Мої Дікамерони - Логвин Юрий - Страница 43
- Предыдущая
- 43/49
- Следующая
Отож і житло, і майстерня в мене є. Радію й лечу на базар.
А чого мене понесло на базар? Хотів купити раків для майбутньої моделі. Та криклива проводирка чітко пояснила своєму сліпому, що русоволоса ніколи не їла раків.
А на базарі завжди, увесь сезон, продають здоровенних кубанських раків.
Вилов раків заборонено, і міліція полює на раколовів. Але все одно, тут, за горами, раки на базарі з’являються постійно.
Люблю цей базар.
Правда, базар, порівняно із першою моєю появою тут, зубожів. Нема вже рожевих очей дивної рибки-барабульки, її ще називають султанкою. Смажена вона – так, хороша рибка, більше нічого. Проте юшка з неї – коралово-рожева, ще й згори плаває рожевий жир. А сама м’якоть – просто нема з чим порівняти. Треба покуштувати.
Нема тугих великих сріблясто-лискучих риб із виразними темними очима – кефалі-лобаня. Та вже й не видно таких самих сріблястих кефалинок-чуларок.
Я ще разів два, не більше, бачив здоровенних, як велосипедне колесо, камбал-калканів. А один раз так пощастило й скуштувати. Неймовірна смакота!
Сьогодні морської свіжої риби на базарі не продають. Якщо й ловлять, то йде або начальству, або знайомим і друзям.
У рибному ряду нікого із місцевих чи їхніх жінок. Ніякої свіжої риби.
Зате кубанські перекупки привезли добрий товар – ваговиті в’язки сріблястої, спливаючої запашним жиром, кубанської тарані. Розпластані навпіл здоровенні лиманські сазани світяться янтарними боками. Мов теплий вохристий агат, лежать розсічені по хребцю чопики та щучки. Здоровенні в’ялені воскові товстолобики. І вони ж, прокопчені, уже зблискують жирними боками, наче бронзові відливки. І запах масний, дражливий запах жирної копченої риби. І над цими рибами, як і над запашними фруктами, рояться оси. Ще на краю ряду, наче зв’язки коричневих корінців, в’ялені бички з голубицького лиману. А раків – катма.
Одна із перекупок, уже старшого віку, звертається до такої ж жіночки:
– Людочко, кумасю! Погляди за моїми лахами! Я піду пиріжечків куплю! Мо’ й тобі? Чи тобі краще паляницю взяти? Он машину привезли. Га? – і так вимовляє вона по-полтавському те «ель», що й Боря Олійник так не подужає. І цій перекупці, так само із тим м’яким «ель» відповідає сусідка по рибному торгу:
– Та йдіть собі, скільки вам треба! Та й не беріть собі в голову! Подивлюсь, про що мова?
Через те «ель» я не витримую й питаю:
– Вибачайте, ви, часом, не з Полтавщини?
– Тю на вас, чоловіче! – моментально реагують на моє запитання рибні перекупки, – Ми не хохли. Ми настоящіє руськіє люді. Ми із самой станіци Пашковськой.
– То ви з тієї станиці, де генерал Шкуро народився?
– Та нє Шкуро он, а Шкура він… а точно, что із нашей станіци.
– Ну, вибачайте, та бувайте здорові!
– Ідітє сєбє з Богом!
Раків немає: ні малих, ні великих, а вчора, кажуть, були.
Тож на базарі мені нема чого робити, і я прямую крізь натовп до бокового виходу з базару.
Санітарка Анастасія з мого корпусу стоїть на зупинці. На руці в неї висить пластикова торба. Вітаюсь і питаю, чи давно чекає автобуса.
– Давненько. Скоро має бути.
Тут мою увагу привертає на тому боці вулиці, на перехресті молода жінка з хлопчиком років шести. Я її бачив у санаторії.
– Теж ваша? – питаю в санітарки Анастасії.
– Ні, вона наша, місцева. Той хлопчик Юра – її син. З п’яти років у неї поводир.
– А чого він її отак вів на перехід, а тепер повернув убік?
– Бо він побачив свого батька з бляддю. Он бачите оту веселу пару? Ну, отой.
– Який? Там двоє корефанів і дві дівки. Який?
– Отой, рудий із пляшками в обох руках. Він її кинув, як вона осліпла. Юрочка її скрізь водить, і ще здалеку, як побачить батька, переводить її на інший бік вулиці.
– Це йому мати так сказала?
– Ні-і… – Санітарка Анастасія заперечливо крутить головою.
– Звідки ви знаєте?
– Я його якось спитала, коли він привів матір до лікаря. Він сидів і чекав, поки мати була в кабінеті. Я його й спитала. А він мені знаєте, що відповів? Каже: «Мама мені ніколи не говорила, хто мій батько. А мені пацани з двору його показали».
Тим часом весела компанія спускається вниз по вулиці, а Юрочка-поводир переводить матір через шосе на зупинку, де ми стоїмо.
Санітарка виймає із пластикової торби жменю горіхів.
– Щиро дякую! Горіхи я люблю! – Ми водночас із нею беремо по два невеличких горіха і, дивлячись одне на одного, розчавлюємо шкаралупу. Я вибираю дрібне зерня. – Але й смачні ваші горіхи. Але чого вони такі дрібненькі?
– Бо здичавілі.
– …?
– Це із хутора мого дядька. У нього був хутір на Жане, там, у паді. То він все коло куреня засадив горіхами. Вийшов справжній горіховий гай, як дерева зросли.
– Я там у «паді» на Жане був. Ой, яка там краса! Просто під просадом Жане так і плюскотить з каменя на камінь. І горіхові дерева височенні, як щогли вгору витяглись. То це вашого дядька горіховий гай на Жане?
– Був колись дядьків! Ми туди до нього ходили по кавуни й дині. Знаєте, там лисиці та вовки виїдали кавуни й дині. Я раз сама бачила – лисиця просто влізла в здоровенний кавун і з того кавуна тільки задні ноги та хвіст стирчать. І ще бачила, як лисиця половину дині кудись тягла. Диня все в неї падала на землю. А вона диню носом штовхала, а потім зубами прихоплювала й далі тягла, поки вона знов не падала… І ще дядько вирощував найкращі в околиці кавуни. І найперші. У Новоросійську дядькові кавуни з руками відривали. Ні, сам він не возив. Цим займались дід та баба. У нас була гарба й добрі воли. Закладали сіно, вантажили кавуни, запрягали волів. Дід залазив на передок, умощувався на сіні й розпалював люльку. Баба бралася за налигач і вела волів до самого Новоросійська. Баба веде волів, а дід собі розлігся на возі, люлечкою попихкує…
– ???
– Так було заведено. Дід же був козак! Правда, не кубанець, а дончак. Нарваний був чоловік, мій дід! Його круг із станиці викинув. І його сюди ніби в заслання відправили. Тут він на хохлушці з Херсона одружився. Вона сюди на заробітки прийшла. Я на неї схожа – чорнява… Коли діда ховали, отам на горі один старіший козак переломив дідову шашку й кинув у могилу. Як наш дід ту шашку зберіг, не збагну, коли тут усіх козаків трусили й висилали.
– А чого шашку зламали й кинули до могили?
– Бо на дідові його рід утинався. Не поталанило йому – бабуся тільки двох дівок привела. Тобто мою маму й тітку. Моя мама вийшла заміж за іногороднього, за кацапа, а тітка – за хохла. Добрий був хазяїн. Усе було в хазяйстві! Такий хутір облаштував, що куди там! Дід його любив. Бувало, як напідпитку, то хвалить дядька: «Хоч ти і хохол, а от фарт у тебе козацький!» Та й дядькові, урешті-решт, не пофортунило. У тридцять третьому тут голоду не було. Та й хутори чогось не чіпали. Може, тому, що їх не більше десяти всього й було? Не знаю, я тоді була ще мала. Хто прорвався через пости на Кубані, той тут уже не пропав. Тут хіба такі були ліси, як зараз? А в лісі і ліщини повно-повнісінько, і з букових горішків ми у війну оладки робили, а скільки груш дичок і яблунь. І терен, і ожина, і кизил, смородина і малина. Та що там казати! Я оце думаю: а може, дядька спочатку не зачепили, бо він у Громадянську війну разом із самим Кочубеєм геройствував на Кубані? Та от у тридцять сьомому почали на узбережжі перекуркулення провадити. Хто в падях на кількох хуторах жив – по Жане, по Адербі, по Мзибі – усіх виперли з їхніх гнізд. І позганяли на березі в колгоспи. Як дядьків курінь трощили, то почали з печі. Кайлами і ломами довбали й трощили. Лутки дверей і рами віконні – сокирами. Послали дядька на виноградник. Йому на сонці за цілий день голову напекло. Та ще й «огорченіє душевне», що хтось ним командує. У нього ввечері стався крововилив, а до ранку він помер. Так не стало нашого дядька. А мій батько десь пропав, коли німці Новоросійськ захопили, бо коли підійшов фронт, він, як нестроєвий, разом із місцевими ополченцями рив протитанкові рови. Сказати рили, хіба щось сказати? Довбали кайлами й ломами. Тут же не земля – камінь! А німці ті рови обійшли. Усіх і прихопили. Розповідали, що бачили батька, як вони щось тачками у порт возили. А німці з автоматами їх стерегли. Мій двоюрідний брат, тітчин син, у сорок другому разом із такими ж хлопцями та воєнруком пішли через гори на Кубань, щоб в армію потрапити. На перевалі їхню команду німець побачив із літака. І з кулемета розстріляв, як курчат. І воєнрука вбило, і багатьох хлопців. Хто лишився живий – розділилися. Одні повернули назад, на узбережжя. Уже тут призвались в армію. Воювали. І майже всі повернулись додому в 45-му. А мій брат та ще кілька заводних хлопців, зовсім мало, якась жменька, далі самі пішли на Кубань. І більше їх ніхто не бачив і нічого про них не чув… Тут у війну було голодніше, ніж у тридцять третьому. То тільки там, за горами, на Кубані був голод у станицях, бо в людей все до зернини, до морквини вигребли. Як ми отут до війни добре жили, так у війну ох і сутужно довелось.
- Предыдущая
- 43/49
- Следующая
