Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 9
- Предыдущая
- 9/19
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
9
Розділ третій
Фляга
«І жінка з чорним, як земля, волоссям…»
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж вогнів і вечірніх мороків.
Поміж світла й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати всі її втомлені байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки
і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»
Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.
Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.
І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.
І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних Євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.
«Усе, що ти побачиш уві сні…»
Усе, що ти побачиш уві сні —
твої аеродроми запасні,
трава в басейнах і птахи в депо,
осіннє пересіяне тепло,
усе лежить під товщею морів,
й команди торгівельних кораблів
виловлюють із вугільного тла
підводних духів ламані тіла,
не сплять до ранку, збившись зі шляху,
минають темінь – мічену, суху,
з вогнем і льодом в серці та душі
вганяються в негоди і дощі.
І капітани чорної зими,
тікаючи від втоми та тюрми,
вже сваряться заведено в імлі,
затоплюючи власні кораблі.
Пропалюють ракетами туман
і висипають щедро в океан
печальний чай цейлонських узбереж.
Тепер і ти до ранку не заснеш.
«Я бачив, як ти записуєш чужі адреси…»
Я бачив, як ти записуєш чужі адреси
на серветках, рахунках і в телефонах,
як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,
і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,
як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,
як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,
пояснюєш їм, як спинити і перебороти
серце полів, що б’ється під снігом, мов під бинтами.
Як розшифровуєш назви рослин і станцій,
що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,
як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців
бомби й ікони, що створять надійний захист.
І ті з них, хто слухав уважно твої поради,
ніколи вже не повернуться на свої обжиті вокзали.
І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,
випитуватиме в свідків, що вони бачили і що їм казали.
І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,
де вони запалюють тепер золоті семафори,
де вони шукають зірки і читають карти,
і де туман уночі наповнює їх коридори,
про них забуває останній колійний товариш,
і на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла,
і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,
тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.
«Доки минала і ця весна…»
«Доки минала і ця весна,
і вода забивала старий водогін,
я намагалась, – писала вона, —
говорити щось тобі навздогін.
Я знала, що ти десь неподалік,
збираєш складне подорожнє тепло
й ведеш зупинок внутрішній лік.
Але що з тобою насправді було?»
Я міняв свої паспорти,
я захищав сумнівні права,
і переїжджав залізничні мости,
і перекладав випадкові слова,
і залишав на ранок міста,
і зупинявся, де тільки хотів,
доки натруджена тиша густа
підіймалася від портів.
Доки вигадувались імена,
доки минала вся ця пора,
і кожна пасажирка сумна
мені була немовби сестра.
І коли туман заливав до тла
повітряні коридори й стежки,
на півдні, в країні, в якій ти жила,
росли циклонів троянди важкі,
і ти робила все навпаки,
і слухала вночі голоси,
й брали цукор із твоєї руки
трамваї, ніби домашні пси.
І коли мої друзі, без жодних порад,
співали мені щось знайоме й гірке
і питали, чому я вертаюсь назад,
я відповідав приблизно таке:
«І я, і вона, і кожен із нас
наділені часом. І тільки час
поєднує нас і кудись жене
і триває, аж доки весь не мине».
9
- Предыдущая
- 9/19
- Следующая
