Мої Дікамерони - Логвин Юрий - Страница 42

• Предыдущая
• 42/49
• Следующая

– Переконали, переконали… – поспішив Ігор Петрович заплатити рубль двадцять і забрати лише «Доокола швята».

Коли ми з ним прощалися, Ігор Петрович обома руками потис мою руку й проникливо сказав:

– Юрочко, ти знаєш – ці малюнки прекрасні… І модель… теж.

Я чомусь завжди думав, що акторка набагато молодша за мене. Вона почала приходити до мене в гості пiсля того, як я, зрештою, одержав квартиру. Хоча були ми з нею знайомі ще раніше. Від iншої артистичної братії вона відрізнялася нормальною поведінкою. Тобто не впадала в зайву афектацію, де треба i де зовсім не треба. Вона пробувала себе ще в жанрі казки. Такої собі герметичної міської казки, може, скоріше навіть містечкової. Спроби були непогані. Але в тих умовах останніх солодких судом Великого Застою про їхню реалізацію годі було й думати.

Якось мені не випадало попрохати її про позування. Хоча я знав, що часу в неї тоді вистачало. Навіть якось було незручно прохати чарівну акторку після всяких розумних і дуже розумних діалогів постояти голяка.

Тим більше що вона мені сама привела кількох своїх подруг. А ті в пластиці руху були просто казкові!

Та все ж якось, от не пам’ятаю з якої нагоди, а все ж роздягнув її. Я саме тоді заново опановував рисунок тушшю, очеретиною та гусячим пером.

Людина вона була до всього цікава, отож і попросила мене десь на половині сеансу показати їй малюнок.

– О! Як усе чітко… А от Микола Петрович завжди робив якось усе загадково, недоговорено…

– А хіба ви знайомі з Миколою Петровичем? Ви ж нiколи не згадували…

– Микола Петрович малював мене багато разів. Я, можливо, без перебільшення сказати, його остання модель… З ним було так цікаво… він стільки всього знав… Ну й до всього дуже приємно, коли тебе малює такий майстер «акту», як Микола Петрович…

– Це правда. Коли я вчився в художньому, то заприятелював із бібліотекарками. Вони й дозволяли мені годинами колупатись у старих зарубіжних журналах із мистецтва. Були там знамениті «Студіо», «Бух арт» та ще й всякі інші. Майже в кожному номері було по «нюшці» Глущенка. Голенькі зовсім, у чорних панчохах, у якихось лише дивних капелюхах. Тоді це для мене було вражаючим відкриттям, бо ще зі школи я звик до його чудових пейзажів. Особливо мені подобався один «Азовське море» – зелені прозорі хвилі з фioлетовими відблисками на гребенях… Ну а якщо по-правді, то нас, школярів, не стільки цікавила його слава пейзажиста, як постійні iсторії з його нащадком Шурою. Шура був чи на клас, чи на два попереду мене. Майже щодня з’являлася на велику перерву його матуся. Як рудий метеор, влітала Марія Давидівна в наш довжелезний темний коридор з постійно ввімкненими лампочками. Від тих лампочок пускала зайчики діамантовими сережками. На швидкому кроці розкривала редикюль і висмикувала відтіля Шурин сніданок. Як правило, французька булочка, розрізна навпіл, щедро вмащена маслом, а згори теж щедро наложене варення чорної смородини.

– У-у-у! – здригнулася й повела плечима акторка.

– Отож бо! Шура теж верещав: «У-у-уууу», – і кидав мамі в обличчя…

Марія Давидівна піднімала булочку – i тихенько відносила в коридор Саші. Щоб той допоміг Шурі з математики.

– Я знаю, що Марія Давидівна весь час боролась із Шурою. А Микола Петрович не дуже втручався… Він мені сам розповідав таку iсторію. Коли Шурі було років три, пішов він із ним до зоопарку. Побачив Шура лотошницю з тістечками. І затявся: «Купи, купи!»

Микола Петрович купив. Шура враз їх пожер. Знов кричить: «Купи, купи!» Микола Петрович ще купив. Шура й це вмолов і зразу ж: «Купи, купи!..» Об’ївся до блювоти й проносу… Ледь відкачали.

І Микола Петрович, і Марія Давидiвна всю ніч не спали. А вранці Шура, як тільки прокинувся, щосили заволав: «Хочу тістечок!!!»

«Тут я зрозумів, – сказав Микола Петрович, – що він безнадійний. І щось передбачити неможливо…»

– Це точно. Коли помер Сталін, нас усіх зібрали в найбільшому класі. І наш викладач військової справи і фіз-ри Сергій Касьянович, плачучи, повідомив про те, про що ми вже всі знали. І тут Шура Глущенко щосили зааплодував… Я тоді так злякався. Думав, що Шуру загребуть, а всіх нас, як свідків, затягають, бо в моєму розумінні тоді Шура був просто хуліганом, а не ідіотом. Ну а що його батько знаменитий агент НКВД, то й не снилося. Про те, що Микола Петрович мав псевдо «Ярема» і був «секретним сотрудніком», а простіше – «сексотом», дізнався тільки десь в кінці шістдесятих з однієї передачі «голосів». У тій передачі говорили, що «Ярема» з дружиною «пасли» та «опікали» Володимира Винниченка та його дружину Розалію Яківну…

– Ну, мені цього Микола Петрович не розповідав!.. – засміялась акторка.

– Зі мною ще більше того – зі мною Микола Петрович тільки вітався. І хоча бачились із ним ми дуже часто, жодного разу не розмовляли.

Я вже писав, що з моделями у мене ніколи не було проблем. Як не я їх знаходив, то вони самі мене знаходили.

Вузька смужка кам’янистого дикого пляжу під скелястою кручею. На жорстві, прикритій якимись рушниками, засмагають кілька оголених дівчат із сусідньої турбази. Над кручею густа непрохідна куртина держи-дерева. За куртиною зелені – прогулянкова пішохідна дорога.

З краю прогулянкової дороги торгують місцеві жіночки. На ящиках з-під макаронів чи фруктів розкладені грона чорного та білого винограду, червонобокі яблука, жовто-медові груші, золотаво-червоні, з пушком, персики, зелені та фіалкові смокви з ледь репнутими боками, у літрових банках лискучі горіхи фундука, великі зелені пухиристі кулі маклюри, мушлі рапанів…

Біля кошика із смоквами стоїть молода жіночка із розкішною гривою волосся. Волосся дивного кольору – волосся русе й водночас попелясте.

Коло русоволосої – пара незрячих – чоловік із пошматованим лицем і його проводирка.

Русоволоса обернулась і різко питає:

– Що ви весь час на мене так дивитесь?

– Я оце тільки зараз почав на вас дивитись.

– Ні! А вчора на вечері ви так на мене пильно дивилися.

– Як я міг на вас весь час учора дивитися, якщо ви просто пробігли повз мій столик?

– А я зразу побачила, який у вас чіпкий погляд…

– Це, певно, тому, що я малюю…

– Певно, що… Мені сказали, що ви художник…

Коли тут раптом на весь голос тітка-поводирка сповіщає своєму супутникові:

– От уже підчепила собі хлопця. Тепер заспокоїться.

Відвернувши незряче лице до моря, підстаркуватий дядечко голосно питає:

– Ти про ту патлату сибірячку? Ту, що ніколи раків не куштувала?

– Ну про кого ще?..

Русоволоса різко, але тихо, кидає мені:

– Якщо хочете мене намалювати, поговоримо в обід!

Швидко відходить від торговок.

Купи густих темно-зелених дерев. Над ними видніється велика біла будівля під горою. Це і є санаторій ВОС’у – тобто «Всесоюзного Общества Слепих». Тут я й зупинився. Своєї, не те що майстерні, а й кімнати, у мене до сорока трьох років не було. Та завжди траплялись добрі люди. От і цього разу дозволили жити в ізоляторі ВОС’у.

Біла маленька кімнатка – бокс. Усе біле й чисте. І стіни, і шибки вікон наполовину замальовано білою фарбою, і тумбочки, і ліжко – і ті білі. Навіть два стільці з контори в білих чохлах. На тумбочці мої рисувальні причандалля й потужна лампа.

Лампу організував Янек. Він майстер з електроприладів – від ліфтів до автоклавів у медчастині.

• Предыдущая
• 42/49
• Следующая