Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 21

• Предыдущая
• 21/67
• Следующая

— Як ви смієте говорити такі нісенітниці, герцогине, ви, доброчесна християнка, незважаючи на ваш шлюб?! — промовив санліський єпископ Фролан.

Цей натяк на заборону папою її шлюбу засмутив дочку графа Фландрійського. Церква й далі не схвалювала цього одруження, погрожувала молодятам відлученням, і думка про це викликала в герцогині трепет. Як жити без причастя, щоденних відправ, почуваючи себе позбавленою любові Божої? Невже Ланфран, який так довго був проти цього шлюбу і якого Вільгельм послав до Рима, не зумів умовити папу? Ігумен Бекського монастиря виявився гідним довіри.

Дитина, що її вона носила під серцем, уперше ворухнулася, Матільда побачила в цьому щасливу призвістку й забажала поділитися своєю радістю з майбутнім батьком. Але той дивився тільки на королеву, якій вони разом заприсяглися в любові й вірності. Матільда любила Анну ніжною любов'ю, і затьмарити її не могло ніщо. Коли Вільгельм розповів їй про свою зустріч з Анною та почуття, які прокинулися в ньому, вона не тільки зрозуміла його, а й була цьому рада.

— Тепер ми любитимемо її разом! — вигукнула вона.

Герцог ласкаво поцілував її й сказав, що дарує їй великий маєток біля Фалеза. Вони щодня молилися вдвох за королеву.

Але сьогодні Матільда вперше відчула себе обкраденою й сповненою ревнощів.

— Матільдо! Я хочу бачити Матільду!

Цей Аннин оклик розігнав її сумні думки.

— Я тут!

— Моя добра Матільдо, яка я рада, що ви обоє зараз біля мене, — сказала королева, взявши їхні руки й притиснувши їх до себе. — Мені приснився кошмар: якийсь чорний чоловік нахилився наді мною й хотів викрасти мене. Я кликала на допомогу, але ніхто не приходив, я боролася з ним, та він був дужчий за мене, і я скорилася йому…

— Анно, — озвалася Адель Фландрійська, перебивши її,— ці погані сни викликані вашою втомою, вони цілком природні після пологів. Вам треба відпочити. Матільдо, Вільгельме, йдіть звідси.

Герцог і герцогиня Нормандські послухалися й покинули кімнату королеви. Разом з ними вийшов король і всі, хто був із ним. Лишилася тільки повитуха та служниці, проте Олена поквапилася спровадити і їх.

— Мені ще снився Пилип, правда ж?

Коли Анна розлучилася із земляками, що супроводжували її, і вирушила з Польщі до Франції, Пилип, попри наполягання товаришів, з ними не поїхав.

Він без жалю дивився, як від’їжджають ті, хто з дитинства ділив з ним радість і честь належати до дружини князя Київського, — адже її складали найдобірніші, найхоробріші й найшляхетніші воїни, його вірні соратники в боях. Пилип не повернувся на Русь, став зрадником і дезертиром. Він молився, щоб Бог допоміг йому звершити замислене, й наперед просив у нього прощення.

Вночі Пилип проміняв свій надто розкішний і яскравий одяг на ганчір’я, яке носили злидарі, що їх у дорозі наймав до свого загону в міру потреби Гослен Шонійський. Молодий воїн залишив собі тільки подарований Анною кинджал, такий собі ніж із двогострим лезом, подарунок ще від Ярослава, а також кілька золотих та срібних монет — хлопець поклав їх до шкіряного гаманця й сховав його під сорочку. Отак, не виказуючи себе, Пилип рушив услід за Госленовою валкою. Щоб ніхто його не впізнав, особливо Анна, Пилип дістав кинджал, поцілував лезо і обрізав собі чуба, а тоді поголив маківку, бороду й вуса, залишивши на потилиці тільки довге пасмо, як ото в татарських вояків.

— Володимире Великий, і ти, святий Георгію, мій покровителю, дайте мені мужність довести замислену справу до кінця!

З моторошним спокоєм він порізав собі чоло та щоки і розпоров шию від правого вуха до плеча. Заюшений кров’ю, він стрибав від болю, а тоді, зачепившись ногою за корінь, упав обличчям у багаття, яке розпалив, щоб зігрітися. На мить Пилип знепритомнів від страшенних мук. А коли, перетворившись на живий смолоскип, очуняв, то обличчя в нього було зовсім спотворене. Незважаючи на велику відстань, що відділяла його від ар’єргарду королівської валки, воїни Гослена Шонійського почули жахливе Пилипове завивання, яке кинуло їх у холод, хоч вони й звикли до смертельного крику. Затуливши долонями очі, Пилип покачався в снігу й загасив вогонь на одязі, але погамувати біль від опіків на обличчі не міг. Він знову втратив свідомість.

Скільки годин він так пролежав?.. Зрештою, напівмертвий від холоду, Пилип підповз до коня, який весь тремтів і тіло в якого вже вкрилося крижаною плівкою, і навпомацки відв’язав від сідла фляжку. Великий ковток спиртного трохи вивів із заціпеніння його руки й ноги. Він спробував знову підвестися, але звалився, мов оберемок, на землю; його права нога, щиколотка якої, безперечно, була вивихнута під час падіння, відмовлялася служити. Важко дихаючи, Пилип нарізав з накидки широких стрічок і міцно обв'язав ними голову. Майже обморожене обличчя боліло вже не так. Закляклі обпечені пальці намацували на ньому тільки одутлості й рани, очі перетворилися на дві вузенькі щілини. Що ж до рота та носа… Десь із глибини його грудей вихопився глухий стогін, що перейшов у гарчання, потім — у шалений зойк і захлинувся в булькоті крові, яка цебеніла з його розтятого горла. Жмутком моху він затулив рану.

З останніх сил він видерся на коня, і той кинувся вчвал. Хоч як дивно, але Пилип не звалився на землю, втримавшись у сідлі завдяки інстинкту вправного вершника. Подолавши вчвал чималу відстань, кінь розігрівся, заспокоївсь і перейшов на клус.

Очманілий від гарячки й болю Пилип кілька днів їхав слідком за валкою, тягнучи за собою вивихнуту ногу, хлебчучи, мов тварина, воду з калюж на дорозі, а згодом, коли знову побачив на очі, живлячись кров’ю зайців, яких упольовував за допомогою рогатки. Щоб погамувати біль від опіків на обличчі, Пилип носив щось ніби маску з моху. Одного ранку його, знесиленого й схудлого, покинула гарячка, і він нарешті зміг проковтнути кілька шматків сирого м’яса молодого оленяти. Цього було досить, щоб повернути собі трохи сили.

Їдучи день і ніч, кінь та його вершник наздогнали валку. Настав час для Пилипа розлучитися зі своїм вірним товаришем. У нього не вистачило мужності забити коня. Прив’язавши його до дерева й востаннє пригорнувшись до нього, Пилип, накульгуючи, втік. Він ще довго чув іржання коня, відтак воно затихло. Невже вовки?..

Цієї ночі Пилип пережив такі страшні муки, що напевне вкоротив би собі віку, якби йому не здалося, ніби в гарячці почув, як його покликали:

— Зайчику!.. Зайчику!..

Через три дні Пилип уколошкав чоловіка з почту одного з єпископів і найнявся на його місце, незважаючи на той жах, який він наганяв своїм виглядом на всіх. Коли в нього спитали, як його звати, він лише показав на загноєну рану в себе на шиї. Тож його прозвали Кульгавим Німчуром.

Здавалося, жахливі рани додавали Пилипові сили, і йому доручали найтяжчу роботу: прибирати дерева, що попадали впоперек дороги, витягувати загрузлі в багнюці повози, підкладати плескате каміння під колеса, полювати на вепрів та оленів для столу княжни, а також на вовків, убезпечуючи від них валку, відганяти грабіжників, які нишком посувалися вслід і тільки й чекали слушної нагоди напасти.

Пилип двічі знешкоджував засідки й сам уколошкав п’ятьох розбійників. Гослен Шонійський викликав хлопця до себе й привітав його. Ця кремезна постать і це спотворене обличчя видалися йому знайомими. Слава Богу, що ніхто з його людей не був так скалічений. Бідолаха не розмовляв, певне, через оту рану на шиї. Та хай там що, а новобранець виявився непоганим слугою. Мабуть, це був якийсь воїн, покинутий на полі бою… Якщо він не загине в дорозі й добре поводитиметься, то він, Гослен Шонійський, неодмінно забере його до Франції.

Після цієї зустрічі Пилип тримався якомога далі від Гослена та єпископів, особливо побоюючись доскіпливого Готьє.

Дістаючи Анну з уламків повоза, який звалився в річку, Пилип потерпав, що його викриють. Він мало не виказав себе, коли довше, ніж треба було, притиснув непритомну дівчину до себе. Олена обережно забрала в нього цю дорогу йому ношу і, хоч Анна стала ще важча через намоклу у воді одежу, сама понесла її до найближчого повоза. Там княжну роздягли, розтерли, зігріли, і вона опритомніла. Її радісна усмішка заспокоїла годувальницю та єпископів, що позбігалися.

• Предыдущая
• 21/67
• Следующая