Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 42

• Предыдущая
• 42/85
• Следующая

Немає підстав аналізувати щось з цього питання. Все зрозуміло. Нагадаю шановним читачам також і те, що у 1247 року найближча застава татар була розташована від Києва на відстані шести днів кінного шляху, тобто на відстані 400–500 кілометрів, в районі сучасного міста Дніпропетровська.

Послухаємо Плано Карпіні:

«И, получив проезжую грамоту, мы удалились от него (хана Батия. — В. Б.) и добрались до Мауци (хан Бувал. — В. Б.)… И оттуда мы поехали к Коренце (Куремса за літописом. — В. Б.), который также снова попросил у нас даров (зайвий раз свідчить, що Куремса не належав до ханського роду. — В. Б.), а мы не дали, потому что у нас не было; он дал нам двух Команов, бывших из числа Татар до Русского города Киева. Однако наш Татарин не покинул нас, пока мы не выехали из последней заставы Татар. Те же другие, приставленные к нам Коренцей, в шесть дней довезли нас от последней заставы до Киева» [19, с. 60].

Отож, татари родів хана Бувала (Мовала) до 1247 року зі своїми поселеннями не наблизилися у бік Киева ні на кілометр. Такого завдання, як бачимо, перед ними не було.

Та зміна влади в Києві із 1240 по 1320 рік все ж таки відбулася. Якщо наш великий історик і державний діяч Михайло Грушевський допускав приналежність Києва до п’ятдесятих років XIII століття до складу Великого Галицько–Волинського князівства, то сьогодні, спираючись на Літопис Руський та нові церковні матеріали, ми цілком закономірно можемо вважати, що князь до Києва був призначений за часів Лева Даниловича, після розгрому ханом Тохтою Ногая та його улусу. Ось чому саме руський воїн відрубав Ногаю голову та привіз ханові Тохті.

І після призначення київський князь продовжував підпорядковуватися Великому Галицько–Волинському князю. І з’явився він на київському престолі, скоріше за все, у 1300–1301 році. Чому й обірваний Літопис Руський на 1292 році.

«…М. Грушевський “в теорії” не виключав імовірної залежності Києва від Галицько–Волинської держави в першій половині XIV ст…» [44, с. 28].

Слід мати на увазі, що навіть така незакінчена думка великого українського історика, по суті тільки натяк, дуже дорого коштувала йому. Російська імперія свято оберігала свої фальшиві догмати. Сучасні українські історики відкрито уже не можуть заперечувати факти входження та тісного зв’язку Києва з Галицько–Волинською державою впродовж 1240–1362 років, тому викладають свої думки дуже обережно, не заперечуючи і не стверджуючи. Послухаємо:

«Утім було передчасним повністю ігнорувати наявність галицько–волинського фактора»; принаймні досить привабливою виглядає можливість ототожнити путивльського за походженням князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант Путивльцем) з оточення Льва Даниловича…

Не менш цікавим видається факт існування овруцького князя Андрія: він є свідченням того, що Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, в наступному столітті перетворився на важливий (а може, й другий за значенням) адміністративний центр Київщини. Певно, це сталося через втрату Києвом контролю над Півднем, де татари повною мірою реалізували своє прагнення самостійно порядкувати на завойованих ними землях» [44, с. 28, 29].

Змушений зазначити, що українські історики, зокрема доктор історичних наук О. В. Русіна, цілком достовірно подають картину минувшини Київської землі напередодні 1320 років. Єдиним недоліком наших сучасних істориків є те, що наводячи масу нового достовірного матеріалу, вони намагаються його долучити до старих проросійських висновків. Таким чином, новий матеріал гине серед хаосу московських «доважків брехні» та вигадок. Не робляться рішучі кроки (висновки), які б відмежовували українську історичну науку від російської з її «доважками брехні».

Перед українськими істориками надзвичайно відповідальна пора — врешті–решт оголосити висновки, тобто започаткувати новий базис української історичної науки. І такий крок на часі зробити. Щоби завершити вибудову нового, справжнього каркаса Київської землі напередодні приходу до неї Гедиміна, наведемо ще один витяг із академічної праці сучасних українських істориків.

«Дані Новгород–Сіверського синодика, що їх названо “яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя”. У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн–Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв’язок зі своєю “отчиною” (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) — і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву» [44, с. 26].

Читачам пропонується залишити із наведених цитат для подальшого аналізу тільки ті факти, які сучасні українські історики визнали, засвідчили і не заперечили. Наводимо їх:

I. Новгород–Сіверський синодик у другій половині XIII століття згадує князя Івана Путивльського (із Путивля), його сина Івана — Володимира Київського та князя Андрія Овруцького.

II. Той же Андрій Овруцький (Путивлич) входив до оточення сина Данила Галицького — Лева, тобто був князем ще до 1300 року.

Отож, із наведених фактів зробимо такі висновки:

1. У другій половині XIII ст. в Путивлі сидів князь Іван. У нього були сини — Андрій та Іван–Володимир.

2. Андрій посідав Овруцький князівський стіл та входив до оточення Великого князя Галицько–Волинської держави, отож, скоріше за все, і його удільне князівство було складовою частиною тієї держави. Не забуваймо, що у 1240 році до Великого Галицько–Волинського князівства входили: Київ, Пінськ, Берестя, Кременець, земля навколо Овруча. Тому наділити уділом у ті роки на тій землі міг тільки великий князь, яким у 1240–1264 роках був Данило Галицький, а пізніше, до 1301 року, — його син Лев Данилович.

В історичній науці не зафіксовано жодного випадку, щоби золотоординські хани видавали ярлики на удільні князівства на теренах Галицької, Волинської та Київської земель.

А російські «доважки брехні» ніякого відношення до історичної науки не мають.

3. Київський удільний князь (Іван–Володимир Київський) скоріше за все посів свій уділ у другій половині 1300 року після розгрому ханом Тохтою улусного правителя хана Ногая. Військо Великого Галицько–Волинського князя Лева, разом зі своїми удільними князівствами, приймало участь у війні на боці війська Тохти. Тому є непряме свідчення. Послухаємо арабського історика Рукнеддіна Байбарса:

«Оба войска (хана Тохти и Ногая. — В. Б.) сошлись в местности, называемой Куканлык (між Дністром і Дунаєм. — В. Б.), и сразились. Поражение постигло Ногая во время заката солнца. Сыновья и войска его обратились в бегство и разбрелись по разным сторонам. Он же оставался на коне… Настиг его Русский… (воїн. — В. Б.)…тотчас тут же отрубил ему голову принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 114].

Слід знати, що в давні часи всі військові люди золотоординської армії не іменувалися за національною ознакою. Тому у війську хана Тохти не могло бути «руського воїна». Всі солдати Золотої Орди, будь–якої національності, були «татарськими людьми», а отже — татарськими воїнами. Згадка про «руського воїна» у історика ХІІІ–ХV століть могла з’явитися тільки у випадку, коли у війську хана Тохти брали участь руські (українські) князі зі своїми воєнними з’єднаннями. І не інакше!

Важко сьогодні визначити, не звертаючись до оригіналу праці Рукнеддіна Байбарса, хто більше фальшував текст, чи сам автор тексту, чи російський перекладач. Бо опис взяття в полон хана Ногая та його страти повністю сфальшовано.

У кожного хана Золотої Орди, а Ногай належав до роду Чингісидів через свого діда Бувала (Мовала, Мауці), була особиста гвардія, яка оберігала життя хана під час битви. Тому сам один опинитися серед степу хан Ногай не міг. Від нього ні на крок не відходило не менше тисячі вишколених гвардійців. Аби захопити хана Ногая під час битви, треба було гвардію хана повністю винищити. Тїім більше, що хан Ногай був на ті роки уже старим дідом і особисто в бою шаблюкою не махав.

• Предыдущая
• 42/85
• Следующая