзі «Країна Моксель, або Московія».

Але що цікаво, той же таки Літопис Руський під 1259 роком писав:

«У рік 6767 (1259)… Прикрасив [Данило] камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з (київського) монастиря… І дзвони [Данило] приніс із Києва, (а) інші тут (у Холмі. — В. Б.)вилив» [18, с. 418].

Як можна у 1259 році привезти із Києва дзвони, не володіючи Києвом та не руйнуючи його?

Маємо повне право заявити, що, починаючи з 1240 по 1362 рік, за винятком 1320–1324 років, Київ належав до великого Галицько–Волинського князівства. Тому що Літопис Руський, нагадавши про приналежність Києва до володінь Данила Галицького у 1240 році, в подальшому не згадує про перехід Києва у власність до іншого руського князя. А звичайні «доважки брехні» не слід брати до уваги. Послухаємо:

«І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були добрі, — І пороки безперестану били день і ніч.., [а] стріли затьмарили світ… і Дмитро поранений був…

У той же час поїхав був Данило (Галицький. — В. Б.) в Угри до короля [Бели], бо він ще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира… Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила (Галицького. — В. Б.), сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ти забаришся, — то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою…” Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов вугри…» [18, с. 396–398].

Направляючись до татар Золотої Орди у 1245 році, Плано Карпіні у Києві теж зустрів тисяцького Данила Галицького на ім’я Дмитро. Не викликає сумніву, що то була одна і та сама людина. Хан Батий і його одноплемінники поважали хоробрих і вірних своїм володарям людей. Навіть Яса Чингісхана радила таких людей не карати на смерть.

Як бачимо, свідки минулого, які в ті роки відвідували Київ, не згадують про зміну влади. Вони про те не знають. Повертаючись на початку 1247 року з Каракорума, Плано Карпіні знову дістався Києва і нічого не знав про нового Київського тисяцького. А Літопис Руський про зміну влади в Києві мовчить до останньої сторінки, до 1292 року. Хоча так званого «суздальського» Ярослава Всеволодовича ще у 1246 році закопали в землю.

• Предыдущая
• 41/85
• Следующая