Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 22

• Предыдущая
• 22/67
• Следующая

— Мені приснилося, нібито мене ніс міцний юнак, — сказала вона.

— Такі сни не зовсім доречні для майбутньої дружини, — зауважив Роже Шалонський.

Єпископ де Мо насилу стримав глузливу посмішку — його сором’язливий колега замолоду був не надто цнотливий.

Трохи згодом Олена передала Пилипові горщечка з маззю, яка мала допомогти його ранам загоїтись. Хлопець був зворушений, упізнавши мазь, таємницю якої знала тільки Анна. «Сама не відаючи того, вона піклується про мене», — подумав він.

Незабаром своєю хоробрістю й вірністю Пилип здобув пошану в товаришів, які помалу звикли до його мовчазності, спотвореного обличчя і дивної, якоїсь варварської зовнішності. Сам не розмовляючи, він багато слухав і невдовзі вже трохи навчився розуміти французьких воїнів.

Щодня він ховався десь у дуплі чи під возом, крадькома милуючись княжною; щодня повгамовував у собі порив, який штовхав його сказати їй: «Поглянь, це ж я, Зайчик!»

Одного вечора, коли сонце вже сідало за обрій, вони приїхали до широкої річки, яку французи називали Рейном. Гослен Шонійський покликав його до свого шатра.

— Мої воїни називають тебе Німчуром або Рубцюватим. Але це не християнські імена, тому нам треба підібрати тобі якесь справжнє ім’я. Ти розумієш нашу мову?

«Так», — кивнув головою Пилип.

— Гаразд. Скоро ми приїдемо до Франції. Я помітив, який ти хоробрий у бою. Але я не знаю, звідки ти й чи ти бодай хрещений…

Пилип жваво покивав головою.

— Ти хрещений? Тоді це полегшить справу. Я нічого не знаю про тебе, але я розуміюсь на людях. Незважаючи на спотворене обличчя, ти викликаєш у мене довіру, сам не можу сказати чому. Чи бажаєш ти поїхати зі мною до Франції і вступити до мене на службу? А згодом, як виявишся гідним того, станеш, може, й зброєносцем. І хто знає, хоч ти й не шляхетного роду…

На мить Пилипа пойняла лють, і Гослен це помітив.

— …тебе, може, навіть посвятять у рицарі. Що ти на це скажеш?

Замість відповісти молодий воїн укляк одним коліном на землю й простяг у двох руках меч, що його відбив у ватажка грабіжників.

— Гаразд, я беру тебе до себе. Тепер треба дати тобі ім’я.

Пилип вивів на піску кілька літер, і очі в Гослена полізли на лоба.

— Ти вмієш писати?! І читати?

Пилип ствердно закивав головою й одразу ж пожалкував, бо помітив, що на Госленовому обличчі промайнула підозра.

— Може ти розтрига?.. Ні?.. Тоді я нічого не розумію. Ось я, приміром, не вмію читати, — гордо додав він. — Рицареві це зовсім не потрібно. Йди звідси, я повинен подумати.

Надійшов Готьє де Мо й побачив, як пильно Гослен роздивляється літери, виведені на піску тим дивним воїном із спотвореним обличчям.

— Гослене, над чим ви замислились? Що ви так уважно розглядаєте?

— Ваше преосвященство, ви можете сказати мені, що означають ці знаки?

Готьє укляк навколішки й, роздивившись напис на піску, підвівся.

— Це грецькі літери. Тут написано: «Георгій».

— Це християнське ім’я?

— Авжеж. Святий Георгій був одним із сімдесяти двох учнів Ісуса Христа. Він помер наглою смертю й воскрес через шість тижнів після того, як святий Петро торкнувся жезлом його труни. Цього святого дуже шанують грецькі й руські християни. А чого ви питаєте про це?

— Не знаю. Я натрапив на ці знаки й подумав: що б вони могли означати?..

— А ви бачили, хто їх вивів?

Госленове обличчя було засмагле, і єпископ Готьє не помітив, як щоки у ватага конвою раптово налилися кров’ю.

— Ні, я нікого не бачив.

— Безперечно, це написав хтось із наших духівників, — промовив єпископ і пішов своєю дорогою.

Коли Готьє покинув Гослена Шонійського, той, невдоволений і спантеличений, повернувся до свого табору. Чому той Німчур набрехав йому? Це запитання мучило його цілий вечір. У голові Гослена роїлися плутані думки, і він не одразу помітив Пилипа неподалік від повоза княжни; спершись на списа, той стояв на чатах. Миготливе полум’я вогнища, біля якого лежав Гослен, робило спотворене обличчя хлопця ще жахливішим, підкреслюючи його відчайдушність. Як це він з простого носія перейшов у вартові? Хто дозволив? Гослен не пам’ятав, щоб він давав на це дозвіл.

Він заснув міцним сном, і йому снилися каліки із спотвореними обличчями, що не давали йому спокою, волаючи німими криками й виводячи своєю кров’ю загадкові знаки, які нічим не можна було стерти.

Вранці Гослен попросив привести до нього Німчура, але його ніде не знайшли. З’явився хлопець аж через три дні, змарнілий і блідий; він приніс великого оленя, кинув його Госленові до ніг і весело всміхнувся. Цей подарунок вельми зворушив Гослена, і він не став нічого розпитувати. До того ж йому сказали, що за ними ось уже два дні йде назирці ватага розбійників.

— Рицарі й ви, воїни, остерігайтеся: ті грабіжники можуть будь-коли на нас… Чого тобі?

Пилип прибрав руку з Госленового ліктя й насилу промовив:

— Мертві.

— О, ти можеш говорити?!.. Що ти хочеш сказати?

— Всі… мертві…

— Скільки?

— Сім, — показав він на пальцях.

— Де?

Пилип показав рукою.

— Веди нас.

Пилип заглибився в ліс, услід за ним подалися Гослен та зо два десятки воїнів. Пройшовши кроків сто, вони зупинилися: сім тіл, уже затверділих на холоді, лежали серед дерев. Збита ногами земля свідчила про те, що тут відбувся запеклий бій. У двох трупів були розтяті голови, ще в двох розпорені животи. Стоячи перед цим побоїщем, Гослен Шонійський зі страхом і замилуванням водночас дивився на Пилипа. Як один чоловік зміг порішити сімох розбійників і ніхто не почув ні їхніх криків, ні звуків бою? В цьому було щось дивне, ба навіть сатанинське.

Гослен укляк навколішки, розгонисто перехрестився й почав молитися; його воїни теж повклякали. Пилип, хвилю повагавшись, приєднався до них. Потім Гослен наказав зібрати зброю й роздягти трупи.

— То тебе звати Георгієм?

— Ні.

— А як?

— Я не маю імені.

Гослен знову недовірливо подивився на нього.

— Кожна людина має ім’я.

— Називайте мене Рубцюватим або Кульгавим, ви ж самі мене так прозвали.

Гослен Шонійський, відчуваючи, що нічого більше не доможеться, знизав плечима.

— Гаразд. Від сьогодні я беру тебе на службу до себе. Ти житимеш біля мене, матимеш харчі, дах над головою — коли це, звісно, буде можливо — і право на пограбування під час боїв, крім, звичайно, днів посту… Але ж ти, безперечно, не знаєш, що таке піст: у цей час кожен рицар, кожен воїн повинен уникати битися під страхом смертельного гріха. Він повинен також шанобливо поводитися з жінками, захищати вдів і сиріт. Мій зброєносець дасть тобі одежу. Ти добрий вершник?.. Тоді отримаєш коня, за яким ти мусиш старанно доглядати, а як ні, то тебе суворо покарають. Вибери собі зброю, ти її заслужив. А тепер іди собі й попроси в Бога прощення за свої гріхи. Затям: ти не маєш права мене зрадити й повинен бути вірним королеві та королю.

Пилип не багато зрозумів із цієї довгої промови, але з тону Гослена збагнув, що той узяв його до себе на службу. Він укляк одним коліном на землю, поклав правицю собі на груди й похилив голову на знак згоди. Потім з трофеєм під пахвою пішов до валки, яка щойно зупинилася. Там Пилип, забившись у тихий закутень, уперше після того, як покинув свою дружину, сповнився почуттям радості. Він домігся успіху!.. Він опинивсь у франкському королівстві!.. Він дихає тим самим повітрям, що й княжна!.. Прихилившись спиною до дерева, Пилип підвів до неба спотворене обличчя, по якому вздовж бридкого рубця покотилася сльоза. «Святий Георгію, дай мені сили дотримати своєї присяги!»

Теплий віддих і легкий доторк кінської голови спустили його з-за хмар на землю.

— Блискавка!

У Пилипа ще боліла щиколотка, але він умить схопився на ноги й пригорнув до себе голову тварини, яка на радощах заіржала.

— Блискавко… люба моя… ти впізнала мене! Не забула!.. Ох, якби ти вміла говорити! Ти б сказала їй, що я тут, біля неї, що її образ ніколи не полишає мене! Блискавко, перекажи це їй…

• Предыдущая
• 22/67
• Следующая