Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 61
- Предыдущая
- 61/78
- Следующая
Дванадцять дуеній, як і їхня сеньйора, ішли врочистою ходою; обличчя їх укриті були чорними серпанками, тільки не прозорими, як у графині, а такими густими, що крізь них ніщо не світилося.
Як тільки з’явився весь загін дуеній, герцог, герцогиня, Дон Кіхот і всі, хто дивився на цей похід, звелися на ноги, а Долоріда, пройшовши між двома рядами дуеній, підійшла до них, стала навколішки і промовила голосом, де було більше хрипоти, ніж приємності:
— Будьте ласкаві, ваші ясновельможності, і не будьте занадто ввічливі до вашого слуги, я хотіла сказати — служниці, бо від туги я не зможу як слід відповісти на вашу ґречність. Незвичайне й ніде не чуване лихо відібрало в мене не знати куди розум, мабуть, дуже далеко, бо що більше я його шукаю, то менше знаходжу.
— Той нерозумний буде, сеньйоро графине, — відповів герцог, — хто з вашої зовнішності не побачить ваших гідностей, які, коли й не зазирати глибше, заслуговують на вершки чемності й на цвіт найвишуканіших церемоній.
І, взявши її за руки, посадив на стілець поруч герцогині, що й собі привітала її дуже люб’язно. Дон Кіхот мовчав, Санчо помирав від бажання побачити обличчя Тріфальді або котроїсь із її численних дуеній, але то було неможливо, поки вони не відкрили б їх із власної волі й своєю охотою. Всі мовчали, чекаючи, хто перший заговорить, і дуенья Долоріда, нарешті, сказала:
— Я певна, наймогутніший сеньйоре, найвродливіша сеньйоро, і ви, присутні тут, найбільшого розуму люди, що моє горе знайде у ваших славних грудях великодушне й чуле співчуття. Туга моя така велика, що може розм’якшити мармур, розтопити діаманти й запалити крицю найжорстокіших сердець у світі. Але раніше, ніж торкнеться вашого слуху, чи краще — ваших слухів, оповідання про моє горе, я б хотіла знати, чи є серед вас найбездоганніший рицар Дон Кіхот Найламанчіший та його над усіма зброєносцями зброєносець Панса.
— Панса, — сказав Санчо перше, ніж будь-хто встиг відповісти, — тут. Найприсутніший також і самісінький Найдонкіхотіший. Отже, Найдолорідніша дуеньє, вам найвільніше говорити те, що вам найзавгодніше, а ми всі найладніші й найпоготовніші бути вам найпокірливішими слугами.
— Якщо вашому горю, засмучена сеньйоро, — відповів Дон Кіхот, підвівшися і звертаючись до Долоріди, — можуть стати в пригоді хоробрість чи міць якогось мандрівного рицаря, то тут до ваших послуг мої послуги, хоч які вони, може, будуть малі. Я — Дон Кіхот Ламанчський, і фах мій у тому, щоб допомагати всім, хто цього потребує. А якщо це так, а воно так і є, то вам нема чого запобігати чиєїсь ласки чи шукати слів для вступу, а треба розказати про своє горе, а ваші слухачі хоч, може, і не допоможуть, але до певної міри мусять вам співчувати.
Почувши таке, дуенья Долоріда підвелася, припала до ніг Дон Кіхота і, намагаючись обняти їх, сказала:
— Я припадаю до цих ніг і до цих п’ят, непереможний рицарю, бо це — стовпи й колони мандрівного рицарства. Я хочу цілувати ці ноги, бо від них залежить полегшити мою недолю. О, славний мандрівнику, чиї правдиві подвиги залишають позаду й затьмарюють казкові подвиги різних Амадісів, Еспландіанів та Бельянісів.
А тоді, облишивши Дон Кіхота і звертаючись до Санчо, сказала:
— О ти, найвідданіший з усіх зброєносців, що будь-коли служили мандрівному рицареві, чия добрість сягає далі, ніж борода Тріфальдіна, мого дорожнього товариша! Ти правдиво можеш пишатися тим, що, слугуючи Дон Кіхотові, ти ніби слугуєш усій юрбі рицарів, що будь-коли мали зброю. Благаю тебе твоєю найвідданішою добрістю — будь мені посередником у твого пана, щоб він допоміг мені, найнещаснішій і найпригніченішій графині.
— Чи буде моя добрість, сеньйоро моя, така довга, як борода вашого зброєносця, — це мені байдуже, — відповів Санчо, — бо й без цих ваших підлещувань і скигління я проситиму свого пана, щоб він вам допоміг та захищав вас скрізь, де це буде потрібно. Нехай ваша милість вивантажує своє лихо і розкаже нам про нього, а ми вже будемо орудувати, бо ми всі розуміємо один одного.
Герцог і герцогиня аж заходилися з реготу, бо вони знали суть цієї історії і вихваляли поміж себе дотепність та спритність Тріфальді, що сіла знову на стілець і сказала:
— У славному королівстві, що між великим Трапобаном і Південним морем, королювала донья Магунсія, вдова короля Арчип’єля, її чоловіка й сеньйора. У цього подружжя була дочка — інфанта Антономасія, спадкоємиця королівства, що росла й виховувалася під моїм доглядом і проводом, бо я з давніх-давен найголовніша дуенья її матері. Дні минали по днях, інфанта Антономасія дійшла чотирнадцяти років і стала така вродлива, що кращої не могла створити природа. Скажу тепер, що й розум мала вона немалий. Розумна була не менше, як вродлива, і лишається й досі найбільшою красунею в світі.
У цю красуню, яку мій незграбний язик не може гідно вихвалити, закохувалось безліч принців, із наших місць і чужоземних, і серед них насмілився звести очі до її небесної вроди один звичайний царедворець, що надіявся тільки на свою молодість та завзяття, на силу своїх високих прикмет і здібностей, на свою дотепність і долю. Вашим ясновельможностям треба знати (якщо це не надокучить вам), що він грав на гітарі так, що вона промовляла, був поет і гарний танцюрист, умів робити клітки для пташок і цим уже міг би заробити собі на життя в разі потреби. Всіх цих чеснот і здібностей досить, щоб розвалити гору, а не те що підкорити серце тендітної дівчини.
Та всі його якості, здібності й дотепності важили б дуже мало, чи й зовсім нічого не були б варті, щоб здобути фортецю моєї дівчинки, якби цей злочинець насамперед не спромігся підбити мене й опанувати мою волю так, що я показала себе поганим комендантом і сама віддала йому ключі від фортеці, яку боронила.
Ми вирішили, що дон Клавіхо, — так звали рицаря, — мав попросити вікарія одружити його з Антономасією.
Після багатьох запитань і відповідей, бачивши, що інфанта стоїть на своєму, священик розв’язав справу на користь дона Клавіхо й перевінчав його з Антономасією. Це так уразило королеву, донью Магунсію, матір інфанти Антономасії, що через три дні ми її поховали.
Не встигли ми ще й могили її засипати землею і сказати останнє прощай, як на дерев’яному коні з’явився велетень Маламбруно, двоюрідний брат Магунсії, людина не тільки жорстока, а ще й чарівник.
Користуючись своїм знанням, він, щоб помститись за смерть своєї сестри й покарати зухвалість дона Клавіхо та легковажність Антономасії, зачарував їх на тій-таки могилі. Її він обернув на бронзову мавпу, а його — на страшного крокодила, невідомо з якого металу, і між ними поставив металевий стовп з написом сирійською мовою; цей напис перекладено на мову кандайців, а тепер і на іспанську. В написі стоїть: «Ці відважні коханці не набудуть свого колишнього образу, аж поки не стане зо мною до бою славетний рицар із Ламанчі, бо тільки йому під силу ця ніколи нечувана пригода». Він витяг із ножен широкий, величезний ятаган, ухопив мене за волосся і замірився, ніби хотів відрубати мені голову. Я остовпіла, та потім опам’яталась і голосом, що тремтів від хвилювання, наговорила йому такого, що він вирішив одкласти й не виконувати свого суворого присуду.
Він звелів привести до себе всіх двірських дуеній, оцих, що тут тепер, і почав докоряти їм та соромити за вчинок, якого я була причиною, і наприкінці сказав, що не хоче вбивати нас, але зробить таке, що спричиниться до нашої громадської смерті. Коли він закінчив говорити, ми всі відчули, що на наших обличчях розширяються пори і кожну з них наче голкою коле; ми доторкнулись до обличчя і виявили те, що ви зараз побачите.
Тут Долоріда та інші дуеньї підняли серпанки, які були на них, і показали свої обличчя, порослі бородами, у кого рижою, у кого чорною або сивою, що здивувало герцога з герцогинею й уразило Дон Кіхота із Санчо Пансою, а Тріфальді казала далі:
— Отак покарав нас підлий зрадник Маламбруно, вкривши ніжну білість наших облич цією щетиною. Краще хай поодрубував би він нам голови, ніж споганив нам обличчя оцим густим волоссям. Адже, коли поміркувати добре, сеньйори мої, куди може піти дуенья з бородою? Які батьки жалітимуть її? Хто допоможе їй? О, дуеньї, товаришки мої! Нещасної хвилини ми з’явились на світ. І сказавши це, вона впала, ніби непритомна.
- Предыдущая
- 61/78
- Следующая
