Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 62

• Предыдущая
• 62/78
• Следующая

Санчо, побачивши зомлілу Долоріду, сказав:

— Присягаюся честю і пам’яттю всіх моїх предків Пансів — я ніколи не чув, не бачив, і мій пан не розказував, і навіть мені на думку не спадало, щоб могла трапитися така пригода! Тисяча чортів тобі в печінку, щоб не лаятись гірше, чарівнику й велетню Маламбруно! Не міг ти вигадати на цих грішниць іншої кари, крім борід! Хіба не краще було б одрізати їм половину носа, хоча б після цього й довелося їм гугнявити? Закладаюся, що в них немає чим і цирульникові заплатити.

— Це правда, сеньйоре, — сказала одна з дуеній, — що в нас немає грошей, щоб піти до цирульні, і через це дехто з нас придумали такий спосіб: ми беремо смолу або смоляний пластир і наліплюємо їх на обличчя, а тоді враз оддираємо і виходимо чисті та гладенькі. Правда, в Кандаї є жінки, які ходять з дому до дому, вискубують волосся, підчищають брови та роблять різні інші жіночі дрібниці, але ми, дуеньї нашої сеньйори, ніколи не допускаємо їх до себе. І якщо сеньйор Дон Кіхот не допоможе нам, ми й у труну ляжемо бородаті.

— Я видеру в країні маврів по волосинці власну бороду, — відповів Дон Кіхот, — коли не звільню вас від ваших борід.

Тим часом Долоріда прийшла до пам’яті й сказала:

— Луна вашої обіцянки, хоробрий рицарю, увійшла в мій слух під час моєї млості, і через неї я отямилась і розум мій повернувся. Отже, я знову благаю вас, славетний мандрівнику й невтомний рицарю, щоб ви здійснили свою ласкаву обіцянку.

— За мною діло не стане, — відповів Дон Кіхот. — Скажіть тільки, сеньйоро, що я зараз повинен зробити, бо я ладен слугувати вам усією душею.

— Річ у тім, — промовила Долоріда, — що звідси до королівства Кандаї суходолом щось із п’ять тисяч миль, але повітрям, навпростець — три тисячі двісті двадцять шість. Слід також зауважити, що Маламбруно сказав, що, коли доведеться мені зустрітися з нашим рицарем-рятівником, він пошле йому багато кращого коня, ніж наймані коні, і що це буде той самий дерев’яний кінь, на якому славний П’єрес повіз викрадену ним вродливу Магалону. Цим конем керують з допомогою кілка, вставленого йому в лоб, а повітрям він летить так, наче його несуть чорти. Цього коня, коли вірити стародавнім переказам, зроблено для вченого Мерліна, а той позичив його своєму приятелеві П’єресові, що здійснив на ньому далекі подорожі і викрав, як я казала, вродливу Магалону. Він посадив її на крижі коневі і, летячи повітрям, пошив у дурні всіх тих, хто дивився на нього з землі. Мерлін позичав коня лише тим, кого любив або хто краще платив за це, і після П’єреса, скільки знаємо, ніхто не сідав на нього. Маламбруно своїми штуками забрав його собі й відтоді користається ним для своїх подорожей до інших країн світу. Сьогодні він тут, завтра — у Франції, а післязавтра — в Лотосі[92]. Але найвигідніший цей кінь тим, що нічого не їсть, ніколи не спить, підків не стоптує і летить повітрям без крил такою спокійною ходою, що їздець може тримати в руках повну склянку води, а не розхлюпає й краплі. Ось чому прекрасна Магалона так любила їздити ним.

— Щодо спокійної та рівної ходи, — сказав Санчо, — немає коня кращого, ніж мій Сірий. Хоч він і не літає повітрям, а землею ходить, але я не проміняв би його на найкращого інохода в світі.

Всі засміялись, а Долоріда вела далі:

— Цей кінь, якщо Маламбруно захоче покласти край нашій недолі, з’явиться сюди за півгодини перед північчю. Бо, сказав він, на знак того, що я справді знайшла рицаря, якого шукала, він пошле туди, де я буду, якнайшвидшого і найзручнішого коня.

— А скільки душ можуть сісти на цього коня? — спитав Санчо.

— Двоє, — відповіла Долоріда, — один у сідло, а другий на крижі; здебільшого це бувають рицар та його зброєносець, якщо немає якої-небудь викраденої дівчини.

— Хотів би я знати, сеньйоро Долорідо, — сказав Санчо, — як звуть цього коня?

— Його звуть, — відповіла Долоріда, — не так, як коня Беллерофонта, що звався Пегас; і не так, як коня Александра Великого, що звався Буцефал; і не так, як коня Лютого Орланда, що ім’я його було Бріадор; і не Баярд, як звали коня Рейнальда Монтальбанського; і не Фронтін, як звався кінь Рухера; не Боотес і не Перітос, як, переказують, звалися коні Сонця; не Орелія, на якім безталанний Родріго, останній король готів, брав участь у битві, де він утратив життя й царство.

— Закладаюся, — мовив Санчо, — що, не давши йому імені жодного з цих славетних коней, вони не назвали його й Росінантом, як коня мого пана. А це ім’я своєю відповідністю до коня перевершує всі інші.

— Ви правильно кажете, — ствердила бородата дуенья, — але ім’я йому дали дуже підходяще; його назвали Клавіленьо[93] Прудконогий, і ім’я це — дуже змістовне, бо він і справді зроблений із дерева, має в лобі кілок і надзвичайно швидкий на ходу. Отже, своїм ім’ям він може змагатися зі славетним Росінантом.

— Непогане ім’я, — сказав Санчо. — Але як ним керувати — віжками чи недоуздком?

— Я казала вже, — відповіла Тріфальді, — що коли їздець поверне кілок, то й кінь повертається в той бік, куди кілок повернуто.

— Я хотів би побачити його, — сказав Санчо, — але думати, що я збираюсь на нього сідати, чи то в сідло, чи то позаду, — однаково, що шукати на вербі кислиць. Я ледве всиджу на Сірому, на в’ючному, м’якому, як шовк, сідлі, а ви хочете, щоб я сів на дерев’яні крижі без жодної подушки чи підстилки. Не хочу я молотитись, щоб звільнити когось від бороди. Хай кожен голиться, як йому завгодно, а я й думки не маю й ти разом із моїм сеньйором, тим більше, гадаю, що я не потрібен для гоління цих борід так, як був потрібен, щоб зняти чари з моєї сеньйори Дульсінеї.

— Ні, потрібні, друже, — відповіла Тріфальді, — і такі потрібні, що без вас, на мою думку, ми нічого не досягнемо.

— Добридень вам, — сказав Санчо. — Яке ж діло зброєносцям до пригод їхніх панів? Вони здобудуть собі слави, а нам лишаться самі труднощі. Якби то історики писали ще: «Такий-от рицар довершив таку й таку пригоду, але за допомогою свого такого-от зброєносця, без якого кінчити її було б неможливо». Таж ні! Вони просто пишуть: «Дон Параліпоменон переміг шістьох велетнів», навітьне називаючи імені його зброєносця, що був при всьому тому, ніби його й на світі зовсім не було. Тепер, сеньйори, я знову кажу, що мій сеньйор може їхати сам, і щасти йому Боже, а я лишуся тут із сеньйорою герцогинею; і дуже можливо, що, як він повернеться, справа і з сеньйорою Дульсінеєю посунеться вже на одну третю або п’яту частину, бо я маю надавати собі тим часом стільки батогів, що на тому місці вже й волосся не ростиме.

— А проте, добрий Санчо, — сказала герцогиня, — вам доведеться поїхати з вашим паном, коли буде потреба й коли вас проситимуть гідні люди. Не лишатися ж із бородами цим сеньйорам через вашу полохливість, тож буде сором!

— Ще раз добридень вам! — мовив Санчо. — Якби цю милість треба було робити для яких-небудь самотніх дівчат або для дітвори із сирітського дому, то можна ще завдати собі деякого клопоту, але клопотатися для того, щоб зняти бороди дуеньям, — біс його матері!

— Досить про це, — сказав Дон Кіхот. — Я сподіваюся, сеньйоро Тріфальді й усі інші, що небо гляне на ваше лихо прихильним оком, і Санчо зробить те, що я йому накажу; нехай лише з’явиться Клавіленьо, і я побачуся з Маламбруно. Ніяка бритва не поголить вас так добре, як я зрубаю з пліч голову Маламбруно, бо Бог терпить лихих людей, та не назавжди.

Тим часом зайшла ніч, і разом із нею наближався час, коли мав з’явитися славний кінь Клавіленьо, запізнення якого починало вже турбувати Дон Кіхота. Йому здавалося, що Маламбруно не посилає коня або страхаючись поєдинку, або тому, що він не той рицар, якому призначено цю пригоду. Аж ось у сад увійшло четверо дикунів, усі вкриті зеленим плющем і з величезним дерев’яним конем на плечах. Коли вони поставили коня на землю, один із дикунів сказав:

• Предыдущая
• 62/78
• Следующая