Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 10
- Предыдущая
- 10/19
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
10
«Це і є життя…»
Це і є життя —
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.
Це й була боротьба —
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.
Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття —
це і є життя,
коли застуда стара,
коли вона завмира
і говорить: стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.
В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові —
злагоджені,
хорові.
«Колись вона жила в цьому будинку…»
Колись вона жила в цьому будинку
і поверталася серед ночі додому,
минала школу і трамвайну зупинку,
яку перенесли кілька років потому.
Коли була зима й вона не мала роботи,
сусіди бачили, як вона сидить і читає,
дивлячись на засніжені дахи напроти,
схожі на рисові поля в Західному Китаї.
А влітку, коли приходили ранки
і зливи стягувались і виливалися,
у барі внизу юні американки
пронизливо співали і цілувалися.
Цілування було безкінечно довге,
співали вони жагуче й фальшиво.
Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,
не було порожньо і не було паршиво.
Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,
що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,
хоча би іноді позичали їй сигарети
і присвячували свої жахливі поезії.
«Я чекав, коли закiнчиться це тепло…»
Я чекав, коли закiнчиться це тепло,
як закінчується вугілля на кораблях,
спливе туманом, ніби його не було,
відійде сонцем на вересневих полях.
А ось коли воно закінчилось і попереду тільки зима,
і щоби обійти її – потрібні роки,
я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,
що мене зупиняє дотиками руки?
Мене завжди тримали чужі голоси,
які я щоранку чув за своїм вікном,
продавці в крамничках та безтурботні пси
під небесами, вибіленими вапном.
Мене хвилювали нетривкі холоди,
які проступають в повітрі з потойбічних меж
і охолоджують втомлене серце води,
аж воно зупиняється врешті-решт.
Тоді чоловіки і тихі жінки
в темних кімнатах ховаються до пори
і викидають зранку готельні важкі рушники,
мов при капітуляції прапори.
Тоді сніги збираються, мов птахи,
напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,
і сідають насторожено на залізні дахи,
і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.
І падають без зупинки та вороття.
Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.
І щоби їх оминути, не вистачає життя.
І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.
Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.
Випадкових снів золота земля.
Тоді лише твого серця неспокійна хода —
гірка, наче вода,
солодка, наче вода.
«Ріки завжди її роблять іншою…»
Ріки завжди її роблять іншою,
скільки б вона їх не перепливала,
вони обступають її чеканням і тишею,
і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.
Ріки виповнюють її звички і рухи,
зігрівають її піском, сіллю та очеретом,
течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,
і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.
Ріки завжди її позбавляють спокою,
і печалять гирла з затонулими баржами,
їй шкода рибалок над нічною затокою
й безпритульних птахів над мокрими пляжами.
Тоді вона собі не знаходить місця,
й слухає птахів голоси крикливі,
і животом, наче теплим місяцем,
відчуває, як надходять припливи.
Вона навіть схожа на цю воду чимось,
чимось вони подібні з темною течією.
Мені здається, вона багато чого в неї навчилась —
зникає разом з нею,
повертається разом з нею.
«І коли відлига зупиниться на горбах…»
І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.
Її шкіра світла, як срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.
Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.
Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від остуди й води.
Через те, що всі промовлені нами слова
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проступає
збитий подих вологи, музика горлова,
залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела —
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.
10
- Предыдущая
- 10/19
- Следующая
